Розділ 19

— Гей! Дивіться! — крикнув раптом Любисток. — Щур!

Ґеральт не відреагував. Знав поета, розумів, що той звик лякатися абичого, захоплюватися абичим і шукати сенсації там, де ніщо назви сенсації не заслуговувало.

— Щур! — не здавався Любисток. — О, другий! Третій! Четвертий! Прокляття, Ґеральте, глянь!

Той зітхнув та глянув.

Підніжжя урвища під терасою аж роїлося від щурів. Дільниця між Пальмірою та пагорбом жила, рухалася, хвилювалася та попискувала. Сотні, а може, і тисячі гризунів тікали з району порту та гирла річки, бігли вгору, уздовж палісаду, на пагорби, у ліси. Інші перехожі теж помітили це явище: звідусіль чулися крики здивування та переляку.

— Щури тікають із Пальміри та порту, — сказав Любисток, — бо вони налякані! Я знаю, що сталося! Напевне, до берега прибило судно щуроловів!

Коментувати це нікому не хотілося. Ґеральт стер піт із повік: спека була потворною, гаряче повітря перехоплювало горло. Він глянув у небо: прозоре, без жодної хмаринки.

— Шторм іде, — Литта промовила вголос те, що він лише подумав. — Сильний шторм. Щури це відчувають. Я також це відчуваю. Відчуваю в повітрі.

«І я», — подумав відьмак.

— Гроза, — повторила Корал. — Гроза прийде з моря.

— Яка знову гроза? — Любисток обмахнувся капелюшком. — Звідки? Погода як мальована, небо чисте, ані вітерця. Шкода, при спеці вітерець би згодився. Морський бриз…

Не встиг він закінчити фразу, як подуло. Легкий бриз, що ніс запах моря, давав приємне полегшення, тверезив. І швидко набирав силу. Прапорці на щоглах, що недавно безсило та смутно звисали, зарухалися, залопотіли.

Небо на горизонті потемніло. Вітер посилився. Легенький подих змінився шумом, шум переходив у свист.

Прапорці на щоглах різко зафуркотіли та залопотіли. Заскрипіли флюгери на дахах та вежах, заскреготіли та забряжчали бляшані насадки на коминах. Застукотіли віконниці. Піднялися хмари пилу.

Любисток обіруч ухопився за капелюх— в останню мить, інакше б той полетів із вітром.

Мозаїка підхопила сукню, раптовий порив вітру задер шифон високо, майже до стегон. Раніше, ніж вона опанувала тканину, що її шарпав вітер, Ґеральт із задоволенням кинув погляд на її ноги. Вона помітила його погляд. Не відвела очей.

— Гроза… — Корал, аби говорити, мусила відвернутися, бо вітер дув так, що заглушав слова. — Гроза! Шторм іде!

— Боги! — крикнув Любисток, який у жодних богів не вірив. — Боги! Що діється? Чи це кінець світу?

Небо швидко темніло. А горизонт із темно-синього ставав чорним.