До цієї групи коней відносяться: торійська, латвійська, білоруська і жмудська породи.
Торійська порода. Виведена в Торійському кінному заводі Естонії, апробована в 1950 р. її створення почалося в кінці XIX ст. шляхом складного відтвірного схрещування місцевого естонського коня (клеппер) з арабською, англійською чистокровною, норфолкською, орловською рисистою, тракененською породами.
Торійські коні середніх розмірів, широкотілі, рухливі, сильні, відрізняються витривалістю, спокійним темпераментом. Голова велика, шия довга, загривок середньої довжини, груди широкі і глибокі, круп довгий і широкий, ноги короткі, сухі, з вираженими суглобами. Масті руда і бура з білими відмітинами на ногах і голові. Середня жива маса жеребців 580-700 кг, кобили — 500-550 кг. Вдосконалення породи ведеться у напрямі полегшення і отримання коней верхового (спортивного) і прогулочного типу.
Латвійська упряжна порода. Створена в Латвії (затверджена в 1952 р.) шляхом схрещування місцевого упряжного коня з жеребцями голштинської, порід Ганновера і ольденбургської. Коні латвійської упряжної породи достатньо великі, виділяються гармонійною статурою, міцною конституцією, просторим рухом, глибокими і широкими грудьми. Кінцівки короткі, міцні з добре розвиненим зап'ястям. Масті гніда, руда, каракова, ворона, бура з відмітинами на голові і кінцівках. Темперамент спокійний. Коні полегшеного типу по статурі наближаються до напівкровних верхових. Найбільш поширені в породі лінії Сиєго, Ювела, Понтера, Спіконіса, Гонефірста.
Жмудська порода. Виведена шляхом складного схрещування місцевого коня з жеребцями арабської, чистокровної верхової, арденської, брабансонської, нордшведської і орловської рисистої порід. Жмудський кінь середнього росту, з широким і подовженим тулубом, добре розвиненими грудьми, міцними кінцівками. Коні відрізняються рухливістю, силою і витривалістю.
Білоруська упряжна порода. Отримана в результаті схрещування місцевого коня північного лісового типу із заводськими породами — гудсбрандсдалями, арденами, брабансонами, радянськими і російськими ваговозами, орловським рисаком. Білоруський кінь середнього росту, середньої масивності, володіє високою працездатністю (піднімає вантаж до 18,6 т), плодючістю, молочністю, добре пристосований до місцевих умов. Голова у них невелика, шия м'язиста, середньої довжини, груди широкі, довгі, спина пряма, круп широкий, овальний, кінцівки сухі і міцні, оброслість гриви і хвоста хороші. Масті: булана, гніда, ворона і ін. У породі створені лінії Орлика, Анода, Заповітного, Голублячи, Баяна, Лісового Орла.
Ваговозні породи
Виведення коней ваговозних порід відноситься до періоду розвитку капіталізму, коли під впливом зростання міст і промислових центрів виникла потреба в крупному упряжному коні для перевезення різних вантажів. Перші ваговозні породи створені в XVIII-XIX ст. у країнах розвиненого капіталізму — Англії, Бельгії і Франції. У XVIII ст. в Англії була виведена шайрська, суффолькська і клейдесдальська породи; у першій половині XIX ст. в Бельгії — брабансонська і арденська; у Франції — першеронська.
У дореволюційній Росії була створена порідна група ваговозних коней під назвою битюг, яких розводили у Воронежській губернії.
Радянська ваговозна порода. Виведена в результаті поглинального схрещування місцевих кобил упряжного типу різноманітного походження (помісі арденов, першеронів, битюгів) з брабансонами. Завозити брабансонів з Бельгії до Росії почали з другої половини XIX ст. і припинили в 30-х роках XX сторіччя. Брабансонських жеребців спочатку злучали з крупними кобилами упряжного типу для отримання помісей від другого до четвертого поколінь, надалі помісей бажаного типу розводили методом відтвірного схрещування. Континентальний клімат, годівля помісей переважно грубими кормами (сіно, солома), широке використання їх на сільськогосподарських роботах сприяли формуванню коней набагато сухіше, рухоміше і дещо дрібніше брабансонів.
Особливості їх екстер'єру: середній ріст, середня по величині голова з широкими ганашами, м'язиста короткувата шия, низький широкий загривок, широка, іноді м'яка спина, рівна широкий поперек, роздвоєний звислий круп, широкі з округлими ребрами груди, сухі кінцівки (іноді зустрічається саблистість, м'які бабки і клишоногість), помірна оброслість гриви, хвоста і щіток. Масті руда, рудо-чала, зустрічається гніда, гнідо-чала, бура, ігренєва, вороно-чала.
Радянські ваговози відрізняються спокійним енергійним темпераментом, невимогливістю до утримання, хорошими робочими якостями, зокрема високою вантажопідйомністю. Так, жеребець Форс на зчепі полків з пневматичними шинами провіз вантаж масою 22291 кг на відстань 35 м.
Коні скоростиглі, з трьох років використовуються на роботах. Лошата ростуть інтенсивно, досягаючи до 6-місячного віку маси 365-375 кг, а до 12-місячного — 525-540 кг.
Висока скороспілість, велика жива маса (жеребців 780 кг, кобил 650 кг), хороша оплата об'ємистого корму приростом живої маси характеризує радянську ваговозну породу як досить перспективну при м'ясному і молочному напрямі конярства.
Найбільш численними є лінії Румба, Боже, Режиму, Жасмину, Ковбоя і Флейтиста.
Основний метод племінної роботи з породою — чистопорідне розведення по лініях.
Російська ваговозна порода. Робота з її створення почалася в XIX ст., коли з Бельгії до Росії почали завозити дрібних ваговозів — арденів. Щоб швидше збільшити поголів'я арденів, їх розводили не тільки в чистоті, але і схрещували з кобилами інших порід упряжного типу, переважно брабансонами і першеронами. Після революції племінна робота з арденами була направлена на консолідацію типу дрібного сухого коня, що поєднує високу працездатність з непримхливістю до умов годівлі і утримання. В результаті цілеспрямованої племінної роботи склався великий масив однорідних коней, що отримали в 1952 р. назву російської ваговозної породи.
Російські ваговози дрібні, але широкотілі, міцної конституції, з енергійним темпераментом, відрізняються довголіттям і високою плодючістю. Особливо цінна їх якість — непримхливість до корму. Російські ваговози володіють хорошими м'ясними якостями і високою молочністю, що відкриває перспективу широкого їх використання як продуктивних тварин. Вирощені в табунних умовах помісі першого покоління з казахським конем перевершують по живій масі останню на 15-20 кг. Від кобил російської ваговозної породи отримують за лактацію до 2500-3000 л молока.
Російський ваговоз характеризується невеликою, але широколобою головою, короткою м'язистою шиєю, низькою широкою холкою, розтягнутою і широкою, іноді м'якуватою спиною, рівним і широким попереком, роздвоєним звислим крупом, глибокими і широкими грудьми, відносно короткими, сухими кінцівками. Масть руда, зустрічаються коні рудо-чалої, гнідої, гнідо-чалої, вороної, ігреневої і сірої масті. Робочі якості російського ваговоза високі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи рослинництва і тваринництва» автора Бірта Г.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Упряжні (робочокористувальні) породи“ на сторінці 1. Приємного читання.
