Розділ «3.5. Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства»

Утворення економічних районів є об'єктивним процесом, передумовою якого виступає географічний поділ праці, що проявляється через спеціалізацію певної території (групи країн, однієї країни чи районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. Середовище, в якому формується і розвивається район, розуміється як умови районоутворення. Природні умови впливають на формування районів опосередковано, а історичні та соціально-економічні мають вирішальний вплив.

Фактори районоутворення — це рушійні сили, які суттєво впливають на процеси розвитку і функціонування району, його структуру і геопросторові межі. Традиційні фактори прийнято об'єднувати в такі групи: 1) фактори, що відображають розширення природних основ районоутворення; в результаті їх дій відбувається вдосконалення регіонального природокористування; 2) фактори, що відображають рівень розвитку і характер розміщення продуктивних сил: вони обумовлюють локалізацію окремих об'єктів на території, яка залежить від розвитку комбінування і концентрації виробництва, зрушень у розміщенні і підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів тощо; 3) фактори, що безпосередньо відображають територіальну організацію суспільної праці (розвиток територіального поділу і кооперації праці); 4) фактори, що фіксують управління виробництвом і суспільством у цілому (проведення державної і регіональної політики, розвиток місцевого самоврядування).

Крім цих факторів, що були виділені А. М. Колотієвським [27] на формування районів впливають сучасні процеси у суспільному розвитку: глобалізація, регіоналізація, міждержавна інтеграція та ін. Глобалізація світової економіки посилила вплив зовнішніх факторів на регіональний розвиток. Так, під впливом глобалізацій них процесів перебуває щонайменше 40% виробництва промислової продукції, 60% світового валового продукту, 70 — 80% міжнародної торгівлі та світових фінансів. Під впливом, у тому числі цих процесів, район наразі розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації.

Під час районування необхідно дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території. Принципи районування — вихідні положення, правила, якими користуються певні вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район не є статистичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають, існує навіть думка, що об'єктивно провести межі районів неможливо, вони залежать від авторського бачення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Встановлення меж районів — здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість меж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза її межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою, в тому числі, районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з таких принципів: 1) врахування історико-географічних особливостей українських земель національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення;3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного та соціального розвитку території; 4) врахування економіко-географічного положення території його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій.

Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.) Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії районування визначаються, виходячи із принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К. Мезенцев [28, 29] виділяє найголовніші критерії: 1) підвищення рівня сформованості території через розв'язання вузлових проблем району; 2) збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу; 3) зростання ефективності економічного розвитку; 4) поліпшення ефективності соціального розвитку; 5) поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за яким проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним,

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексних різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро-, мезо- та мікрорайонування.

Макрорайонування передбачає поділ території на основні економічні райони та є важливим чинником територіальної організації влади, а також управління господарством країни. Воно завжди здійснюється відповідно до певних цілей розвитку держави, тобто є цільовим або проблемно орієнтованим. Одним із завдань районування є забезпечення керованості розвитку держави. Підґрунтям такого поділу об'єктивно є територіальний поділ праці, який склався історично. Макрорайонування — це науково обґрунтоване виділення за певними ознаками окремих територій країни або країн, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об'єктивно відбивають територіальний поділ праці. Макрорайони є основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів в Україні здійснюється управління регіональним розвитком, оскільки на обласному рівні сформована система регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. У межах мезорайону можна виділити кілька рівнів мікрорайонів. Таким чином у територіальній системі України можна виділити декілька територіальних структур, що виконують різну роль у процесі суспільного відтворення і сформувалися під впливом як економічних, так і соціальних, національних, політичних та історичних факторів. Тобто існує три основних напрями регіональної структуризації (рис. 3.6).

Рис. 3.6 Інтегральна схема регіональної структури територіальної системи України

Економічне районування базується на територіальному поділу праці. Економічний район — це частина території господарського комплексу країни, для якої характерна географічна цілісність і економічна єдність.

Економічний район, за визначенням О. Топчієва [34], з одного боку, є об'єктом державного управління і регіональної політики, з іншого-територіальною природно-господарською цілісністю, що має історичну, природну, соціальну та економічну специфіку, а також властиві їй потенціал та умови розвитку. І цей і другий аспект складає основу регіонального підходу, регіонального управління, організаційного поєднання державного управління і місцевого самоврядування

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. На початку 30-х років Україна розглядалася як один із великих економічних районів СРСР. Потім вона була поділена на п'ять економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і Західний.