Розділ «Глава 11 ТАЇНСТВО СВЯТОГО ДУХА»

Текст Золотоустого я навів на початку цієї глави й тому тут обмежуся наведенням паралельної молитви, епіклези в Літургії св. Василія Великого:

...Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні Його (тобто Христові) страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресення, на небеса возшестя, праворуч Тебе, Бога і Отця, сидіння, і славне і страшне Його друге пришестя,

Твоє від Твоїх

Тобі приносимо

За всіх в за все.

...зі сміливістю приближаємся до святого Твого жертовника і, поклавши містообразне (α′ντίτυπα) святого Тіла і Крові Христа Твого, Тобі молимось і Тебе призиваємо, Святий над Святими, щоб благоволінням Твоєї благости прийшов Дух Твій Святий на нас і на предлежачі Дари оці...

Як бачимо, молитва епіклези є закінченням спомину. У категоріях того нового часу, в яких здійснюється Євхаристія, він з’єднує воєдино «все, що за нас сталося», тобто всю тайну Спасіння, яке здійснив Христос, тайну Христової любови, яка охоплює весь світ і яка нам подарована. Спомин є ісповідуванням знання цієї тайни, її реальности, а також віри в неї як спасіння світу й людини. Спомин, як і вся Євхаристія, і я вже казав про це, не є повторенням, він є явленням, даром, досвідом – «у світі цьому» і, тому, знову й знову, єдиної, раз і назавжди принесеної Христом Євхаристії і нашого в ній піднесення.

Євхаристія звершується, від початку до кінця, над хлібом і вином. Хліб і вино є поживою, яку на початку створив Бог як життя: «вони будуть вам на поживу» (Бут. 1, 29). Але сенс, сутність, радість цього життя не в поживі, а в Богові, у спілкуванні з Ним. І ось від цієї поживи – «в раю поживи безсмертя» (Літ. Василія Великого) відступила людина, і в ній – «світ цей». У ньому запанувала пожива, але це панування веде не до життя, а до смерти, розпаду й розлуки. І тому Христос, прийшовши у світ, назвав Себе: «Божий бо хліб той, що з неба сходить і життя світові дає» (Йо. 6, 33). "Я – хліб життя. Хто приходить до мене – не голодуватиме; хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йо. 6, 35).

Отже, Христос є «хлібом небесним», бо це визначення включає в себе весь зміст, всю реальність нашої віри в Нього як Спасителя й Господа. Він є життям, і тому – поживою. Це життя Він жертвує «за всіх і за все», щоби причастити нас усіх Своїм життям – новим життям нового творіння – і явити нас, передусім, самим собі, як Тіло Христове.

На все це Церква відповідає: "Амінь", все це приймає через віру, все це виконує в Євхаристії Святим Духом. Весь обряд Літургії є явленням, одна за одною, тих реальностей, із яких складається спасенне діло Христа. Але, повторю ще раз, поступовість тут – не в здійсненні, а в явленні. Адже те, що являється, – не є чимсь новим, чого не було досі. Ні, в Христі все вже здійснилося, все реальне, все подароване. У Ньому ми отримали доступ до Отця і причастя Святого Духа, і передбачення нового життя в Його Царстві.

І ось та епіклеза, яку ми знаходимо наприкінці Євхаристійної молитви, і є цим явленням і цим даром, а також прийняттям їх Церквою. «Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці предлежачі дари..» Адже закликання Святого Духа не є окремим актом, єдиним об’єктом якого є хліб і вино. Одразу ж після закликання Святого Духа предстоятель молиться: «А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого» (св. Василій Великий). «Щоб були причасникам на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства Небесного...» І далі, знову ж таки, без перерви, молитва переходить у прохання, про яке ми ще говоритимемо далі. Мета Євхаристії – не в переміні хліба й вина, а в нашому причащанні Христові, Котрий став нашою поживою, нашим життям, явленням Церкви як Тіла Христового.

Ось чому на православному Сході Святі Дари самі по собі ніколи не стали об’єктом особливого пошанування, споглядання й поклоніння, а також об’єктом особливої богословської «проблематики»: як, коли, яким чином відбувається їх переміна. Євхаристія, і це означає переміна Святих Дарів, є таємницею, яку не можна розкрити і пояснити в категоріях «світу цього» – часі, сутності, причинності тощо. Розкривається вона для віри: «Ще вірую, що це є саме пречисте Тіло Твоє, це є сама чесна Кров Твоя». Нічого не пояснено, нічого не визначено, нічого не змінилося в «світі цьому». Але звідки тоді це світло, ця радість, яка переповнює серце, це відчуття повноти і доторку до «инших світів»?

Відповідь на ці запитання ми знаходимо в епіклезі. Але відповідь не "раціональну", побудовану за законами нашої "одноповерхової" логіки, але тієї, яку нам розкриває Святий Дух. Майже в усіх чинах Євхаристії, які дійшли до нас, в текстах епіклези Церква молиться, щоби Євхаристія була для причасників "причастям Святого Духа": "... А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого» (εἲς κοινωνίαν τοῦ ἂγιου Σοῦ Πνέυματος), і, далі, "на повноту Царства Небесного" (εἲς βασιλείας ούρανῶν πλήρωμα). Обидва ці визначення мети Євхаристії синонімічні, адже обидва показують есхатологічну сутність таїнства, скерованість його до прийдешнього, але Церкві вже і явленого, і подарованого, Божого Царства.

Отже, епіклезою закінчується анафора, тобто та частина Літургії, що включає в себе "зібрання в Церкву", вхід, благовістя Божого Слова, приношення, піднесення, благодарення і спомин. Але з епіклези так само починається й та, заключна частина Літургії, суть якої в Причасті, в роздаванні вірним Святих Дарів – Тіла і Крови Христа.