Розділ «Глава 2 ТАЇНСТВО ЦАРСТВА»

Це поступове звуження, обмеження й, нарешті, майже повне переродження християнської есхатології, її відрив від теми й досвіду Царства, мали величезне значення для розвитку літургійної свідомости віруючих. Повертаючись до сказаного про символізм християнського богослуження, можна твердити, що це богослуження зродилося й "сформувалося" у своїй зовнішній структурі передусім як символ Царства й Церкви, що до нього прямує й у цьому сходженні "сповнює" себе, як Тіло Христове й Храм Святого Духа. Уся новизна, вся справжня й абсолютна унікальність християнської λειτουργία містилася в цій есхатологічній її суті як "парусії" майбутнього, об’явленні прийдешнього, причасті Царства "майбутнього віку". У моєму "Вступі до Літургійного Богослов’я" я вже писав, що саме з цього есхатологічного досвіду зродився "Господній день" як символ, тобто об’явлення в "цьому світі", в його часі – Царства Божого, що цей досвід "Господнього дня" окреслив християнську рецепцію Пасхи й П’ятдесятниці, тобто основи "церковного року", як свят передусім "переходу" з теперішнього еону в еон "майбутнього віку". Але, певна річ, символом здебільшого Царства, символом, який сповнює усі символи – Господнього дня, Пасхи, Хрещення й, врешті, всього християнського життя як життя, що "поховане з Христом у Бозі" (Кол. 3, 3), була Євхаристія, таїнство пришестя воскреслого Господа, таїнство зустрічі й спілкування з ним "за Його трапезою, в Його Царстві..."

Таємно й невидимо для світу, "за зачиненими дверима" збиралася Церква, "маленьке стадо", якому Отець зволив дати Царство (Лк. 12, 32), і окремо від світу, справді поза ним, здійснювалося сходження й входження її у світло й радість і торжество Царсгва. І можна без усякого перебільшення сказати, що з цього досвіду, досвіду, який абсолютно унікальний, єдиний і який не можна ні з чим порівняти, з цього до кінця здійсненого, до кінця втіленого символу – розвинулося й ним живе все християнське богослуження. Я б додав тут – і все християнське богослов’я, і все християнське життя, але про це ми ще говоритимемо пізніше. Зараз скажу лише таке: Євхаристія нічого не "зображала", але все являла й до всього прилучала...

Тепер стає зрозумілим, я сподіваюся, й те, чому – коли почалося послаблення й затьмарення есхатологічної суті християнської віри – символізм Царства в Богослуженні став поступово заростати дикою травою вторинних пояснень і алегоричних тлумачень, тобто тим "зображальним символізмом", який, як я намагався показати, на практиці означав розпад справжнього символу й символізму, зведення його до категорії простого "знака". Чим більше минало часу, тим більше забувався основоположний для Церкви символізм Царства. А оскільки богослуження, весь його чин і лад були вже сформовані, існували як даність – очевидне й недоторканне передання Церкви – воно природно вимагало нового пояснення – в тому ключі, в якому християнська свідомість починала сприймати місце й служіння Церкви в "цьому світі". Це й було початком щораз більшого проникнення "зображального символізму" в пояснення Євхаристії, аж до його неподільного панування в порівняно недавню епоху. У цьому процесі, як це не парадоксально звучить, не від цього світу, небесна реальність Євхаристії виявилася "включеною" – в "цей світ", у його причиновість, у його час, у категорії його думки й досвіду, між тим як притаманний творінню та невіддільний від нього символізм царства Божого, воістину ключ до Церкви та її життя, були зведені до категорії непотрібного зображального символізму...

X

Треба зі всією силою обумовити, однак, що вказаний процес був саме процесом, довгим і складним, а не якоюсь миттєвою "метаморфозою", і що "зображальному символізмові", незважаючи на його зовнішню "популярність", ніколи не вдавалося до кінця замінити первісний, у самій вірі вкорінений, справжній літургійний символізм. Скільки б не розвивалося, наприклад, візантійське богослуження в бік того, що в моєму "Вступі до Літургійного Богослов’я" я назвав "зовнішньою урочистістю", скільки б не обростало воно декоративними й алегоричними деталями, помпезністю імперського культу й містеріяльною священністю – богослуження в цілому й первісну його інтуїцію у свідомості віруючих продовжував визначати символізм Царства. І про це найліпше свідчить православне сприйняття храму й невіддільного від нього іконопису, якими вони сформувалися якраз у візантійську епоху і які, можливо, глибше виявляють святеє святих візантійського церковного досвіду, ніж візантійська писемність, яка ніколи по-справжньому не подолала пізньоантичної риторики.

“У храмі стоячи, про небо думаємо..." Явже говорив про виникнення християнського храму на основі досвіду "зібрання в Церкву". Тепер можна додати ще й те, що так само безсумнівно це зібрання мислиться як небесне, а храм – тим "небом на землі", яке "зібрання в Церкву" здійснює, тим символом, який ці дві реальності, ці два виміри Церкви – "небо" й "землю" – поєднує, одну являючи в иншій, одну перетворюючи на иншу... І це відчуття храму, повторюю, майже не змінюючись і не послаблюючись, присутнє у всій історії Церкви, незважаючи на падіння й збої в справжній традиції церковної архітектури й іконопису.

Саме це відчуття є тим цілим, яке об’єднує й співпідпорядковує один одному всі елементи: простір і форму храму, розміщення ікон і їх співвідносність між собою, все те, що можна назвати ритмом і ладом храму. Таким самим символом Царства – його "епіфанією" преображеного й прославленого творіння є, звичайно, у своєму первісному задумі й втіленні ікона, і саме тому Церква й забороняє перетворення ікони в "зображальний символізм" і в алегорію. Бо ікона не зображає, а являє, і знов-таки являє тією мірою, якою вона причетна до того, що являє, тобто сама є присутністю й причастям... Досить один раз у житті постояти в "храмі всіх храмів" – у константинопольській Св. Софії – навіть у її теперішньому спустошеному й кенотичному вигляді, щоби всім єством пізнати, що зродилися і храм, і ікона з живого досвіду неба, з причастя "радости, миру й праведности в Дусі Святому" – як окреслив Царство Боже апостол Павло.

Досвід цей, звичайно, часто затемнювався. Історики християнського мистецтва не раз говорили й писали про занепад як церковної архітектури, так і іконопису. І характерно, що занепад цей зазвичай полягав якраз у послабленні й пошкодженні цілого під впливом деталей, що розросталися. Так "важчає" храм, заростаючи поступово самодостатніми "прикрасами", так – і у візантійській, і в російській іконі первісна цілісність замінюється зацікавленням, яке постійно зростало, до мистецьким чином виписаних деталей. Це все той самий рух – від цілого до частин, від цілісного досвіду – до дискурсивного пояснення, від символу до "символізму". І все ж, поки стоїть Церква й погано чи добре, з падіннями й зрадами, але "зачислює" себе до Царства Божого, як до своєї мети й здійснення, поки, нехай тільки у своїх глибинах, але все-таки живе тугою за Богом і зітханням за "жаданою батьківщиною", цьому відцентровому рухові не вдасться здолати доцентрового.

Можна сказати, що протягом довгого часу "зображальний символізм", чи то богослуження, чи то храм, чи то ікона, розвивається всередині онтологічного символізму, передусім – символу Царства. Набагато глибший, воістину трагічний розрив починається з обриву отцівської традиції й "західного полону", в якому продовжувало перебувати православне богослов’я й церковна свідомість... Не випадково, звичайно, пишний і нестримний розквіт "зображального символізму" в поясненні Літургії в часі збігається з торжеством у богослов’ї – західного "юридизму", в іконописі – благочестивої й сентиментальної "картини", у церковній архітектурі – прикрашеного "бароко", в церковному співі – ліричної чуттєвости. Усе це – явища одного й того ж порядку, одного й того ж занепаду, однієї й тієї ж "псевдо-морфози" церковної свідомости.

Але навіть цей справді глибокий і трагічний "літургійний занепад" не можна вважати остаточним. На найбільшій, останній своїй глибині, церковна свідомість залишається не заторкнутою ним. Зокрема, щоденний досвід переконує нас у тому, що "зображальний символізм" залишається чужим усюди, де є жива й справжня церковність, як чужим залишається цій вірі й позбавлене життя "схоластичне" богослов’я. "Зображальний символізм" залишається долею поверхової, парадної, рутинної церковности, в якій широко розповсюджене неглибоке зацікавлення всякого роду "священністю" легко сприймається як релігійне почуття й "зацікавлення Церквою". Але живій, справжній – у найліпшому значенні цього слова – простій – вірі все це не потрібно, бо вона живе не цікавістю, а прагненням... Як тисячу років тому, так і тепер "простий" віруючий іде до храму для того, передусім, щоби справді "доторкнутися до инших світів". "І небом без заборони дихає майже вільна душа..." У якомусь сенсі він не "цікавиться" богослуженням, як "цікавляться" ним ті, хто любить його з обов’язку, й знавці всіх його деталей. Не цікавиться тому, що він отримує те, чого прагне: світла, радости, розради Царства Божого, "радости, миру й праведности в Дусі Святому..." Що йому до складних і витончених пояснень, що ось цей обряд "зображає" це, а це закриття чи відкриття воріт инше. Він не встигає за всіма цими "зображеннями", а його вірі вони не потрібні. Він твердо знає, що він на деякий час пішов зі "світу цього" й прийшов туди, де все инше, але таке потрібне, бажане, насущне, що ним потім сіяє й осмислюється все життя... Він також знає, хоча, можливо, й не зуміє висловити цього словами, що це инше, власне, і є те, заради чого варто жити, до чого все йде, з чим усе співвіднесено, чим усе здійснюється, – тобто Царство Боже. І, нарешті, він знає, що навіть якщо йому незрозумілі окремі слова й обряди, Царство Боже йому все одно дарується – в Церкві, в її "загальній справі", загальному служінні Богові, в "зібранні", в "сходженні", в "любові"...

XI

Відтак ми повертаємося до того, з чого почали, з чого починається Євхаристія: до благословення Царства Божого. Що означає "благословити Царство"? Це означає – визнати й сповідувати його як найвищу й останню цінність, як "життя життя". Це означає проголосити його як мету того таїнства – мандрів, сходження, входу, – яке тепер починається. Це означає спрямувати свою увагу, розум, серце, душу й усе життя до того, що справді споконвіку є єдиним на потребу. Це означає, нарешті, сповідувати, що вже тепер, ще в "цьому світі", можливо прилучитися до нього, ввійти в його сяйво, істину й радість. Кожного разу, коли християни "збираються в Церкву", вони свідчать, що Христос є Цар і Господь, що вже відкрилося й дароване Царство Його, що вже почалося нове й безсмертне життя...

Ось чому Літургія починається цим урочистим сповідуванням і славослов’ям свого Царя, Котрий приходить нині, але перебуває повсякчас і царствує на віки віків.

“Час (καιρός) правити Господеві..." – виголошує диякон священикові. Але це не просто нагадування про "зручний" для здійснення Таїнства час. Це ствердження й сповідування того, що новий час, час Царства Божого й здійснення його Церквою, входить тепер у занепалий час "цього світу", щоби нас, Церкву, вивести на небо й перетворити на те, "що вона є": Тіло Христове й Храм Святого Духа.

"Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа..." – виголошує священик. І на це зібрання відповідає: "Амінь". Це слово, зазвичай, перекладають "нехай буде так". Але його значення, звучання – сильніше. Бо воно означає не тільки згоду, але й активне прийняття. "Так, це так і так нехай буде". Цим словом закінчують і немовби "запечатують" кожну молитву, яку проказує священик, висловлюючи цим відповідальну й одвічну участь кожного віруючого, і всіх разом, у єдиній священнодії Церкви.

"Тому, що ви є, скажіть Амінь, – пише бл. Августин, – і таким чином запечатайте це відповіддю своєю. Бо ви чуєте: "Тіло Христове" й відповідаєте: "Амінь". Тож будьте членом Тіла Христового, що здійснюється вашим Амінь... Священнодійте те, чим ви є..."