IV
Нам немає потреби детально розглядати цю по-своєму струнку й послідовну систему. Я вважаю, сказаного достатньо, щоби відчути й усвідомити, наскільки це вчення чуже православному досвідові таїнств, несумісне зі споконвічними літургійними переданнями православної Церкви. Я кажу "чуже досвідові", а не вченню, тому що вчення про таїнства й, насамперед, про Євхаристію, яке ми знаходимо в наших, але за західним зразком і в західних категоріях написаних підручниках з догматики, цьому досвідові не тільки не відповідає, але й відкрито суперечить.
Але якщо говорити про досвід, що його Церква від початку зберігає у своєму "законі молитви", то те, що цей досвід чужий, глибоко чужий західній сакраментальній схоластиці не може не стати очевидним. Головним джерелом цього є те, що латинське вчення заперечує й відкидає символізм, який притаманний християнському сприйняттю світу, людини й усього творіння та становить онтологічну основу таїнства. У цій перспективі латинське вчення є початком того розпаду й руйнування символу, який, з одного боку, оскільки "зведений" до "зображального символізму", відривається від реальности, а з иншого – перестає сприйматися як основне одкровення про світ і творіння. Коли Dom Vonier пише, що "немає ані на небі, ані на землі нічого подібного на таїнства", чи не означає це, передусім, що, хоча, здійснюючись, вони так чи инак залежать від "творіння" та його "єства", – у самому цьому єстві вони нічого не розкривають, ні про що не свідчать і нічого не об’являють...[15]
Відтак для православ’я це вчення про таїнство чуже тому, що в православному церковному досвіді й переданні таїнство сприймається передусім як одкровення про справжнє єство творіння, про світ, який, наскільки б він не був грішним "цим світом", залишається світом Божим, що чекає на спасіння, відкуплення, зцілення й Преображення в нову землю й нове небо. Иншими словами, таїнство, в його православному досвіді, – це одкровення, передусім, про таїнство самого творіння, бо світ було створено й дано людині для перетворення сотвореного життя на причастя Божественного життя. І якщо вода може стати хрещальною "купіллю відродження", якщо наша земна їжа, хліб і вино, може перетворитися на причастя Тілом й Кров’ю Христовими, якщо єлеєм дарується помазання Св. Духа, якщо все у світі може бути розпізнано, об’явлено й прийнято як дар Божий і причастя нового життя, то це тому, що все творіння від початку покликане й призначене виконувати Божий план – "щоб Бог був усім в усьому".
Саме в цьому таїнственному сприйнятті світу суть і дар того світлого космізму, що пронизує собою все життя Церкви, все літургійне й духовне передання Православ’я. Адже й сам гріх сприймається тут як від’єднання людини і в ній усього творіння від цієї таїнственности – від "раю безсмертної поживи" – й приєднання до "цього світу", що живе вже не Богом, а собою й у собі, і тому – тлінний і смертний. А якщо так, то й спасіння світу Христос здійснює, відновлюючи світ і життя як Таїнство.[16]
V
Це таїнство водночас космічне й есхатологічне, належить як світові Божому в його первозданності, так і його сповненню в Царстві Божому. Воно космічне тому, що охоплює все творіння, приноситься як Боже Богові – "Твоє від Твоїх!.. Про всіх і за всіх" – і в собі й собою є перемогою Христовою. Але тією ж мірою, якою воно космічне, воно також і есхатологічне, спрямоване й звернене до Царства майбутнього віку. Бо, відкинувши й убивши Христа, – свого Творця, Спасителя й Господа – "цей світ" сам собі виніс смертний вирок, бо не має він "життя в собі" й відкинув те, про яке сказано: "У Ньому було життя, і життя було – світло людей" (Йо. 1, 4). Як "цей світ", він закінчиться, "небо й земля проминуть..." І тому той, хто вірить у Христа й прийняв Його яку "Дорогу, Істину й Життя" живе очікуванням майбутнього віку. Він уже не має тут "постійного міста, а майбутнього шукає" (Євр. 13, 14). У цьому, однак, і вся радість християнства, пасхальна суть його віри, що цей "майбутній вік", майбутній стосовно "цього світу" – вже об’явлено, вже даровано, вже "серед нас". І вже наша віра "є запорукою (ὑπόστασις — реальністю) того, чого сподіваємося", вже "є доказом (ἔλεγκος — доказ) речей невидимих" (Євр. 11, 1). Вона є і являє й дарує те, на що вона спрямована: на присутність серед нас Царства Божого, що наступає, та його невечірнього світла.
А це означає, що в православному досвіді й переданні таїнством є, передусім, сама Церква. Історики богослов’я неодноразово зазначали, що в ранньому отцівському переданні ми не знаходимо визначень Церкви. Але причина цього не в "нерозвинутості" тодішнього богослов’я, як думають деякі вчені-богослови, а в тому, що для раннього передання Церква – не об’єкт для "визначень", а живий досвід нового життя. Досвід, в якому інституційна структура Церкви – єрархічна, канонічна, літургійна тощо – таїнственна, символічна за своєю суттю, бо існує вона для того, щоби постійно перетворюватися на ту саму реальність, якою вона є, здійсненням, втіленням невидимого у видимому, небесного в земному, духовного в матеріяльному.
Церква, таким чином, є таїнством в обидвох вимірах: космічному й есхатологічному. У космічному, тому що в "цьому світі" вона являє справжній, первозданний світ Божий, як початок, у світлі якого й тільки стосовно якого ми можемо усвідомити всю висоту нашого небесного покликання, а тому й глибину нашого роз’єднання з Богом. В есхатологічному тому, що первозданний світ, який являє Церква, вже спас Христос – і цей світ у літургійній і молитовній практиці нерозривний із тим кінцем, задля якого його було створено й врятовано, і "щоб Бог був усім в усьому" (1 Кор. 15, 28).
VI
Оскільки Церква є таїнством у найглибшому й всеохопному значенні цього слова, вона в таїнствах і таїнствами й, передусім, звичайно, є "таїнством усіх таїнств", пресвятою Євхаристією, творить, об’являє й здійснює себе. Бо якщо, як щойно було сказано, є Таїнство початку й кінця світу й здійснення його як Царства Божого, – то здійснюється воно її сходженням на небо, до "жаданої батьківщини", до "status patriae" – до месіянської Христової трапези, в Його Царстві.
А це означає, що здійснюється все це: і "зібрання в Церкву", і сходження до престолу Божого, і участь у трапезі Царства – в Дусі й Духом Святим. "Ubi Ecclesia ibi Spiritus Sanctus et omnis gratia". "Де Церква – там Дух Святий і повнота благодати". Ці слова св. Іринея Ліонського (Adversus haereses) зафіксували досвід Церкви як Таїнства Святого Духа. Бо якщо там, де Церква – там Дух Святий, то там, де Дух святий – там обновлення творіння, там "иншого життя, вічного початок", там зоря таїнственного, невечірнього дня Царства Божого... Бо Дух Святий і є "Дух Істини, дар усиновлення, запорука будучого насліддя, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення. Уся твар словесна і розумна, Ним укріпляючись, Тобі служить і Тобі возсилає повсякчасне славословіє" (Подячна молитва в Літургії св. Василія Великого). Иншими словами, там, де Дух Святий, там Царство Боже. Зішестям Своїм в "останній і великий день П’ятдесятниці" Дух Святий перетворює цей останній день на перший день нового творіння та являє Церкву як дар і присутність цього – і Першого, і Восьмого Дня...
І тому все в Церкві – Духом Святим, все в Дусі Святому й усе причастя Святого Духа. Духом тому, що зішестя Святого Духа явило Церкву як перетворення кінця на початок, старого життя на нове:
Дух Святий – усього податель,
Він і пророкує,
І священиків наставляє,
І збирає зібрання церковне...
Усе в Церкві – в Дусі Святому, котрий веде нас до небесного святилища, до престолу Божого:
Ми виділи світло істинне,
ми прийняли Духа Небесного...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Євхаристія. Таїнство Царства» автора Олександр Шмеман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 2 ТАЇНСТВО ЦАРСТВА“ на сторінці 2. Приємного читання.