Ч. Дарвін класифікував породи домашніх тварин по рівню дії на них праці людини. Виходячи з цього, він розділяв породи на дві групи — природні (місцеві) і заводські (штучні). У основу першої класифікації кінських порід в Росії, запропонованій академіком А. Ф. Міддендорфом в 1885 р., був покладений ведучий господарський корисна ознака — алюр. Всі породи Міддендорф підрозділив на групи коней швидких (верхові і рисисті) і повільних (крокові) аллюрів. Недолік цієї класифікації полягає в тому, що вона не охоплює всі породи коней, а лише характеризує лише спеціалізовані типи швидкоаллюрних і помірноаллюрних коней. Велика група порід універсального використання в цій класифікації не знайшла свого відображення. Підтримавши принцип класифікації порід коней академіка А. Ф. Міддендорфа, професор П. Н. Кулешов підрозділив коней швидких аллюрів на чотири типи — арабський (варварійский), степовий, лісовий і змішаний, а крокових — на крупні, дрібні і середні робочі породи.
За найбільш науково обґрунтовану вважається класифікація порід, розроблена Всесоюзним науково-дослідним інститутом конярства. У основу її покладений принцип угрупування порід за походженням, рівню заводської роботи з ними, характеру продуктивності коней і умовам, в яких розлучається та або інша порода. Згідно цієї класифікації, всі кінські породи ділять на три основні групи: 1) заводські, виведені при високому рівні селекційної роботи в умовах, створених людиною; 2) заводські, виведені в умовах, близьких до природно-кліматичного середовища; 3) місцеві, такі, що сформувалися під впливом штучного і природного відбору в умовах, близьких до природного середовища.
Породи коней першої групи відрізняються великою різноманітністю робочої продуктивності і за цією ознакою розділені на чотири підгрупи: верхові (чистокровна верхова, арабська і ін.), верхово-упряжні (тракененська, Ганновер і ін.), упряжні (орловська і російська рисиста, торийська і ін.) і важкоупряжні (володимирська, радянська і російська ваговозні і т. д.).
Породи коней другої групи значно відрізняються один від одного по своїх біологічних особливостях. У зв'язку з цим вони розділені на підгрупи, пов'язані з ландшафтними зонами: степові (донська, буденновська і кустанайська), гористі (кабардинець і ін.), південних пустель і оазисів (ахалтекінська, іомудська та ін.).
Породи коней третьої групи — робочі і робочо-м'ясомолочні. Вони відрізняються високою пристосованістю до місцевих умов і класифіковані з урахуванням зон розповсюдження: північні лісові (вятська, печорская і ін.), степові (монгольська, казахська, башкирська і т. д.), гористі (киргизька, локайська та ін.) і поні островів.
Місцеві породи коней створювалися при невисокому рівні племінної роботи під сильним впливом природних чинників. Вони відмінно пристосовані до місцевого клімату. Коні ці придатні до універсального використання, відрізняються сезонністю жировідкладення (навесні і осінню), стрибкоподібним ростом (інтенсивним навесні і помірним зимою), пізньостиглістю, міцною конституцією, невибагливістю до умов годівлі і утримання. До особливостей їх статури відноситься нешвидкий ріст, широкотілість, подовжений тулуб, відносна коротконогість і невелика жива маса. В даний час роль місцевих порід значно підвищується, на їх базі розвивається м'ясне табунне конярство. Кращу частину поголів'я місцевих порід удосконалюють розведенням "в собі", селекцію ведуть не тільки по продуктивних, але і по адаптаційних ознаках. Коней місцевих порід з урахуванням зональності ділять на степових, лісових і гористих.
Степові породи
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи рослинництва і тваринництва» автора Бірта Г.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні напрями і породні ресурси конярства“ на сторінці 2. Приємного читання.
