Розділ «Глава 12 ТАЇНСТВО ПРИЧАСТЯ»

Останнім часом у Православній Церкві немовби позначилося євхаристійне відродження, яке виражається передусім у тому, що все більше мирян бажає частіше причащатися. Це відродження відбувається по-різному в різних місцях і культурах. Але яким би не було радісним це відродження, йому, я переконаний, загрожує безліч небезпек, головна з яких полягає у дуже глибокій «сакралізації» Церкви. За сторіччя свого співіснування з державами й імперіями, Церква сама перетворилася на організацію, на інститут з обслуговування «духовних потреб» вірних, на організацію, яка, з одного боку, цим «потребам» підпорядковується, а з другого – їх визначає і ними керує. Межа, яка відділяє світ від Церкви, але й сполучає їх одне з одним, межа, яка була така очевидна для ранньої Церкви, стала межею, яка відділяє світ від Церкви.

Я переконаний, що справжнє відродження Церкви починається з відродження євхаристійного, але в повноті цього слова. Трагічною вадою в історії Православ’я виявилися не тільки неповнота, але й, не побоюся сказати, відсутність богослов’я тайн, зведення його до західних схем і категорій думки. Церква – не організація, а новий народ Божий, Церква – не культова релігія, а Літургія, що охоплює собою все Боже творіння, Церква – не вчення про потойбічний світ, а радісна зустріч Царства Божого. Вона є таїнством миру, таїнством спасіння і таїнством зшестя Христа на престол.

Нам залишається закінчити ці аж ніяк не повні роздуми декількома короткими зауваженнями про сам чин причастя. Ці зауваження переважно «технічні", "культові». Зміст їх із бажаною повнотою виклав архимандрит Кипріян (Керн). Оскільки й на них відобразилися ті недоліки, про які нам довелося говорити, я й хочу підсумувати їх у найголовнішому.

Перший недолік, на мою думку, – це надмір символізму, не того символізму, про який як про таїнственність усього творіння Божого, ми вже говорили, а про алегоричний символізм, про присвоєння кожному місцю богослуження особливого значення, про те, що його роблять зображенням чогось, чим воно не є.

Так, наприклад, про молитву на «роздроблення Агнця» о. Кипріян зазначає: «У той час, поки співці співають «амінь» (потрібно його співати протяжно. Чому?), священик читає ту саму таємну молитву перед роздробленням Агнця... Під час читання цієї молитви диякон, стоячи перед царськими вратами, перепоясується хрестоподібно орарем. Зазвичай він це робить під час співання «Отче наш» (хто ж що і коли робить? – О. Ш.)». Але виявляється, що, за словами Симеона Солунського, «диякон прикрашається орарем немовби якимись крильми, і покриваєтся благоговінням і смиренням, коли причащається, наслідуючи в цьому серафимів, які, як сказано, мають шість крил, із яких двома покривають ноги, двома обличчя, а двома літають зі співом «свят, свят, свят...»

Другий недолік – таємні молитви, через які переважна більшість мирян не знає, не чує самого тексту Євхаристії, позбавлена цього дорогоцінного дару. І ніхто ж і ніколи не пояснив, чому «рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло» (1 Пт. 2, 9), не може чути молитви, яку він сам Богові приносить?

Третій недолік: поділ між духовенством і мирянами під час причастя, поділ, трагічний за своїми наслідками в церковній свідомості, але про який ми вже тут неодноразово говорили.

Таких недоліків можна нарахувати велику кількість, але ця тема залишається якимсь незрозумілим табу, і її начебто не помічають ні єрархія, ні богослови. Усе це потрібно виконувати, але міркувати про це не дозволено. Але я повторю те, що вже повторював багато разів у цій книжці: а саме, що все, що стосується Євхаристії – стосується Церкви, а що стосується Церкви – стосується Євхаристії, і всяка недуга в Літургії відображається на вірі й на всьому житті Церкви. Ibi Ecclesia, ubi Spiritus Sanctus et omnis gratia, і нам, «що стоїмо навколо», потрібно ревно молитися Богові, щоби Він просвітив наш внутрішній зір променистою простотою найсвятішого серед святих таїнств.

VIII

Божественна Літургія сповнена.

Благословляючи престол чашею, священик виголошує: «Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє» і звертається священик до святої трапези і кадить тричі, промовляючи:

«Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава Твоя».

І відповідають люди:

Ми виділи світло істинне,

Ми прийняли Духа Небесного,

Ми знайшли віру істинну,

нероздільній Тройці поклоняємося,

Вона бо спасла нас.

І священик забирає з престолу чашу.

Коротка єктенія, коротка подяка за те, що