Розділ 17

Зіґфрід м’яко відповідає:

— Я не волію заохочувати твої літературні екскурси, Робе.

— Вибач.

Та насправді я не хочу перепрошувати. Зіґфрід бісить мене.

— Але якщо говорити про твій власний образ, Робе, чому ти не слухаєш інших? Можливо, вони кажуть щось гарне чи важливе про тебе.

Я борюся з бажанням скинути паски, дати тому манекенові, що вишкіряється, по пиці й назавжди покинути цю діру. Зіґфрід чекає, доки я перебираю думки, і нарешті я вибухаю:

— Послухати їх! Зіґфріде, ти старе божевільне погуркало! Я тільки те й роблю, що слухаю їх. Я хочу, щоб вони говорили, що люблять мене. Я навіть хочу, щоб вони казали, що ненавидять мене абощо, головне, щоб це йшло від серця, ізсередини. Я так уважно дослухаюся до свого серця, що навіть не чую, як хтось просить передати сіль.

Пауза. Я відчуваю, що незабаром вибухну. Потім Зіґфрід захоплено говорить:

— Роббі, ти дуже добре висловлюєш свої емоції. Проте, що я дійсно хочу…

— Припини, Зіґфріде!

Я починаю горлати, нарешті розгнівавшись, скидаю паски й сідаю, щоб протистояти йому.

— І припини називати мене «Роббі»! Ти так чиниш тільки тоді, коли вважаєш, що я веду себе як дитина. А зараз я так не поводжуся!

— Це не зовсім правиль…

— Я сказав, припини!

Я зіскакую з килимка і хапаю свій наплічник. Звідти виймаю шматочок паперу, який Соня дала мені після того, як ми пили і спали.

— Зіґфріде, — бурмочу я. — Я багато дістав від тебе. Тепер моя черга!