Розділ 18

— У мене в очах двоїться!

Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

— Це менінгіт, — категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. — Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.

— Тоді чому саме менінгіт? — запитав майор з поштивою усмішкою. — Чому, скажімо, не гострий нефрит?

— Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, — відрізав полковник. — І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.

Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.

День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, — це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.

— Напевно, я не менша атеїстка за тебе, — хвалькувато просторікувала вона. — Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.

— Назви щось одне, за що маю подякувати, — байдуже заперечив Йосаріан.

— Ну... — дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. — За мене.

— Ну та певне, — мовив він з посміхом.

Вона здивовано вигнула брови.

— Ти хіба не вдячний, що маєш мене? — запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. — До речі, мені не конче спати з тобою, — сказала вона з холодною гідністю. — У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.

Йосаріан вирішив змінити тему розмови.

— Ну от, ти змінюєш тему, — зауважив він дипломатично. — Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.

— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.

— Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.

— Дякуй за те, що здоровий.

— Страждай, що не завжди таким будеш.

— Радій з того, що живий.