Розділ 17

— Якби ж я знав, — відповідаю я, і це щира правда.

— Роббі, знаю, що ти звинувачуєш себе у деяких реальних подіях, — говорить Зіґфрід. — Наприклад, у смерті матері.

— Гадаю, так. Хоча звучить по-дурному, — згодився я.

— А ще ти почуваєшся винним через свою коханку, Геллу-Клару Мойнлін.

Я починаю злегка смикатися.

— Тут до біса спекотно, — скаржусь я.

— Ти відчуваєш, що хтось із них тебе звинувачував?

— Звідки у біса я знаю?

— Можливо, ти пам’ятаєш якісь їхні слова?

— Ні!

Зіґфрід починає розпитувати про надто особисті речі. Але я хочу залишатись об’єктивним, тому додаю:

— Визна`ю, в мене є певна тенденція звинувачувати себе. Зрештою, це досить класичний випадок, чи не так? На двісті сімдесят сьомій сторінці будь-якого з текстів ти знайдеш мій опис.

Зіґфрід балує мене тим, що на хвильку дає відчути себе ­безликим.

— Утім, Робе, на цій самій сторінці, — говорить він, — напевне, сказано, що ви самі на себе покладаєте таку відповідальність. Сам на себе, Роббі.

— Не сумніваюся.

— Ти не мусиш брати ту відповідальність, яка тобі не по­добається.

— Не згоден. Я хочу брати відповідальність.

Зіґфрід питає, майже безтурботно:

— У тебе є якісь здогадки про причини цього? Чому ти хочеш почуватися так, ніби всі проблеми виникають через тебе?

— Нехай тобі чорт, Зіґфріде, — з огидою відповідаю я. — Ти геть схибнувся. Це зовсім не так. Що більше, суть в іншому, Зіґфріде: коли в мене розпочинається свято життя, я дуже ретельно планую те, як я оплачуватиму рахунок. Мені не байдуже, що люди подумають про мене, коли я буду його сплачувати, і я міркую над тим, чи вистачить мені грошей, тому я так і не починаю бенкетувати.