— Тихо ви, обидва. Не сійте паніку.
Вони пливли. Із сухих дерев на берегах споглядали на них пелікани.
Інтерлюдія
На сто двадцять сім років пізніше
— Тамочки, за пагорбом, — указав батогом купець, — то вже Івало, панянко. Півстайє, не більше, умить дійдеш. Я на перехресті на схід, до Марібора повертаю, тож доведеться прощатися. Бувай здорова, нехай тебе в дорозі боги ведуть та оберігають.
— Хай і вас оберігають, добрий пане. — Німуе зіскочила з фургона, узяла свого вузлика й решту багажу, після чого незграбно зробила кніксен. — Красно вам дякую, що ви мене на віз узяли. Тоді, у лісі… Дуже вам дякую…
Вона ковтнула слину, згадавши чорний ліс, углиб якого ввела її два дні тому дорога. Пригадавши великі страшні дерева з викрученим суччям, сплетеним у справжній дах над порожнім шляхом. Шляхом, на якому вона раптом опинилася сама, як палець. Згадала жах, який її тоді охопив. І прагнення розвернутися та тікати. Назад, додому. Відкинувши недоречну думку про самотній шлях у світ. Викинувши ту недоречну думку з пам’яті.
— Боги, та не дякуй, нема за що, — засміявся купець. — У дорозі допомогти— то по-людськи. Бувай!
— Бувайте. Щасливої дороги!
Вона мить постояла на роздоріжжі, дивлячись на кам’яний стовп, до слизького вигладжений дощами та вітрами. «Здавна мусить він тут стояти, — подумала. — Хтозна, може, і більше ста років? Може, той стовп пам’ятає рік комети? Армії королів Півночі, що тягнуться під Бренну, на битву з Нільфгардом?»
Як завжди, повторила вивчену напам’ять трасу. Наче чародійську формулу. Наче закляття.
Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.
Містечко Івало давало про себе знати звіддаля. Галасом та смородом.
Ліс скінчився біля роздоріжжя, далі, аж до перших забудов, була вже лише гола, наїжачена пеньками вирубка, що тяглася ген-ген до горизонту. Усюди підіймався дим, рядами стояли тут та коптіли залізні баки, реторти для випалення деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до містечка, тим більше зростав галас, дивний металевий шурхіт, від якого відчутно тремтіла під ногами земля.
Німуе увійшла до містечка й аж зітхнула з подиву. Джерелом цього гуркоту й струсів ґрунту була найдивніша машина, яку їй колись доводилося бачити. Великий та пузатий мідяний казан із гігантським колесом, чиї оберти ганяли лискучий від змазки поршень. Машина сичала, диміла, пирхала кип’ятком та бухала парою, інколи видавала із себе свист, свист настільки жахливий та моторошний, що Німуе аж присіла. Утім, швидко себе опанувала, навіть підійшла ближче й з цікавістю подивилася на ремені, за допомогою яких передачі пекельної машини розганяли пилки тартаку, ріжучи колоди в неймовірному темпі. Вона б подивилася на те й довше, але вуха її заболіли від гуркоту та виску пилок.
Вона перейшла через місток, річка під ним була каламутною й огидно смерділа, несла тріски, кору та клоччя піни. Містечко Івало, у яке вона увійшла, смерділо, як величезна вигрібна яма, над якою хтось іще й вирішив випікати несвіже м’ясо. Німуе, яка останній тиждень провела серед лук та лісів, почало бракувати повітря. Містечко Івало закінчувало ще один етап на трасі й здавалося їй місцем відпочинку. Але тепер вона знала, що не залишиться тут довше, ніж це буде потрібно. І що в неї не лишиться про Івало добрих спогадів.
На торзі— як завжди— вона збула з рук козуб грибів та лікувальних корінців. Пішло швидко: вона вже встигла набути вправності, знала, на що є попит і до кого підходити з товаром. При обміні удавала дурнувату, дякуючи чому зі збутом проблем не мала: торговки наввипередки спішили обдурити нетяму. Заробляла вона мало, але швидко. А швидкість була важливою.
Єдиним джерелом чистої води тут була криниця на невеличкій площі, і, щоби наповнити фляжку, Німуе довелося відстояти в довгій черзі. Придбання провіанту для подальшого шляху пішло швидше. Зваблена запахом, вона купила на ятці кілька пиріжків із начинкою, яка після більш уважного огляду здалася їй підозрілою. Вона сіла біля молочарні, аби пиріжки ті з’їсти, поки вони хоча б трохи були придатні для їжі без загрози для здоров’я. Бо не було схоже, що в цій стадії вони перебуватимуть досить довго.
Навпроти неї була корчма «Під зеленою…», обірвана вивіска перетворювала назву на загадку й інтелектуальний виклик; Німуе на мить розгубилася в спробах здогадатися, що ж воно, окрім жаби та салату, може виявитися зеленим. Із замислення її вирвала голосна дискусія, яку на східцях корчми вели тутешні бувальці.
— «Пророк Лобода», я ж вам кажу, — виголошував один. — Той бриг із легенд. Судно-привид, що більше ста років як зникло безвісти з усім екіпажем. А потім раз у раз з’являлося на річці, коли мало статися якесь нещастя. З привидами на борту з’являлося, це багато хто бачив. Мовили, що доти марою буде, поки хтось залишки його не знайде. Ну й знайшли нарешті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Відьмак. Сезон гроз» автора Анджей Сапковський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 14“ на сторінці 9. Приємного читання.