Розділ 8

— Він каже, що не покарає мене, — сказав Клевінджер.

— Він каструє тебе, — сказав Йосаріан.

— Присягаюся, що нікого не покараю, — запевнив лейтенант Шайскопф. — Я буду вдячний тому, хто скаже мені правду.

— Він зненавидить тебе, — сказав Йосаріан. — Він ненавидітиме тебе до самої смерті.

Лейтенант Шайскопф, випускник курсів з підготовки офіцерів запасу, щиро зрадів, що вибухнула війна, адже вона дала йому можливість щодня вдягати офіцерську форму і по-військовому гаркати «Бійці» до купки дітлахів, що на вісім тижнів дорогою на бойню потрапляли в його пазурі. Амбітний і позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф поважно ставився до своїх обов'язків і усміхався лише тоді, коли котрогось із його суперників, офіцерів на авіабазі в Санта-Ані, підкошувала затяжна хвороба. Він мав слабкий зір і хронічний гайморит, і через це війна була для нього особливо захопливою, оскільки йому не загрожувала відправка за океан. Найкраще, що в нього було, — це його дружина, а найкраще, що було в його дружини, — це її подруга на ім’я Дорі Даз, яка давала, коли тільки могла, і свою уніформу жіночого допоміжного корпусу позичала дружині лейтенанта Шайскопфа, а та щовихідних її одягала і щовихідних скидала для кожного курсанта з чоловікової ескадрильї, який хотів її взяти.

Дорі Даз, жвава маленька розпусниця з мідно-зеленими очима і золотистим волоссям, найбільше полюбляла давати в сараях, телефонних будках, роздягальнях і квиткових кіосках. Мало було такого, чого вона не пробувала, а ще менше — чого не хотіла б. Вона була безсоромною, стрункою, дев’ятнадцятирічною та агресивною. Десятки чоловіків втрачали через неї самоповагу і починали ненавидіти себе вранці, згадуючи, як вона підчепила їх, використала і викинула. Йосаріан любив її. Вона була дивовижною коханкою, а його вважала лише посереднім. Він шаленів від її пружного тіла, яке геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дозволила. Йосаріан настільки сильно любив Дорі Даз, що не міг не кидатися з пристрастю на дружину лейтенанта Шайскопфа кожного тижня, щоб помститися лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Клевінджеру.

Дружина лейтенанта Шайскопфа мстилася лейтенантові Шайскопфу за якийсь його непростимий злочин, якого вона не могла пригадати. Пухкенька, рожева, млява і начитана, вона постійно наполягала, щоб Йосаріан не був таким bourgeois[6], не вимовляючи «р» в цьому слові. При собі вона завжди мала добру книгу, навіть коли лежала в ліжку і не мала на собі нічого, крім Йосаріана і солдатських жетонів Дорі Даз. Йосаріан нудився з нею, хоч і любив. Схиблена випускниця математичного факультету Вортонської школи бізнесу, вона не вміла до ладу щомісяця порахувати до двадцяти восьми.

— Любий, у нас знову буде дитинка, — казала вона Йосаріану кожного місяця.

— Ти зовсім здуріла, — відповідав він.

— Я серйозно, дитинка, — наполягала вона.

— Я теж.

— Любий, у нас знов буде дитинка, — казала вона своєму чоловікові.

— Я не маю часу, — нетерпляче бурчав лейтенант Шайскопф. — Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

Лейтенант Шайскопф дуже сильно прагнув перемогти в парадах і підвести Клевінджера під дисциплінарну комісію за намовляння скинути командирів, яких призначив лейтенант Шайскопф. Клевінджер був баламут і розумака. Лейтенант Шайскопф знав, що Клевінджер може наробити ще більше клопотів, якщо за ним не пильнувати. Вчора це були взводні командири; завтра це може стати цілий світ. Клевінджер мав голову, і лейтенант Шайскопф помітив, що люди з головою інколи бувають дуже розумними. Такі люди небезпечні, і навіть нові командири, призначені за порадою Клевінджера, горіли бажанням свідчити проти нього. Справу проти Клевінджера відкрили і закрили. Треба було лише знайти, в чому його звинуватити.

Це не могло бути щось пов’язане з парадами, адже до парадів Клевінджер ставився майже настільки ж серйозно, як і сам лейтенант Шайскопф. Щонеділі пополудні курсанти висипали з казарм і вишиковувались у шеренги по дванадцятеро. Стогнучи від похмілля, вони маршували, спотикаючись, до свого місця на головному плацу, де годину чи дві стояли непорушно під палючим сонцем серед шістдесяти чи сімдесяти інших курсантських ескадрилій, аж поки достатня їх кількість непритомніла, і тоді навчання вважалось закінченим. Уздовж плацу стояв ряд машин швидкої допомоги і групи навчених санітарів з ношами й раціями. На дахах швидких сиділи спостерігачі з біноклями. Писар вів рахунок. На цьому етапі за процесом наглядав офіцер-медик з бухгалтерським хистом, який міряв пульс і перевіряв цифри писаря. Як тільки в машинах назбирувалося вдосталь непритомних, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати марш і закінчувати парад. Одна за одною ескадрильї маршували плацом, виконували незґрабний поворот біля трибуни, а тоді прямували назад до своїх бараків.

Коли якась ескадрилья проходила повз трибуну, її оцінювали офіцери на чолі з бундючним полковником з пишними вусами. Найкращій ескадрильї кожного корпусу вручали нікому не потрібний жовтий вимпел на древку. Найкращій ескадрильї училища вручали червоний вимпел на довшому древку, з якого було ще менше користі, оскільки древко було важчим і тягати його за собою цілий тиждень, аж поки воно не переходило наступної неділі до нової ескадрильї, набридало. Ідея нагороджувати вимпелами видавалася Йосаріанові безглуздою. Ні грошей вони не давали, ні привілеїв. Подібно до олімпійських медалей і тенісних трофеїв, вони лише засвідчували, що їхній власник краще за інших зробив щось, що не дає нікому жодної користі.

Самі паради здавались йому не менш безглуздими. Йосаріан їх ненавидів. Паради були такими войовничими. Він ненавидів їхню музику і тупіт, ненавидів сам їхній вигляд і ненавидів те, що змушений був проти власної волі брати в них участь. Доля курсанта авіації була ненависною і без солдатської муштри під пекучим сонцем щонеділі по обіді. Доля курсанта авіації була ненависною, бо вже стало очевидним, що війна не закінчиться раніше, ніж завершиться його навчання. А це ж і була найперша причина, чому він пішов добровільно до училища. Призовник, скерований в авіаційне училище, він кілька тижнів чекав, доки його запишуть у якийсь клас, тижнями вчився на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів пішло на тренувальні польоти перед відправкою за океан. Тоді він не міг собі уявити, що війна триватиме так довго, адже Бог був на його боці, казали йому, а Бог, казали йому ще й таке, міг зробити все, що захоче. Але кінця-краю війни видно не було, а його навчання майже скінчилося.

Лейтенант Шайскопф відчайдушно прагнув відзначитися в парадах і до глибокої ночі просиджував за книжками, тоді як його дружина розніжено чекала на нього в ліжку, гортаючи улюблені місця Крафта-Ебінга. Лейтенант Шайскопф вивчав книжки зі стройової підготовки. Він орудував цілими коробками шоколадних солдатиків, аж поки ті не танули в його руках, а тоді вишиковував у шеренги по дванадцять пластикових ковбоїв, яких купив через пошту на вигадане ім’я і вдень тримав під замком, щоб ніхто не бачив. Анатомічні ескізи Леонардо виявилися незамінними. Одного вечора він відчув потребу в живій моделі і наказав дружині пройтися стройовим кроком по кімнаті.

— Голою? — спитала вона з надією.

Лейтенант Шайскопф роздратовано затулив долонями очі. Життя загнало лейтенанта Шайскопфа у глухий кут — прикувало до жінки, неспроможної поза власними брудними, похітливими бажаннями помічати титанічну боротьбу за недосяжні ідеали, яку героїчно ведуть шляхетні чоловіки.