Розділ «Глава 12 ТАЇНСТВО ПРИЧАСТЯ»

усіх нас прийми в царство Твоє,

показавши нас синами світла і синами дня,

Твій мир і Твою любов даруй нам,

Господи Боже наш, бо воздав усе Ти нам.

Отож – світ, Церква, Царство. Все Боже творіння, все спасіння, все здійснення. Небо на землі. Єдині уста і єдине серце, єдине прославлення й оспівування пречесного імени – Отця, Сина і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Ось суть цієї великої, заключної молитви, ось останнє благання Євхаристії, яке з’єднує довкола Агнця Божого, у Христі – весь духовний світ, починаючи з Богоматері і святих, і закінчуючи всім – Бог є усім в усьому.

Ось що, кожного разу здійснюючи Євхаристію, ми покликані побачити, усвідомити, сприйняти, у що ми повинні заглибити всю нашу свідомість, всю любов, усе бажання, перш ніж підійти «до безсмертного Царя і Бога нашого...»

VI

По-справжньому тільки тепер, після закінчення молитви прошення, ми вступаємо в те, що назвали приватним приготуванням до причастя: тобто приготуванням до нього не всім зібранням, не всією Церквою, а молінням про очищення кожного з нас:

...щоб ми з чистим свідченням сумління нашого приймаючи часть святощів Твоїх, з’єдналися зі святим Тілом і Кров’ю Христа Твого і, достойно прийнявши їх, мали Христа, що живе в серцях наших, і стали храмом Святого Твого Духа. Так, Боже наш, і щоб ні одного з нас не вчинив ти повинним у цих Твоїх страшних і небесних тайнах, ані немічним душею і тілом, щоб недостойно їх причащатися, але дай нам до останнього нашого зітхання достойно приймати надію святощів Твоїх як напуття життя вічного, на добрий одвіт на страшному суді Христа твого, щоб і ми з усіма святими, які од віку благоугодили Тобі, стали причасниками вічних Твоїх благ, що їх приготовив Ти для тих, що люблять Тебе, Господи.

Як бачимо, наголос переходить тут зі загального, і ніби ликуючого приготування всієї Церкви на особисте приготування кожного члена Церкви. Св. апостол Павло пише до коринтян: "...Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки Він прийде.

Той, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню.

Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п’є цю чашу. Бо той, хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п’є. Ось чому у вас багато недужих та хворих, а чимало й умирають. Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили. Коли ж Господь нас судить, Він нас тим поправляє, щоб не були ми засуджені зо світом...» (1 Кор. 11, 26-32).

І не може бути жодного сумніву, що в духовности раннього християнства загальне підсилює особисте, а особисте неможливе без загальногого. І, однак, між тодішнім і теперішнім сприйняттям як особистого, так і загального є велика різниця. Апостол Павло викриває вірних, які недостойно причащаються, погрожує їм осудженням. Він закликає їх випробовувати себе. Але ніколи, жодного разу він не пропонує їм вибору: «Ви, достойні, причащайтеся, а ви, недостойні, утримуйтеся». Вибору, який поволі призвів до утримання ледь не більшости членів Церкви і до втрати почуття і сприйняття Євхаристії як спільної справи, як Літургії. Та й саме почуття утримання ніби вичерпало себе, перетворилося на своєрідний дисциплінарний припис («чотири рази на рік»!), з обов’язковою сповіддю, як своєрідним квитком на причастя.

Рання Церква знала, що ніхто в усьому творінні не достойний своїми духовними подвигами, своїм «достоїнством» причаститися Тіла і Крови Христових, і що тому приготування полягає не в підраховуванні й аналізі своєї «підготованости» і «непідготованости», а у відповіді любови на любов – «щоб і ми з усіма святими, які од віку благоугодили Тобі, стали причасниками вічних Твоїх благ, що їх приготовив Ти для тих, що люблять Тебе, Господи...». На виголос предстоятеля: «Свят Господь Бог наш!» – Церква відповідала: «Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога і Отця. Амінь». Але, стверджуючи, проголошуючи це визнання, знала, що всім відкриті ворота в «жадану вітчизну» і що «розлуки не буде, друзі!».

І тому закінчується це приготування в єдності загального і приватного – Господньою Молитвою, молитвою, яку нам дав сам Христос. Адже, в підсумку, все залежить від одного: чи можемо ми, «бажаємо бажанням», всім єством, і незважаючи на всі наші недостоїнства, упадки, зради, лінощі – прийняти слова цієї молитви як наші, захотіти їх як наших:

Нехай святиться Ім’я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя

як на небі, так і на землі...

VII