Розділ 20

Хлопець-стаєнний отримав півкрони ще з вечора, коні чекали осідланими. Любисток позіхав та чухав шию.

— Боги, Ґеральте… Ми й справді мусимо так рано? Ще ж темно…

— Уже не темно. Саме вчасно. Сонце зійде менш ніж за годину.

— Тільки за годину, — Любисток вліз у сідло мерина. — А ту годину я б краще поспав…

Ґеральт скочив у сідло, подумавши, кинув стаєнному другу півкрону.

— Зараз серпень, — сказав він. — Від сходу до заходу сонця якихось чотирнадцять годин. Хотілося б за цей час поїхати якнайдалі.

Любисток позіхнув. І наче тільки зараз побачив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла в боксі за перегородкою. Кобила махнула головою, наче бажаючи про себе нагадати.

— Стривай, — відрефлексував поет. — А вона? Мозаїка?

— Вона з нами далі не їде. Ми прощаємося.

— Як це? Не розумію… Чи не міг би ти ласкаво пояснити…

— Не міг би. Не зараз. Уперед, Любистку.

— Чи ти напевне знаєш, що робиш? Повністю це усвідомлюєш?

— Ні. Не повністю. Ані слова більше, я не хочу про це зараз говорити. Їдьмо.

Любисток зітхнув. Підігнав мерина. Озирнувся. І зітхнув іще раз. Був поетом, тож мав право зітхати, скільки влізе.

Трактир «Секрет та шепіт» досить гарно виглядав на тлі світанку, імлистим ранком. Можна подумати, що то двір феї, що тоне в мальвах, в обіймах хмелю та плюща, лісовий храм таємного кохання. Поет замислився.

Зітхнув, позіхнув, відкашлявся, сплюнув, загорнувся в плащ, підігнав коня. Через ті кілька хвилинок замислення він лишився позаду. Ґеральта вже ледь було видно в тумані.

Відьмак їхав швидко. І не оглядався.

— Прошу, ось і вино. — Корчмар поставив на стіл фаянсовий жбан. — Яблучне з Рівії, як ви й бажали. А дружина просила запитати, як пани знаходять свининку.

— Знаходимо її в каші,— сказав Любисток. — Час від часу. Не так часто, як би нам хотілося.