Розділ «Глава 2 ТАЇНСТВО ЦАРСТВА»

І, нарешті, уся вона звернена до Духа Святого – "скарбу дібр і життя подателя", вся прагне здобути Духа й причастя Його й у Ньому, повноту благодати. Подібно, як подвиг і життя кожного віруючого полягає, за словами преподобного Серафима Саровського, в здобутті Святого Духа, так і життя Церкви – це те саме здобуття, те саме закликання, та сама спрага Святого Духа, яку вона вічно втамовує й ніколи до кінця не може втамувати:

Прийди до нас, Душе Святий,

Причасників твоїх огортаючи своєю святістю.

І даруючи їм світло невечірнє,

І Божественне життя,

І пахощі...

VII

Сказавши все це, ми можемо тепер повернутися до того, з чого ми почали цю главу: до визначення Євхаристії як Таїнства Царства, як сходження Церкви – до "Христової трапези, до Його Царства". Ми знаємо тепер, що це визначення зникло з науково-богословських пояснень Літургії, які православне богослов’я перейняли з Заходу, і зникли, головним чином, внаслідок того, що в християнській свідомості відбувся розпад ключового поняття символу, його було протиставлено поняттю реальности й, тому, зведено до категорії "зображального символізму". Оскільки ж християнська віра від початку твердо сповідувала саме реальність переміни дарів хліба й вина в Тіло й Кров Христові: це є найчесніше Тіло, це є найчесніша Кров Христова – то всяке "змішування" цієї реальности з "символізмом" стали сприймати як загрозу євхаристійному "реалізмові" й, це означає, реальній присутності Тіла й Крові Христових на престолі. Звідси – зведення таїнства до "формули священнодійства" – яка своєю обмеженістю "гарантує" реальність переміни, в часі й просторі, звідси – з цього "переляку" – має все більш детальне визначення "модусу" й "моменту" переміни та його "дієвости". Звідси наполегливі нагадування, щодо освячення дарів на дискосі – тільки хліб, у чаші – лише вино, в той час, як після освячення – тільки Тіло й Кров, звідси спроба пояснити "реальність" переміни з допомогою Аристотелевих категорій "сутности" й "акциденцій", пояснити переміну як "пересуществлення". Звідси, нарешті, заперечення за Божественною Літургією, як у "розмаїтті", так і в її єдності, реального стосунку до переміни св. дарів і фактично – виключення її з пояснення Таїнства.

Але ось тепер ми можемо й маємо запитати: чи відповідає це розуміння символу й символізму, це протиставлення їх реальності, чи відповідає воно первісному значенню поняття "символ" і чи можна його використовувати щодо християнського "закону молитви", щодо літургійного передання Церкви?

На це – основне – запитання я відповідаю негативно. Річ у тім, що первісне значення слова "символ" зовсім не рівнозначне з "зображенням". Символ може й не "зображати", тобто може не мати зовнішньої "подібности" з тим, що він символізує. Історія релігії демонструє, що давніший, глибший, "органічніший" символ, то менше в ньому такої лише зовнішньої "зображальности". І це так тому, що споконвічна "функція" символу не в тому, щоби зображати (що передбачено відсутністю "зображуваного"), а в тому, щоби являти й долучати до об’явленого. Про символ можна сказати, що він не стільки "схожий" на символізовану реальність, скільки причетний до неї й тому може реально поєднуватись з нею. Отже, різниця між теперішнім і первісним розумінням символу полягає в тому, що тепер символ є зображенням чи знаком чогось иншого, чого при цьому в самому знакові реально немає (як немає реального, справжнього індіанця в акторі, що його зображує, або реальної води в її хімічному символі), в той час, як у первісному розумінні символу він сам є виявом і присутністю иншого, але саме як иншого, тобто як реальности, яка в цих умовах і не може об’явитися инакше, ніж у символі.

Але це означає, врешті-решт, що справжній і первісний символ нерозривний із вірою. Бо віра і є, "виявом речей невидимих", тобто знанням, що ця инша реальність існує, відмінна від реальности емпіричної, але в яку можна ввійти, до якої можна долучитися, яка може стати "найреальнішою реальністю". Тому якщо символ передбачає віру, то й віра обов’язково потребує символу. Бо, на відміну від просто "переконань" або "філософських поглядів", віра – це обов’язково спілкування й прагнення спілкування, втілення й прагнення втілення, об’явлення, присутности й дії однієї реальности в иншій. А все це і є символ – від грецького συμβάλλω: "з’єдную", "тримаю разом". У ньому, на відміну від простого зображення, простого знака й навіть таїнства в його схоластичній редукції, дві реальності – емпірична, або "видима", і духовна, або "невидима", поєднані не логічно ("це" означає "це"), не аналогічно ("це" зображає "це") і не причиново-наслідково ("це" є причиною "цього"), а епіфанічно (від грецького έπιφανεια – "являю"). Одна реальність являє иншу, але – і це дуже важливо – тільки тією мірою, якою сам символ причетний до духовної реальности й здатний втілити її. Иншими словами, в символі все являє духовну реальність і в ньому все необхідне для її об’явлення, але не вся духовна реальність об’являється й втілюється в символі. Символ – це завжди частково, "бо знаємо частинно й частинно пророкуємо" (1 Кор. 13, 9), – бо символ, за своєю суттю, об’єднує неспівмірні реальності, одна з яких залишається стосовно иншої – "абсолютно иншою". Яким би реальним не був символ, як би не долучав нас до духовної реальности, функція його не в тому, щоби "втамувати" нашу спрагу, а в тому, щоби посилити її: "...подаючи нам і в теперішнім віці пізнання Твоєї істини, і в будучому даруй життя вічне..." Не в тому, щоби зробити ту чи иншу частину "цього світу" – його простору, часу чи матерії – священною, а в тому, щоби в ньому побачити й упізнати сподівання й прагнення досконалого одухотворення – "щоб Бог був усім в усьому" (1 Кор. 15, 28).

Чи треба доводити, що тільки це – первісне, онтологічне й епіфанічне – значення поняття "символ" можна застосовувати до християнського богослуження. Його не лише можна застосовувати, воно нерозривне з ним. Бо суть його в тому й полягає, що він долає дихотомію реальности й символізму як нереальности, і сама реальність пізнається як, передусім, втілення символу, а символ як втілення реальности. Християнське богослуження символічне не тому, що в ньому є різні "символічні" зображення. Зрештою, вони існують у богослуженні, в уяві різних коментаторів, а не у своєму чині й священнодіях. Християнське богослуження символічне тому, по-перше, що символічний, таїнственний світ, творіння Боже, і тому, по-друге, що суттю Церкви, її призначенням у "цьому світі" є здійснення цього символу, його реалізація як "найреальнішої реальности". Про символ можна сказати, що він є об’явленням світу людини й усього творіння як матерії одного всеосяжного таїнства. Отож, на основі всього, що було сказано, ми можемо поставити основне запитання: "символом" чого є Євхаристія, який символ об’єднує в одне ціле весь її чин, всі її обряди, яка духовна реальність об’явлена й дарована нам у "Таїнстві всіх таїнств"? А це, власне, й повертає нас до того, з чого ми почали цю главу – до пізнання й сповідування Євхаристії як Таїнства Царства.

VIII

Божественна Літургія починається з урочистого виголосу предстоятеля: "Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас, і на віки віків". З проголошення Царства, з благовістя про те, що наблизилося, почалася проповідь Спасителя: "Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Божу Євангелію, кажучи: "Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію" (Мр. 1, 14-15). Зі сподівання на Царство, з моління про його прихід починається й головна християнська молитва, яку дарував нам Сам Христос: "Нехай прийде Царство Твоє..."

Царство Боже – це зміст християнського життя. Царство Боже, за одностайним вченням Передання й Писання, – це знання Бога, любов до Нього, єдність із Ним і життя в Ньому. Царство Боже – це єдність із Богом як з джерелом життя, як зі Самим Життям. Царство Боже – це зміст вічного життя – "вічне життя в тому, щоб вони спізнали Тебе" (Йо. 17, 3). Для цього справжнього й вічного життя в повноті знання, єдности й любови було створено людину. Від нього вона відпала в гріхопадінні, й через гріх людини у світі запанували зло, страждання й смерть, запанував князь світу цього. Світ відкинув свого Бога й Царя. Але Бог не відвернувся від світу – "...і не перестав творити все, поки нас на небо привів і будуче Царство твоє дарував" (Євхаристійна молитва Літургії св. Йоана Золотоустого).

На це Царство чекали, про нього молилися, його провіщали старозавітні пророки, до нього, як до своєї мети й сповнення, спрямована була священна історія Старого Завіту, священна не людською святістю – бо вся вона сповнена падінь, зрад і гріхів, – а тим, що через неї приготував Бог об’явлення Свого Царства та його перемогу. І ось "сповнився час, і Царство Боже близько" (Мр. 1, 15). Єдинородний Син Божий став Сином Людським, щоби сповістити й дарувати людям прощення гріхів, примирення з Богом і нове життя. Своєю хресною смертю й воскресінням із мертвих Він запанував: "Бог... Його... посадовив на небі праворуч себе, вище від усякого начала, власти, сили й володарства та всякого імени... І Він усе підкорив під Його ноги й вивищив Його понад усе..." (Еф. 1, 20-22). Христос воцарився, і всякий, хто вірує в Нього й відроджений водою й Духом, належить Його Царству й має Його в собі. "Христос є Господь" – таке найдавніше визнання християнами своєї віри, і протягом трьох сторіч, світ – в особі Римської імперії – переслідував їх за відмову визнати на землі Господом будь-кого, крім єдиного Господа й Царя Ісуса Христа. Натомість Сам Цар прийшов в образі раба й запанував у світі ганьбою Хреста. Немає зовнішніх ознак цього Царства на землі. Воно є Царством майбутнього віку, тому що тільки у славі другого пришестя впізнають усі істинного Царя світу. Але для тих, хто повірив і прийняв Його, воно вже тепер, у цьому віці, незаперечніше за всі докази та явніше від усіх очевидностей. "Господь прийшов, Господь приходить, Господь прийде!" – в цьому триєдиному значенні давнього арамейського виголосу "мараната" міститься вся переможна віра християн, проти якої виявилися безсилими всі переслідування.

На перший погляд усе це звучить як якесь благочестиве писання. Але прочитайте щойно сказане ще раз і порівняйте це з вірою й "переживанням" християнства переважної більшости християн, і ви переконаєтеся в тому, що між сказаним тут і цим "переживанням" існує справжня прірва. Можна без усякого перебільшення сказати, що Царство Боже – ключове поняття євангельської благовісти – перестало бути центральним змістом і внутрішнім двигуном християнської віри. Передусім, на відміну від ранньої Церкви, християни наступних сторіч стали щораз менше й менше сприймати Царство Боже як таке, що "наблизилося". Під Царством вони почали щораз більше розуміти "потойбічний", "загробний" світ, та й то лише стосовно індивідуальної, "особистої" смерти людини.

"Цей світ" і "Царство Боже", поєднані в Євангелії, в певному напруженому співіснуванні й у боротьбі, почали сприйматися майже виключно – в хронологічній послідовності: тепер лише "цей світ", потім – тільки Царство, в той час як для перших християн всеосяжною реальністю й приголомшливою новизною їхньої віри було якраз те, що Царство наблизилося й, хоча невидиме й невідоме "цьому світові", вже є "посеред нас", уже світиться, вже діє в ньому...

Відсунувши Царство на кінець світу, в таємничу й незбагненну далечінь часу, християни поступово перестали відчувати його як сподіване, тобто як бажане й радісне сповнення всіх надій, усіх бажань, самого життя, всього того, що рання Церква вкладала в слова молитви Господньої: "Нехай прийде Царство Твоє..." Характерно, що в наших курсах догматичного богослов’я, які, звичайно, не могли промовчати про первісне вчення Церкви, – про Царство Боже сказано вкрай мало, в’яло й нецікаво, натомість увесь центр ваги в есхатології, тобто в ученні про "кінцеве призначення світу й людини", перенесено на вчення "про Бога, як Суддю й Того, що винагороджує". Що ж стосується благочестя, тобто особистого досвіду окремих віруючих, то й тут також есхатологія звузилася до крайнього індивідуалізму, до зацікавлення своєю, особистою "посмертною" долею. У той час "цей світ", про який апостол Павло писав, що "минає образ" його та який для ранньої Церкви був "прозорим" для Царства, знову набув своєї стійкости й самостійности.

IX