Розділ «Глава 11 ТАЇНСТВО СВЯТОГО ДУХА»

Зв’язок цей, однак, як ми вже знаємо, витлумачують по-різному: в західній схоластичній традиції – як молитву, яка містить у собі «тайнотворчу формулу»; а на православному Сході – як молитву, яка закінчує все євхаристійне священнодійство: приношення, вдячність, спомин – як здійснення всієї Божественної Літургії в євхаристійному перетворенні Святих Дарів.

Це західне вчення поступово прийшло на Схід і почасти Схід його прийняв. Я кажу – «почасти», тому що, з одного боку, православний Схід загалом безсумнівно відкинув латинське вчення про «установчі слова» як причину перетворення. А з другого боку, він його «не до кінця відкинув», і молитву епіклези й у православному богослов’ї почали трактувати як «тайнотворчу формулу».

Багатовікові суперечки про епіклезу, про її місце в Літургії перетворилися на суперечку про два «моменти» переміни, що літургічно відділені один від другого навіть не хвилинами, а секундами. Цим, імовірно, пояснюється те, що, на відміну від пристрастей і хвилювань, які супроводжували великі догматичні суперечки епохи Отців, питання про епіклезу, про перетворення Святих Дарів, і про богослов’я таїнств взагалі, не викликало особливого зацікавлення на Сході. Адже, оскільки ані на Сході, ані на Заході не ставилася під сумнів реальність переміни Дарів і західний підхід до таїнств, впроваджувався в життя Східної Церкви поступово, церковний люд мовби не помічав його. Зовні – й обряди, й молитви залишалися такими самими, звичними, своїми, і тому, коли de facto західне сприйняття таїнств, і передусім Євхаристії, запанувало в наших підручниках, увійшло в «катехизу», переважна більшість вірних, разом із богословами і єрархією, просто не відчули зміни, яка відбулася.

II

Я переконаний, однак, що настав час цю зміну усвідомити і зрозуміти, що тут ідеться не про другорядні деталі, а про щось вкрай істотне для Церкви і для нашого християнського життя. Для православних основою тлумачення Євхаристії назавжди залишаються слова св. Іринея Ліонського: «Наше вчення узгоджується з Євхаристією, а Євхаристія підтверджує наше вчення». (Adv. Haer. IV, 18). Усе, що стосується Євхаристії – стосується Церкви, все, що стосується Церкви – стосується Євхаристії і цим взаємозв’язком випробовується.

Тим часом, саме ця початкова взаємопов’язаність немовби розірвалася з поширенням нового розуміння таїнств, яке увійшло в Церкву після того, як обірвалася отцівська традиція. У цьому вченні Євхаристія, яку стародавня Церква сприймала як таїнство єдности, таїнство сходження Церкви і здійснення її за трапезою Господньою в Його Царстві, – почала сприйматися і визначатися як один із засобів освячення вірних. Найяскравіше це видно в перетворенні причастя з акту церковного, соборного, з виконання нами нашого членства в Церкві, Тілі Христовому, – на особистий акт благочестя, і для мирян при цьому акт винятковий, який регулює не Церква, а особисте благочестя і «вибір» самого причасника.

На Літургії ми продовжуємо молитися:

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося,

з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого.

Але в чому полягає – на наших Літургіях без причасників – ця єдність? Ми молимося і на початку, і в кінці Літургії: "Повноту Церкви Твоєї охорони", – але про яку повноту йдеться? І що за такого підходу можуть означати звернені до нас слова апостола Петра: "Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло"? (1 Пт. 2, 9).

Я не повторюватиму тут усього, що вже казав, про инші наслідки для Церкви цієї метаморфози Євхаристії і її сприйняття. Гадаю, я вже сказав достатньо, щоби зрозуміти, що ми тут маємо справу з обмеженням і, тому, спотворенням літургічного передання Церкви, його Lex orandi. І, відповідно, чого потребуємо ми понад усе – повернення до цього передання, до відновлення його справжньої перспективи і сутности.

III

Це приводить нас іще раз до тієї багаточастинности Божественної Літургії, про яку ми не один раз стверджували, що саме в ній, цій багаточастинности, і через неї здійснюється Євхаристія.

Літургія як таїнство починається з приготування Святих Дарів і зібрання у Церкву. Після зібрання є вхід і благовістя Божого Слова, і, відразу за цим – приношення, тобто покладення євхаристійних дарів на престолі. Після поцілунку миру і Символу віри починається анафора: піднесення дарів у молитві благодарення і спомину. Анафора закінчується епіклезою, тобто молитвою за те, щоби Бог явив Святого Духа, вчинив хліб і вино нашого приношення Тілом і Кров’ю Христа і сподобив нас причаститися їх.

Ось цю багаточастинність Літургії, залежність у ній усіх її елементів один від одного, всього священнодійства, і заперечує західна схоластика. У богословське тлумачення Євхаристії вона не входить, йому вона не потрібна, бо, нагадаю слова Dom Vonier, які я зацитував в одній із перших глав, що таїнства становлять реальність sui generis, які здійснюються тільки установленням їх Христом і ні від чого иншого в Церкві не залежать. У чому ж суть цієї суперечки, цієї розбіжности? Щоби відповісти на це запитання, потрібно нагадати, що аж до свого «західного заполонення» православний Схід не виділяв таїнства в окремий «об’єкт» вивчення і визначення, не відділяв його в певний окремий богословський трактат. Такого виділення ми не знаходимо ані в ранніх «хрещальних» Літургіях, ані в «містагогіях» (Псевдо-Діонізія, преп. Максима Ісповідника і т. д.), які прийшли їм на зміну. Слово "таїнство" не було обмежене ототожненням його з нашими теперішніми сімома таїнствами. Це слово містило в собі всю таїну спасіння світу й людини Христом і, по суті, весь зміст християнської віри. Євхаристію Отці Церкви сприймали і як розкриття, і як здійснення цієї всеохопної тайни – «для ангелів незбагненної», але нам, новому народові Божому, явленої в усій благодатній повноті. Я не зупиняюся на поясненні великих «містагогій», тому що розцвіли вони, коли чин і устрій євхаристійного богослуження вже досяг в основному своєї остаточної форми. Їх вплив, або, точніше, вплив їхніх епігонів – Германа Константинопольского, Симеона Солунського – вплив не завжди добрий і «здоровий» – почав розпливатися в складних алегоріях, побічній символіці тощо. Тому важливіше для нас свідчення, яке ми знаходимо в благочесті Церкви, у сприйнятті й досвіді Євхаристії серед церковного люду. А згідно з цим свідченням, кожен член Церкви знав, що спочатку, з проголошення дияконом «καίρος!» («час правити Господеві!») і до прикінцевого "в мирі вийдім!», він бере участь в одній спільній справі, в єдиній священній реальності, цілковито ототожнюючи себе з тим, що в цей момент розкриває, являє і дарує Церква в своєму сходженні до небесної трапези Царства.

Про це, повторюю, свідчить священнодійство. Так, закінчуючи приготування дарів, проскомидію, священик кадить приготовані дари і поклоняється їм. На вході предстоятель стверджує, що Бог сподобив нас, смиренних і недостойних рабів Своїх «служити святому Твоєму жертовнику», і, відтак, благословляє верхній престол: «Благословен єси на престолі Царства Твого...». І, нарешті, при поцілунку миру, перш ніж виголошувати слова «Христос посеред нас, і є, і буде...», священик знову поклоняється дарам, які лежать на престолі. Усе це реальне, і все це як реальне, переживають усі учасники Літургії.

Инший богослов-пурист запитує: чому люди стають на коліна під час великого входу? Адже Дари є ще тільки хлібом, тільки вином, вони ще не «стали» Тілом і Кров’ю Христа. Але до цього питання простому вірному, котрий молиться, нібито байдуже, бо, якщо не розумом, то всім серцем він знає, що на великому вході здійснюється саме приношення, а не алегоричне його зображення, і що здійснює його Христос, бо Він є – «Той, що приносить, і Той, кого приносять, Той, що приймає, і Той, що роздає». Про Літургію можна сказати, що вся вона – у Христі, вся – Христос з нами і ми у Христі.

IV

Але нас можуть запитати: чи те, що я сказав про багаточастинність Літургії, не означає, що перетворення Святих Дарів на Тіло і Кров Христові відбувається поступово, крок за кроком, так що врешті-решт стає незрозуміло, коли саме воно відбувається? Це запитання – свідомо чи несвідомо – визначає доктрину про консекрацію, тобто про тайнотворчу формулу, про те, як і коли хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христа. Але постати це запитання могло тільки в епоху згасання в схоластичному богослов’ї його есхатологічного виміру й сутности християнської віри. А це породжує питання про час.

Літургія служиться на землі, й це означає – в часі і просторі "світу цього". Але якщо служиться вона на землі, то здійснюється на небі, в новому часі нового творіння, в часі Святого Духа. Для Церкви питання про час має величезне значення. Адже, на відміну від того досить поширеного у світі спіритуалізму, що ґрунтується на відкиданні часу, на прагненні вийти з нього, на ототожненні його зі злом, – для християн час, як і все в творінні, – від Бога і Боже. Починаючи від перших слів книги Буття: «На початку сотворив Бог небо й землю" – і до слів апостола Павла: «Якже сповнився час» (Гал. 4, 4), і, нарешті, твердження св. Йоана Богослова: «Надходить час, – ба вже й тепер він» (Йо. 5, 25) – не поза часом, а в ньому і щодо нього прозвучало і завжди звучить Божественне ствердження: «І побачив Бог, що воно – добре».