Розділ 13. Регіональна політика в сучасній Україні

5. Постанова від 21 липня 2006 р. № 1001 "Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року".

Хоча державна регіональна економічна політика в Україні мала б ґрунтуватися на низці названих нормативно-законодавчих актів і положень Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вона залишається неефективною і такою, що гальмує ринкові перетворення.

На думку дослідника А. Філіпенка, вагомою причиною повільного здійснення ринкових перетворень у країні, незадовільного розв'язання гострих соціально-економічних проблем є відсутність системної, збалансованої державної регіональної політики. Він вважає, що розгортання регіональної політики в сучасних умовах доцільно здійснювати за такими головними напрямами:

1. Радикальне підвищення економічної активності регіонів, значно повніше й ефективніше залучення їхнього потенціалу для розв'язання місцевих і загальнодержавних проблем.

2. Різке посилення дієздатності органів влади усіх рівнів, спроможних проводити ефективну державну регіональну політику, кваліфіковано й своєчасно вирішувати весь комплекс державотворних питань.

3. Розмежування повноважень між центральними та регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування на законодавчій основі.

4. Запровадження нової системи міжбюджетних відносин, створення самодостатніх територіальних громад.

А. Філіпенко акцентує на тому, що центральною ланкою, покликаною забезпечити перелом у прискоренні соціально-економічного розвитку регіонів, є передання на місця, як це уже здійснено в окремих областях, усіх повноважень з управління державними підприємствами та державними корпоративними правами, а також передання в комунальну власність низки об'єктів державної власності й установ соціально-культурної сфери.

Вчений наголошує, що буде розширюватись практика надання регіонам інвестиційних субсидій, формування там ареалів і зон економічного зростання, фінансово-промислових груп, технополісів і технопарків, науково-виробничих кластерів, міжрегіональних та міжнародних коопераційних систем. Отже, йдеться про створення інноваційних форм продуктивних сил, які сприятимуть їх подальшому розвитку.

На думку А. Філіпенка, другою важливою складовою механізму реалізації державної регіональної політики є підвищення дієздатності влади на всіх її рівнях. Не можна не погодитися з ним у тому, що наявність найдосконаліших програм за умов слабкості влади перетворює їх на декларації про наміри, які не мають практичного втілення. Очевидно" що в цьому контексті важливо переглянути повноваження і функції всіх без винятку владних структур. При цьому важливо створити таку адміністративну систему на місцях, яка б дала змогу швидко реагувати на потреби населення, реалізовувати місцеві економічні проекти, давати імпульс економічним ініціативам. Адміністративну опіку варто замінити контрольним наглядом, як це відбувається в країнах Західної Європи.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики, згідно з нормативно-законодавчим полем України, повинен забезпечити:

- активізацію господарської діяльності у регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин і поліпшення використання природно-ресурсного й економічного потенціалу;

- створення умов для посилення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства і залучення інвестиційних коштів, у тому числі іноземного капіталу в райони, що мають для цього найсприятливіші умови;

- ліквідацію локальних екологічних кризових ситуацій в окремих регіонах і створення сприятливих умов для життєдіяльності населення України.

На жаль, такого забезпечення немає. По суті, наявний механізм реалізації державної регіональної економічної політики не виконує повною мірою покладених на нього функцій, оскільки у нього залишаються недієвими окремі ланки чи елементи.

Механізм державного регулювання розвитку регіонів повинен містити такі складові елементи, які повинні функціонувати на повну потужність:

- законодавча база;

- бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів державою;

- подальший розвиток таких методів і форм державного впливу, як прогнозування та програмування, зокрема розроблення Й реалізація державних регіональних програм, а також прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративних територій;

- створення і розвиток в окремих регіонах спеціальних (вільних) економічних зон;