Розділ 14

—Інакше. Вовкулаки, медвелаки, щуролаки та їм подібні є теріантропами— людьми, які вміють перевтілюватися у звірів. Агуара— це антеріон. Звір, а скоріше істота, яка вміє перевтілюватися в людину.

— А її сили? Я чув неймовірні історії… Агуара начебто здатна…

— Я маю сподівання, — перервав його відьмак, — дістатися до Новіграда до того, як агуара покаже нам, на що вона здатна.

— А якщо…

— Краще було б, якби відбулося без «якщо».

Піднявся вітер. Затріпотіли вітрила.

— Небо темніє,— вказав Аддаріо Бах. — І, певно, я чув далекий грім.

Слух не підводив ґнома. Минуло ледь кілька хвилин, як загриміло знову. Цього разу почули всі.

— Буря йде! — крикнув Буцегарняш. — На відкритому плесі нас кілем догори перекине! Мусимо тікати, сховатися, від вітру прикритися! До вітрил, хлопці!

Відіпхнув рульового, сам став до штурвала.

— Триматися! Усім триматися!

Небо над правим берегом раптом стало темно-синім. Ринув вихор, увірвався в ліс на надрічному схилі, закрутився там. Крони більших дерев зашамотіли, менших— зігнулися навпіл під тим напором. Полетіла курява з листя й цілого гілля, навіть більшого суччя. Блиснуло сліпуче, чи не в ту саму мить почувся глибокий тріск грому. Після нього чи не відразу гримнув грім другий. І третій.

Наступної миті, сповістивши про те наростаючим шумом, ринув дощ. З-за стіни води вони вже не бачили зовсім нічого. «Пророк Лобода» колихався й танцював на хвилях, раз у раз різко нахиляючись на борт. До того ж він тріщав. Тріщала, як здавалося Ґеральтові, кожна дошка. Кожна дошка жила власним життям і рухалася цілком незалежно від інших. Йому здавалося, що шлюп щомиті може розлетітися. Відьмак повторював собі, що це неможливо, що конструкція судна дозволяє плавання по водах навіть більш збурених, що вони врешті-решт на річці, а не в океані. Повторював те собі, випльовував воду й судомно чіплявся за канати.

Непросто було оцінити, скільки воно тривало. Нарешті ж колихання припинилося, вітер припинив шарпати, а буря, що била воду, перейшла в дощ, а потім і в мжичку. Тоді вони побачили, що маневр Буцегарняша закінчився успіхом. Капітан зумів заховати шлюп за високим, порослим лісом островом, де в нього не бив вихор. Грозова хмара, здавалося, уже віддалилася, буря стихала.

Від води підіймався туман.

З шапки Буцегарняша, промоклої наскрізь, текла вода, стікала йому по обличчю. Але капітан шапку не знімав. Скоріше за все, він не знімав її ніколи.

— Най його в дупу! — Він витер краплі з носа. — Куди це нас занесло? Чи це якесь відгалуження? Чи стариця? Вода майже стоїть…

— Але ж течія нас несе. — Фіш сплюнув у воду й споглядав на слину. Не мав уже солом’яного капелюха: мабуть, знесло той вітром.

— Течія слабка, але нас несе, — повторив. — Ми в проливі поміж островами. Тримай курс, Буцегарняше. Нас врешті-решт винесе на фарватер.

— Фарватер, — капітан схилився над бусоллю, — мабуть, у північному напрямку. Тоді нам треба в праве відгалуження. Не в ліве, а саме в праве…