Розділ «Глава 3 ТАЇНСТВО ВХОДУ»

За святий храм цей і тих, що з вірою, благоговінням і страхом Божим входять до нього: ось умови нашої справжньої участи в молитві й таїнстві, і кожен, хто входить у храм, повинен запитати себе: чи є в його серці жива віра й благоговіння перед присутністю

Божою, той спасенний "страх Божий", який ми так часто втрачаємо, "звикаючи" до Церкви й богослуження.

За боголюбивого єпископа, чесне пресвітерство, у Христі дияконство, за весь причет і людей – за Церкву, до якої ми належимо і яка в єдності всіх служінь: єпископа, пресвітерів, дияконів і народу Божого являє й втілює – тут, у цьому місці – Тіло Христове.

За город цей, і за правління, і за всякий город, країну, і за тих, що вірою живуть у них, за добре поліття, за врожай плодів земних, за плаваючих, подорожуючих, недужих, страждаючих, полонених... Молитва поширюється й охоплює собою весь світ, всю природу, все людство, все життя. Церкві дано владу й силу промовляти цю вселенську молитву, клопотатися перед Богом за все Його творіння. Як часто ми звужуємо свою віру й релігійне життя до себе, до своїх потреб, турбот, і забуваємо призначення Церкви – завжди й усюди здійснювати "моління, прохання й подяки за всіх людей..." І, приходячи на Літургію, нам треба знову й знову вчитися жити в ритмі церковної молитви, себе й свою свідомість розширювати до повноти Церкви...

І, нарешті, пом’янувши всіх святих, тобто всю Церкву на чолі з Божою Матір’ю, ми самі себе, й одне одного, і все життя наше Христу Богові віддаємо. Не тільки для захисту, допомоги, успіху. "Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з’явиться, тоді й ви з Ним з’явитесь у славі" (Кол. 3, 2-4). Ми віддаємо наше життя Христові, тому що Він – наше життя, тому що в хрещальній купелі ми померли для самого лише "природного життя", і наше справжнє життя приховане в таїнственному зростанні Царства Божого.

IV

За мирною єктенією йдуть три антифони й три молитви, зазначені в служебнику як "молитва першого антифону", другого й т. д. Про антифони, їх виникнення й включення в чин Літургії ми вже говорили, й оскільки вони очевидно належать до змінної частини служби, тлумачити їх зараз не будемо. Про три молитви, однак, якими предстоятель неначе "возносить" ці пісні слави й подяки Богові, варто сказати кілька слів.

Усім відомо, що в сучасній практиці, про походження якої нам ще доведеться говорити окремо, читання майже всіх молитов, що їх промовляє предстоятель, стало таємним, "про себе", отож зібрання чує лише заключне славослов’я, зазвичай, у вигляді підрядного речення – "бо Ти єси...", – яке називають виголосом. Ця практика порівняно пізня. Спочатку всі молитви Літургії читали вголос, бо – у своєму прямому значенні й за своїм змістом вони є молитвами всього зібрання або, ліпше сказати, самої Церкви. Але, утвердившись у богослуженні, ця практика привела до збільшення кількості так званих малих єктеній, які складаються з першого й двох останніх прохань мирної єктенії. І тепер ці малі єктенії виголошує диякон, поки предстоятель потай читає молитви. Коли ж службу здійснюють без диякона, то священик повинен і виголосити єктенію, і прочитати молитву. Тому молитву почали читати під час співання антифону. Отже, ця практика, крім того, що вона призвела до частого й монотонного повторення малої єктенії, порушила єдність "зібрання Церкви", відділила його якраз від тих "спільних і згідних молитов", у яких ця єдність проявляється.

У "Молитві першого антифону" предстоятель сповідує віру Церкви в те, що влада Божа несказанна, що слава Його неосяжна, милість безмірна й чоловіколюбіє невимовне. Усі ці слова, які в грецькому тексті молитви починаються з заперечної частки (так званої alpha privativum), виявляють християнський досвід абсолютної трансцедентности Бога – неспівмірности Його з нашими словами, поняттями й визначеннями, апофатичної основи християнської віри, християнського знання Бога. Цю невимовність завжди з особливою силою відчували святі.

Але Бог сам захотів явити Себе, й, одночасно зі сповідуванням Його невимовности, Церква просить Його "споглянути на нас і на святий храм цей". І Бог не тільки явив Себе людям, але й поєднав їх із Собою, зробив їх Своїми. Цю приналежність Церкви Богові й сповідує "Молитва другого антифону" – "спаси людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, повноту Церкви Твоєї охорони, освяти тих, що люблять красу дому Твого" – бо в Церкві об’явлена Його влада, царство, сила й слава...

І, врешті-решт, за свідченням "Молитви третього антифону", цьому новому, поєднаному з Богом людству, даровано знання істини в цьому віці, й істина дарує життя вічне – "подаючи нам і в теперішнім віці пізнання твоєї істини, і в будучому даруй життя вічне..."

V

Уперше на вислів малий вхід (на відміну від великого входу на початку Літургії вірних) ми натрапляємо в рукописах XIV сторіччя. Це період остаточного формування євхаристійного чину в його теперішньому вигляді. Ми вже знаємо, що протягом довгого часу цей вхід був початком Літургії, її першим священнодіянням. Але коли він втратив це своє значення й першою частиною служби стала послідовність "антифонів" (або "зображальних"), головний акцент – у його сприйнятті – було перенесено на винос Євангелія. У сучасній практиці цей вхід є, передусім, входом з Євангелієм, тобто урочистим винесенням його з вівтаря й внесенням його назад у вівтар через царські ворота. У деяких рукописах він навіть так і називається "входом Євангелія". І саме це, як уже було сказано, стало початком розвитку того "зображального символізму", який, стосовно малого входу, трактує його як "зображання" виходу Христа на проповідь Євангелія. Про справжнє значення цього виносу Євангелія ми говоритимемо в наступній главі, присвяченій Літургії як таїнству слова. Натомість у межах цієї глави для нас важливо наголосити на тому, що наш теперішній "малий вхід" очевидно походить від двох різних священнодіянь, поєднує в собі дві теми: тему входу як такого й обряди, пов’язані з читанням Слова Божого. Цю главу доречно закінчити коротким аналізом першої з них.

Наголосимо ще раз, що, незважаючи на все своє ускладнення, "малий вхід" зберіг характер саме входу, початку, наближення. Про це свідчать, по-перше, особливості архиєрейського чину Літургії, про що вже не раз ішлося, а, по-друге, молитва входу, яку, як теж уже було сказано, читали колись під час входу предстоятеля й народу в храм, і яку ще й тепер – у чині освячення нового храму – читають біля зовнішніх його воріт, а не перед царськими вратами іконостасу. У цій молитві немає ані найменшої згадки про будь-яку "зображальність", але зате є вказівка про небесний характер входу: "співслужіння" в ньому небесних сил і воїнств, тобто ангелів.

Новим елементом, який виник із розвитку візантійського храму й ускладнив ідею входу, було перенесення поняття святилища зі всього храму на вівтар, тобто на ту частину храму, що оточує престол і відділена від церкви – іконостасом. Під впливом "містеріяльного" богослов’я, про яке я писав у моєму "Вступі до Літургійного Богослов’я" й у центрі якого є протиставлення "втаємничених" – "невтаємниченим", і це означає духовенства – мирянам, всередині храму виникло внутрішнє святилище: вівтар, доступ до якого відкритий лише для "втаємничених". Ось у цей вівтар і почали здійснювати всі "входи", що, звичайно, послабило сприйняття й досвід самого "зібрання в Церкву" як входу й сходження Церкви, народу Божого, в небесне святилище, "Христос бо ввійшов не в рукотворну святиню, яка була подобою правдивої, а в саме небо, щоб тепер з’явитися за нас перед обличчям Божим" (Євр. 9, 24).

VI

Однак це типово "візантійське" ускладнення не заторкнуло головного: а саме – того, що суть входу полягає в наближенні до престолу, який від початку був осердям храму, його святинею. Саме слово "вівтар" стосується передусім престолу й лише поступово його почали використовувати, називаючи простір навколо нього, відділений від храму іконостасом. Детальніше на значенні престолу ми зупинимося, коли говоритимемо про приношення Святих Дарів. Тепер достатньо сказати, що, за одностайним свідченням усього передання, престол – це символ Христа й Царства Христового. Він – трапеза, за якою збирає нас Христос, і він – жертовник, що поєднує Первосвященика й Жертву. Він – престол Царя й Господа. Він – Небо, те Царство, в якому "Бог є всім у всьому". І саме з цього досвіду престолу, як осердя євхаристійного таїнства Царства, розвинулася вся "містика" вівтаря, як Неба, як есхатологічного полюсу Літургії, як тої таїнственної присутности, яка весь храм перетворює на "небо на землі". І тому вхід, який є наближенням до престолу, це завжди – сходження. У ньому Церква прямує туди, де справжнє "життя її сховане в Христі з Богом", підіймається на небо, де й здійснюється Євхаристія...

Усе це важливо пам’ятати тому, що під впливом західного розуміння Євхаристії ми зазвичай сприймаємо Літургію не як сходження вгору, а сходження вниз. Уся західна євхаристійна містика наскрізь пройнята образом Христа, що сходить на наші вівтарі. Тим часом, первісний євхаристійний досвід, засвідчений чином Євхаристії, говорить про наше сходження туди, куди вознісся Христос, про небесну природу євхаристійного священнодіяння.

Євхаристія – це завжди вихід із "світу цього" й сходження на небо, й символом реальности цього сходження, його "можливости" є престол. Бо Христос вознісся на небо, і престол Його – "і пренебесний, і мисленний". У "світі цьому" немає й не може бути престолу, бо Царство Боже – "не від світу цього". І тому так важливо зрозуміти, що ми благоговійно ставимося до престолу – цілуванням, поклонами тощо – не тому, що він "освячений" і став, так би мовити, "речовою святинею", а тому що саме освячення його полягає в співвіднесенні його з реальністю Царства, в перетворенні його на символ Царства. Наше благоговіння й поклоніння ніколи не стосуються "матерії", а завжди того, епіфанією, тобто об’явленням і присутністю, чого вона є. Будь-яке освячення в Церкві – це не створення "священних предметів", які своєю священністю протилежні до "профанних", тобто неосвячених, а співвіднесення їх із первісним, а разом із тим і кінцевим значенням, із Божим задумом щодо них. Бо цілий світ було створено як "престол Божий", як храм, як символ Царства. Він увесь, за задумом, священний, а не "профанний", і суть його – в Божественному "дуже добре"... І гріх людини в тому й полягає, що вона затьмарила це "дуже добре" в самій собі й цим відірвала світ від Бога, зробила його "самоціллю", а тому – й розпадом, і смертю...

Але Бог урятував світ. Урятував тим, що знову об’явив у ньому його мету: Царство Боже; його життя – бути дорогою до цього Царства; його сенс – бути в спілкуванні з Богом, і в Ньому з усім творінням... І тому, на відміну від язичницьких "освячень", які полягають у сакралізації окремих частин і предметів світу, християнське освячення спрямоване на повернення всьому у світі його символічної природи, його "таїнственности", співвідносно з усім – до останньої мети буття... Тому все наше богослуження є сходженням до Престолу й поверненням назад у "цей світ" для того, щоби свідчити про те, чого "око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те, що наготував Бог тим, що Його люблять" (1 Кор. 2, 9).