Розділ 40

— Який ще план? Я не певен, що він мені сподобається.

— Я знаю, що він вам не сподобається, — підполковник Корн засміявся, знову вдоволено зчепивши пальці на тім’ї. — Ви його зненавидите. Він справді огидний і неодмінно вразить вашу совість. Але ви доволі швидко на нього пристанете. Ви на нього пристанете тому, що тоді ви за два тижні повернетесь додому живий-здоровий, і тому що у вас нема виходу. Або план, або трибунал. Одним словом, так або ні.

Йосаріан пирхнув.

— Перестаньте блефувати, полковнику. Ви не можете віддати мене під трибунал за дезертирство з поля бою. Це виставить вас у поганому світлі, і, мабуть, вам не вдасться мене засудити.

— Але тепер ми можемо віддати вас під трибунал за дезертирство під час виконання службового обов’язку, оскільки ви літали до Рима без дозволу. І в нас це вийде. Якщо ви трохи подумаєте, то побачите, що не залишаєте нам вибору. Ми не можемо отак просто дозволити вам безкарно розгулювати, демонструючи відверту непокору. Всі інші також перестануть літати. Ні, повірте мені на слово. Якщо ви відкинете нашу пропозицію, ми віддамо вас під трибунал, хоч це і викличе багато запитань і стане жахливою плямою на репутації полковника Каткарта.

Полковник Каткарт здригнувся на словах «пляма на репутації» і, геть несподівано, злобно швиргонув на дерев’яну стільницю свій витончений, інкрустований оніксом і слоновою кісткою мундштук.

— Господи! — закричав він зненацька. — Ненавиджу цей клятий мундштук! — Мундштук відскочив від столу до стіни, вдарився об підвіконня і рикошетом полетів на підлогу, а тоді підкотився до ніг полковника. Полковник Каткарт кинув на нього роздратований погляд. — Цікаво, чи від нього є хоч якась користь?

— Це твій листок до вінка слави в очах генерала Пекема, але в очах генерала Шайскопфа — це пляма на репутації, — з лукавою простодушністю пояснив йому підполковник Корн.

— Ну тоді кому з них я маю догоджати?

— Обом.

— Як же їм обом догодиш? Вони ненавидять один одного. Як мені заслужити на листок до вінка слави від генерала Шайскопфа, щоб не отримати пляму на репутації від генерала Пекема?

— Марш-паради.

— Ага, марш-паради. Тільки цим йому можна догодити. Марш-паради. Марш-паради, — полковник Каткарт кисло скривився. — Ну й генерали! Вони ганьблять свій мундир. Коли такі ото можуть стати генералами, то й я нічим не гірший.

— Ти далеко підеш, — вельми непереконливо запевнив його підполковник Корн і, хихочучи, обернувся до Йосаріана, ще більше розвеселившись, коли побачив Йосаріанову гримасу ворожості й недовіри. — Ну ось вам і суть справи. Полковник Каткарт хоче стати генералом, а я — полковником, і саме тому ми мусимо відправити вас додому.

— А чому він хоче стати генералом?

— Чому? З тієї ж причини, чому я — полковником. Що ж нам іще робити? Усі вчать нас прагнути до чогось вищого. Генерал вищий за полковника, а полковник вищий за підполковника. Отож ми обидва і прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йосаріане, вам пощастило, що ми саме такі. За часом все у вас зійшлося просто досконало, і я сподіваюсь, що ви взяли цей фактор до уваги у своїх розрахунках.

— Ніяких розрахунків я не робив, — відрізав Йосаріан.

— Так, мені справді подобається, як ви брешете, — відповів підполковник Корн. — Невже ви не будете гордитися, коли вашого бойового командира підвищать у генерали, усвідомлюючи, що ви служили в полку, де на кожну особу в середньому припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже ви не хочете заслужити більше подяк і більше гілочок дубового листя до вашої Повітряної медалі? Де ваш esprit de corps[48]? Хіба ви не хочете й далі робити вклад у цей чудовий послужний список, вилітаючи на бойові завдання? Це ваш останній шанс сказати «так».

— Ні.

— В такому разі ви приперли нас до стінки... — сказав підполковник Корн.