· "індивідуалізм-колективізм";
· "дистанція влади";
· визначеність;
· маскулінізація-фемінізація.
Ці критерії запропонували Г. Хофштеде і Д. Болінже [3, 40-44].
Останніми роками увагу дослідників привертають інновації, процеси управління ними. Інноваційні процеси розглядаються як один із засобів керованого розвитку організацій. Вивчення основних класів інновацій, можливих бар'єрів при їх упровадженні, виділення групи робітників по рівню інноваційної активності відіграють важливу роль при вивченні організаційної культури. Ці дослідження допомагають одержати відповіді на запитання, чому в окремих професійних групах і колективах формується опір інноваціям, чому інноваційні процеси в багатьох випадках мають низьку ефективність?
При формуванні нових управлінських парадигм саме інноваційні якості та інноваційні стратегії виступають як основні критерії оцінки управлінських кадрів будь-якого рівня [7, 238-268]. Один із відомих дослідників І. Ансофф, вважає, що зараз такий метод впровадження інновацій як процес адаптивних змін (процес постійних нововведень, які "розтягнуті" у часі) набуває все більшого значення [21].
У пошуках сучасної управлінської парадигми
Відома думка про те, що немає нічого більш практичного, ніж добра теорія, повною мірою стосується багатьох галузей соціологи, зокрема й соціології управління. Формування нової парадигми управління - це комплексна теоретична проблема, яка має незаперечну практичну значущість. Глибока криза багатьох соціальних інститутів нашого суспільства, складні суперечливі процеси, що в ньому відбуваються, потребують відповідей на безліч запитань, або, в термінах Тойнбі, історія вимагає відповіді на "виклик" часу. І від якості цієї відповіді залежить якість нашого соціального майбутнього, наше місце у геополітичному просторі.
Суспільство, що трансформується, потребує від фахівців, які досліджують різні аспекти управління, всебічного аналізу складових управлінських відносин, створюваних взаємодією і взаємовпливом суб'єктів і об'єктів управління. Яким є зараз характер відносин між ними, які чинники є найбільш впливовими? Що являє собою структура суб'єктів управління на різних його рівнях? Що загалом являють собою об'єкти управління у різних типах соціальних організацій? Які мотиви визначають нині їхню діяльність, що змінилося у їхніх ціннісних установках, життєвих стратегіях у зв'язку з новими політичними та економічними обставинами? Які критерії ми повинні застосувати для оцінки діяльності різних управлінських груп? Які підвалини треба закладати у підґрунтя нової управлінської парадигми, що зараз формується, і що ми спроможні і повинні взяти із зарубіжного досвіду, а що маємо шукати самі?
І зрештою, яким має бути власне політичний, промисловий освітній менеджмент? Адже навіть поверховий аналіз численних праць і підручників із менеджменту свідчить про різноманітність підходів: "пульсуючий менеджмент", "інноваційний менеджмент", "перетворювальний менеджмент", "самоменеджмент", "антикризовий менеджмент" тощо [1-5]. За влучним зауваженням Й. Шумпетера, що повною мірою стосується й нас, "ми ще не навчилися творчо руйнувати минуле".
Останнім часом провідні українські соціологи та їхні колеги з країн СНД оприлюднили низку змістовних праць, де зроблено ґрунтовний аналіз багатьох аспектів сучасного суспільства.
З точки зору соціології інноваційних процесів, все, що відбувається зараз у суспільстві, можна розглядати як систему нововведень із суперечливою полярністю. Для їх осмислення потрібна соціальна синергетика, в якій чільне місце має посідати вивчення взаємодії і протистояння соціальних чинників і, зокрема, категорій адаптації та адаптивності, що мають першочергове значення для розуміння сучасних проблем соціології управління [ЗО].
Так, плідним бачиться введення категорії "адаптаціогенези у біфуркавдиних середовищах", якщо розуміти її як процес вироблення адаптацій у "взаємодії минулих, сучасних та майбутніх станів". У цьому контексті важливим є висновок соціологів школи Т. Заславської: "...у суспільствах з біфуркаційною траєкторією розвитку, тобто з таким типом розвитку, який інколи визначають як революційний, неусталений, маючи на увазі можливість миттєвого переходу системи у якісно новий стан, соціальні групи у процесі адаптації проходять три стадії:
· стадію соціального шоку;
· мобілізацію адаптивних резервів;
· реакцію на виклик середовища [21, 210-225].
Зокрема, порівнюючи соціальну структуру Росії та України, Є. Головаха доходить висновку, що в Росії, яка значно випереджає Україну в соціально-економічному реформуванні, все ще зберігається, в головних рисах, колишня "стратифікаційна модель", що має "пірамідально-веретеноподібну форму, коли більшість (2/3) суспільства зосереджена в базовій верстві". Що ж до України, то тут спостерігається співіснування й конфлікт старої та нової соціальних структур, і "в ліпшому разі, існує так званий низький середній клас, який навряд чи може бути гарантом соціальної стабільності та рушійною силою ринкових реформ" [24, 122-127].
У пошуках нової парадигми управління, беручи до уваги особливості нового соціального простору, притаманні суспільству, що трансформується, треба водночас пам'ятати, що в кризові періоди стрімко зростає значення інформації. Як відомо, одним із критеріїв ефективності управлінської діяльності є якість управлінських рішень. На думку відомого фахівця з питань стратегічного управління І. Ансоффа, вирішальне значення при прийнятті рішень мають:
· Методи вивчення і аналізу зовнішнього середовища, які можна розглядати як своєрідний фільтр, крізь який має пройти інформація, перш ніж її отримають виконавці, управлінська команда, керівники.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спеціальні та галузеві соціології» автора Пилипенко В.Є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Формування організаційної культури як важливий соціальний процес“ на сторінці 2. Приємного читання.
