Розділ 14

—І що тепер?

— Тепер, — пояснив йому вагомо ґном, — нам цілковитий та повний піздець.

— Кажу ж, немає жодної причини для побоювань! — Фіш пацнув долонею в релінг. — Ми посеред річки. Береги далеко. Якщо навіть— у чому я сумніваюся— лисиця піде по нашому сліду, то на воді вона нам не загрожуватиме.

— Пане відьмак? — перелякано підняв очі ван Фліт. — Що ви на те?

— Агуара піде по нашому сліду, — терпляче повторив Ґеральт. — Це не підлягає сумнівам. Якщо в чому я й сумніваюся, то в ступені знання пана Фіша, якого я у зв’язку з вищезгаданим просив би зберігати мовчання. Уся справа, пане ван Фліт, полягає ось у чому: якби ми звільнили молоду лисицю, залишили її на суходолі, був шанс, що агуара нам вибачить. Але сталося те, що сталося. А тепер нашим єдиним порятунком залишається втеча. Це чудо, що агуара не дістала вас раніше, схоже, підтверджується прислів’я про дурня та його щастя. Але довше спокушати щастя не треба. Усі вітрила вгору, капітане. Скільки там їх у вас є.

— Можна, — повільно оцінив Буцегарняш, — поставити ще марсель. Вітер сприяє…

— А якщо… — перервав його ван Фліт. — Пане відьмак? Ви станете нас захищати?

— Буду щирий, пане ван Фліт. Я б охоче вас залишив. Разом із тим Парлагі, від самих спогадів про якого в мене кишки скручуються. Тим самим, який там, унизу, напивається до запаморочення над трупом дитини, яку він убив.

— Я б також до цього схилявся, — втрутився, дивлячись угору, Аддаріо Бах. — Або ж, перифразуючи слова Фіша про нелюдів: чим більше кривди стається з ідіотами, тим більша користь для розумних.

— Я залишив би Парлагі та вас на милість агуари. Але кодекс мені забороняє. Відьмачий кодекс не дозволяє мені діяти відповідно до моїх бажань. Не можна мені кидати тих, кому загрожує смерть.

— Відьмача шляхетність, — пирхнув Фіш. — Наче ми про вашу злочинність не чули! Але думку щодо того, аби втікати щодуху, я підтримую. Став усі свої ганчірки, Буцегарняш, випливай на течію, і змиваймося звідси!

Капітан віддав накази— матроси закрутилися навколо такелажу. Сам Буцегарняш відправився на ніс, за хвилину роздумів Ґеральт і ґном долучилися до нього. Ван Фліт, Фіш та Коббін сварилися на ахтердеку.

— Пане Буцегарняше.

— Ага?

— Звідки взялася назва корабля? І цей досить нетиповий галіон? Ішлося про жерців як спонсорів?

— Шлюп будували як «Мелюзину», — стенув плечима капітан. — З галіоном, що пасував би до назви й був би милим для ока. Потім змінилося й одне, й інше. Одні говорили, що саме в тому спонсорстві й була вся справа. Інші— що новіградські жерці постійно звинувачували пана ван Фліта в єресі та блюзнірстві, тож він хотів їм влізти в… Хотів їм зробити приємність.

«Пророк Лобода» орав носом хвилі.

—Ґеральте?

— Що, Аддаріо?

— Та лисиця… Чи то агуара… З того, що я чув, вона може змінювати подобу. Може являтися як жінка, але може набувати подоби лиса. Це що, як вовкулак?