Розділ 41

— Тоді як ви могли на таке пристати?

— Або угода, або трибунал, капелане.

— Ох! — вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. — Я не мав права так говорити.

— Вони кинули б мене до в’язниці з купою злочинців.

— Так, звісно. Вам треба робити те, що вважаєте за потрібне. — Капелан кивнув сам до себе, немов закінчуючи дискусію, і розгублено замовк.

— Не хвилюйтесь, — невесело всміхнувся Йосаріан за кілька секунд. — Я не буду цього робити.

— Але ви мусите, — наполягав капелан, стурбовано схилившись до Йосаріана. — Справді мусите. Я не мав права тиснути на вас. Дійсно не мав права будь-що говорити.

— Ви не тиснули на мене. — Йосаріан перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Господи, капелане! І ви можете уявити собі отакий гріх? Врятувати життя полковникові Каткарту! Не хочу я такого злочину в моєму послужному списку.

Капелан обережно повернувся до попередньої теми.

— Що ви збираєтесь робити? Ви ж не дозволите їм кинути вас до в’язниці.

— Літатиму далі. А може, справді дезертирую, і нехай мене тоді ловлять. Мабуть, таки впіймають.

— І кинуть вас до в’язниці. Ви ж не хочете до в’язниці.

— Значить, просто буду літати на завдання, поки не закінчиться війна. Хтось із нас мусить вижити.

— Але вас можуть вбити.

— Ну, тоді не буду літати.

— А що будете робити?

— Не знаю.

— Якщо вас відправлять додому, то поїдете?

— Не знаю. Надворі жарко? Тут дуже гаряче.

— Надворі дуже холодно, — відповів капелан.