Розділ 14

— Щось не думається, — продовжив той, із підборіддям, — аби ці панове, ким там вони не є, мусять щось про нас знати, як і про те, що ми робимо, та про всілякі наші приватні справи. Ці пани, мабуть, розуміють, що до наших приватних справ діла не повинно бути нікому, а вже напевне— особам невідомим, яких ми зустріли випадково.

— Може, і не таким уже невідомим, — втрутився велетень. — Пана ґнома я й справді не знаю, але біле волосся мосьпана видає, хто він за один. Ґеральт із Рівії, як мені здається? Відьмак? Я не помиляюся?

«Стаю популярним, — подумав Ґеральт, сплітаючи руки на грудях. — Занадто популярним. Може, пофарбувати волосся? Або поголитися наголо, як Харлан Цара?»

— Відьмак! — промовив із помітним захопленням Кевенард ван Фліт. — Справжній відьмак! Що за дивний збіг обставин! Мосьпанство! Тож він наче з неба нам упав!

— Славетний Ґеральт із Рівії,— повторив велетень. — Пофартило нам, що його зустріли оце зараз, у нашій ситуації. Він допоможе нам викараскатися…

— Забагато ти плещеш, Коббін, — перервав його отой, з підборіддям. — Забагато й зашвидко.

— Та що ви, пане Фіш, — пирхнув білошкірник. — Не бачите, яка нам нагода підвернулася? Допомога когось такого, як відьмак…

— Пане ван Фліт! Залиште це мені. У мене більший, ніж у вас, досвід у контактах із кимось такими, як вони.

Запала тиша, у якій типчик із підборіддям міряв відьмака поглядом.

—Ґеральт із Рівії,— сказав нарешті.— Убивця потвор і надприродних істот. Убивця, сказав би я так, легендарний. Сказав би я так, якби в легенди вірив. А де ж ті славетні відьмацькі мечі? Якось їх не бачу.

— Не дивно, — відповів Ґеральт, — що не бачиш. Бо вони невидимі. Чи ти що, не чув легенди про відьмацькі мечі? Інші не можуть їх бачити. З’являються, як я скажу закляття. Коли з’явиться потреба. Якщо з’явиться. Бо я й без мечів умію непогано вбивати.

— Вірю на слово. Я Явіль Фіш. Маю в Новіграді фірму, що надає всілякі послуги. Це мій партнер Петру Коббін. А це пан Буцегарняш, капітан «Пророка Лободи». І вже відомий вам шановний Кевенард ван Фліт, цього корабля власник. …Як я бачу, відьмаче, — продовжував Явіль Фіш, озирнувшись, — ти оце стоїш на причалі в єдиному поселенні в радіусі двадцяти миль. Щоби звідси вийти на цивілізовані шляхи, треба чимало пройтися лісами. Бачиться мені, що ти радо б утік із цієї пустині, усівшись на щось, що водою пливе. А «Пророк» саме пливе до Новіграда. І може взяти на борт пасажирів. Тебе й твого товариша ґнома. Я вгадав?

— Говоріть далі, пане Фіш. Я уважно вас слухаю.

— Суденце наше, як бачиш, не просто річкова лайба, за рейс на ній платити тре’, та ще й чимало. Стривай. Чи не був би ти схильним узяти нас під охорону своїх невидимих мечів? Ми можемо зарахувати твої цінні відьмацькі послуги, чи то супроводження та охорону під час рейсу звідси до самого новіградського рейду, у ціну за переїзд. І наскільки ж ти, оце мені цікаво, свої відьмацькі послуги оцінюєш?

Ґеральт глянув на нього.

—Із вишукуванням чи без?

— Це як?

— У вашій пропозиції,— спокійно промовив Ґеральт, — є приховані гачки. Якщо мені доведеться вишукувати їх самому, я оціню те дорожче. Буде дешевше, якщо ви зважитеся сказати правду.

— Твоя недовіра, — холодно промовив Фіш, — пробуджує деякі підозри. Бо саме крутії завжди вбачають усюди крутійство. Як кажуть, на злодії й шапка горить. Ми хочемо найняти тебе як супровід. Це ж просте й позбавлене складностей завдання. Які ж це гачки в ньому можуть приховуватися?

— Супровід— це байка. — Ґеральт не зводив із нього погляду. — Вигадана отут сходу й пришита білими нитками.