Розділ 18

День королівського весілля тішив погодою вже з раннього світанку: синяву над Кераком не плямила ані хмаринка. Уже зранку було тепло, але спеку пом’якшував бриз із моря.

Засвітло у Верхньому Місті панував рух. Вулиці та сквери ретельно замітали, фронтони будинків декорували стрічками та гірляндами, підіймали на щогли прапорці. Дорогою, що вела до королівського палацу, уже зрання пішла вервечка постачальників, навантажені вози та повозки розминалися з порожніми, що поверталися згори; бігли уверх носії, ремісники, торговці, гонці та посланці. Трохи пізніше дорогу заполонили паланкіни, якими до палацу подорожували весільні гості. «Мій бенкет— то вам не в кий дмухати, — начебто давав зрозуміти король Белогун. — Весілля має запасти людям у пам’ять і прогриміти має на весь широкий білий світ». За наказом короля урочистості мали розпочатися вранці й тривати аж до пізніх нічних годин. Увесь той час на гостей чекали небувалі розваги.

Керак був королівством невеличким і, по суті, не дуже важливим, тож Ґеральт сумнівався, що світ спеціально перейнявся б весіллям Белогуна, нехай той вирішив би розважатися най і цілий тиждень та диявол його зна, які урочистості вигадав, бо люди з місцин, відлеглих більш ніж на сто миль, не мали й шансу отримати звістки про ці події. Але для Белогуна, що було повсюдно відомим, центром світу залишалося місто Керак, а самим світом були навколишні землі з цілком невеличким від Кераку радіусом.

Вони з Любистком одягнулися так елегантно, як зуміли та змогли; Ґеральт під ці події навіть купив новеньку куртку з телячої шкіри, чимало, здається, переплативши. Що до Любистка, то той спочатку оголосив, що королівське весілля йому не цікаве та що участі в ньому він не братиме. Бо опинився він у списку гостей, але як родич королівського інстигатора, а не поет та бард світової слави. А ще не запропонували йому виступ. Любисток це сприйняв як деспект і образився. Як завжди в нього, образа не тривала довго, усього-то неповні півдня.

Уздовж усієї дороги до палацу, що вилася узбіччям схилу пагорба, розставили щогли, а на них під лінивими подихами бризу висіли жовті прапорці з гербом Кераку— блакитним дельфіном nageant із червоними хвостом та плавниками.

Перед входом на палацові терени на них чекав Любистків родич Ферран де Леттенхоф у супроводі кількох королівських гвардійців у кольорах гербового дельфіна, чи то в синьому та червоному. Інстигатор привітався з Любистком та підізвав пажа, який мав асистувати поетові й відвести його на місце імпрези.

— А ви, мосьпане Ґеральте, звольте за мною.

Вони пройшли бічною парковою алеєю, проминувши, схоже, господарчий двір, звідки доносилися брязкіт гарнців та кухонного приладдя, а також огидна лайка, якою кухмістери обкладали кухарчуків. До того ж звідти мило й смачно пахло їдлом. Ґеральт знав меню: відомо йому було, чим стануть підкріплятися під час весілля гості. Кілька днів тому він відвідав разом із Любистком австерію «Natura Rerum». Феб Равенга, не криючи гордощів, похвалявся, що разом із кількома іншими рестораторами він організує бенкет і складає список страв, над приготуванням яких трудитиметься еліта місцевих шеф-кухарів. На снідання, розповідав він, будуть подані устриці, морські їжаки, креветки та крабове соте. На друге снідання— м’ясне желе й різноманітні паштети, в’ялений та маринований лосось, качки в холодці, сири овечі та козячі. На обід буде ad libitum[43] бульйон м’ясний або риб’ячий, до того ж м’ясні чи риб’ячі палички, потрохи з тефтелями з печені, морський чорт на грилі, запечений із медом, а також морські окуні з шафраном та гвоздикою.

Потім, перераховував Равенга, модулюючи дихання, наче навчений оратор, будуть подані м’ясні страви з білим соусом із каперсами, яйцями та гірчицею, лебедине коліно з медом, каплуни, обкладені салом, куріпки з конфітюром з айви, печені голуби, а також торт із баранячої печінки та ячмінної каші. Різні салати та овочі. Потім карамельки, нуга, начинені тістечка, смажені каштани, конфітюри та мармелади. Вина з Туссану, зрозуміло, будуть сервіруватися без перерви та постійно.

Равенга описував так яскраво, що аж слинка текла. Утім, Ґеральт сумнівався, що йому вдасться покуштувати хоча б щось із того чималого меню. Бо на цьому весіллі він був не гостем. Був він у гіршій ситуації, ніж пажі, що бігали навколо і яким завжди вдавалося хоча б щось під’їсти з полумисків, котрі вони носили, нехай навіть умочуючи пальця в крем, соус або паштет.

Головним місцем проведення урочистостей був палацовий парк, колись— храмовий сад, перебудований та розбудований королями Кераку, головним чином колонадами, альтанками та газебо. Нині серед дерев та будівель розташовано було додатково численні різнобарвні павільйони, а захист від палаючого сонця та спеки давали розіп’яті на тичках полотна. Тут уже згромадився натовп гостей. Не мало їх бути надто багато, у сумі десь зо дві сотні. Список, як розповідали, складав сам король, запрошення мало дістати виключно гроно обраних, сама еліта. До еліти, як виявилося, Белогун зараховував здебільшого родичів та свояків. Крім них, запрошено було місцеву верхівку та вершки суспільства, ключових урядників адміністрації, найбагатших місцевих та закордонних людей справи, а також дипломатів, чи то шпигунів сусідніх держав, що вдавали торгових аташе. Список цей доповнювало цілком численне гроно лестивців, підлабузників та передовиків із влізання до монаршого заду без мила.

Перед одним із бічних входів у палац чекав князь Егмунд, одягнений у чорний каптан із багатим сріблясто-жовтим гаптуванням. Супроводжували його кілька молодиків. Усі мали довге завите волосся, усі носили ватовані дублети— писк моди— та тісні штани із занадто напханими гульфиками. Ґеральтові молодики не сподобалися. Не тільки через насмішкуваті погляди, якими вони оглядали його одяг. Надто нагадували йому Сореля Дегерлунда.

Побачивши інстигатора та відьмака, князь відразу відправив свиту геть. Залишив поряд лише одного. У нього волосся було коротке, а штани він носив нормальні. І все ж Ґеральтові він не сподобався також. Мав він дивні очі. Щось поганюще з них дивилося.

Ґеральт уклонився князеві. Князь, зрозуміло, поклону не повернув.

— Віддай мені меч, — сказав Ґеральтові відразу, як привітався. — Ти не можеш ходити тут зі зброєю. Не бійся, хоча не будеш бачити меча, постійно матимеш його під рукою. Я віддав накази. Як щось станеться, меч тобі відразу віддадуть. Займеться цим присутній тут капітан Ропп.

— А яка є правдоподібність, що щось станеться?

— Якби вона була малою або невеликою, чи я морочив би тобі голову? Ого! — Егмунд придивився до піхов та клинка. — Меч із Віроледи! Не меч, а витвір мистецтва. Знаю, бо колись і сам мав подібний. У мене його вкрав мій брат Віраксас. Коли батько його вигнав, перш ніж піти, він присвоїв собі чимало чужих речей. Напевне, на пам’ять.

Ферран де Леттенхоф закашлявся. Ґеральт пригадав слова Любистка. Імені вигнаного первородного не можна було називати при дворі. Але Егмунд, схоже, на цю заборону уваги не звертав.

— Витвір мистецтва, — повторив князь, оглядаючи меч. — Яким би чином ти не здобув його, вітаю з надбанням. Бо не хочеться мені вірити, що ті вкрадені були кращі за цей.