Розділ «Глава 11 ТАЇНСТВО СВЯТОГО ДУХА»

«Спіритуалістам» протистоять у нашому «релігійному світі» активісти, духовний горизонт яких обмежується часом, історією, вирішенням соціяльних проблем. Якщо «спіритуалісти» відкидають час, то «активісти» немовби не відчувають його онтологічної погрішности, не відчувають, що він не тільки відображає грішність світу, але й сам є «реальністю» цього упадку, торжества «смерти й часу», які панують на землі. «Проминає образ світу цього», і саме «старий час» є образом минучости всього земного на шляху до неминучої смерти.

Утім, саме в цей грішний час – тут зазнають поразки і спіритуалісти, і активісти, – саме в цей грішний час, в цей грішний світ зійшов у Своєму воплоченні Христос, у ньому возвістив, що наблизилося прийдешнє Царство Боже, спасіння від гріха і смерти, «иншого життя, вічного, початок». І не тільки возвістив, а Своїм добровільним терпінням, розп’яттям і воскресінням здійснив цю перемогу в Собі й подарував її нам.

У день П’ятдесятниці зійшов на Церкву Святий Дух, а з Ним і через Нього – новий час. Ні, старий час не зник і зовні в світі нічого не змінилося. Але Церква Христова, яка живе в Дусі й Духом, має заповідь і силу перетворювати його на новий час. «От, нове творю все» (Од. 21, 5) – це не заміна старого новим, не відхід у якийсь «инший» світ. Це той самий світ, створений божественною любов’ю, і який в Дусі Святому, ми бачимо й приймаємо таким, яким його створив Бог – «небом і землею, що сповнилися слави Божої».

Отож, перебувати в новому часі означає – перебувати в Дусі Святому. «Я був у Дусі в неділю» (Од. 1, 10). Ці слова тайновидця можна застосувати, звичайно, до всіх вірних, які живуть бодай малою мірою тим здобуванням Духа Святого, про яке як про суть і мету життя говорив преп. Серафим Саровський. Але, передусім, їх можна застосувати до джерела цього здобування – до Божественної Літургії. Адже в тому й полягає суть Літургії, щоби підносити нас у Дусі Святому і в Ньому перетворювати старий час на новий час.

Християнське богослуження, й особливо його вершину, таїнство Євхаристії, неможливо пояснювати в категоріях культу. Адже культ побудований на розрізненні не старого й нового, а «священного» і «профанного». Культ «сакралізує» і сам є плодом сакралізації. У часі він виділяє «священні дні» й «періоди», в просторі – «священні місця», в матерії – «священні частини», але відбувається все це у «старому» часі, бо культ статичний, а не динамічний, і инший, новий час, йому невідомий.

Яскравий приклад цього – протиставлення перших християн храмові. Храм з вікопомних часів був «фокусом» сакралізації. І тому одним із головних звинувачень християн в епоху гонінь було звинувачення в атеїзмі, в тому, що вони не мають священного центру. На це звинувачення і відповідає в Діяннях апостолів первомученик св. Стефан. Роззлюченому натовпові, який побиває його каменюками, він заявляє: «Та не в рукотворених проживає Всевишній, як пророк говорить: небо – престол Мій, земля ж – підніжок ніг Моїх. Який дім ви Мені збудуєте, каже Господь, або яке місце Мого відпочинку? Хіба то не Моя рука створила те все?..». Стефан же, повний Духа Святого, дивлячись у небо, побачив славу Божу й Ісуса, Котрий стояв по правиці Бога, і мовив: «Ось бачу відкрите небо і Сина Чоловічого, Котрий стоїть по правиці Бога» (Ді. 7, 48-50, 55-56). А св. Йоан Золотоустий в Бесіді про хрест і розбійника каже: «Коли прийшов Христос і постраждав за містом, Він очистив усю землю, зробив усяке місце зручним для молитви. ... Чи хочеш ти знати, як вся земля, нарешті, стала храмом і як усяке місце стало зручним для молитви?»

Не рукотворний храм, а відкрите небо, світ, перетворений на храм, все життя – на Літургію: така основа християнської Lex orandi. І якщо ми досі називаємо храм Церквою, тобто зібранням, то це тому, що виник він не з прагнення «сакралізації», а з євхаристійного досвіду Церкви, досвіду неба на землі.

V

Тепер, якщо на основі сказаного спробувати зрозуміти сенс літургійної багаточастинности і її, так би мовити, "літургійної необхідности", потрібно згадати, що вкорінена вона в Євхаристії як таїнстві спомину: "Це чиніть на Мій спомин". У цих словах передання справедливо вбачає установлення Євхаристії на Тайній Вечері. Але помилка, недосконалість шкільних тлумачень полягає в тому, що це слово вони застосовують лише стосовно перетворення євхаристійних дарів на Тіло і Кров Христові, й цим виділяють це установлення у Літургії загалом. Тим часом, суть Літургії і її багаточастинности в тому й полягає, що вся вона – від початку до кінця – спомин, явлення, «епіфанія», спасіння світу, яке здійснив Христос.

Спомин у Євхаристії – це збирання воєдино всього досвіду спасіння, всієї повноти тієї реальности, що дарована нам у Церкві, що є нашим життям. Реальности світу як творіння Божого, реальности його як спасенного Христом, реальности того нового неба й землі, на яке ми сходимо в таїнстві піднесення в Царство Боже. Згадувати – означає пам’ятати і жити в тому, що згадуєш, його отримувати й берегти. Але як можна пам’ятати, якщо "не творити"? Як жити невидимим, як сприймати його, зберігати його, і, головне, як зберігати в повноті цей досвід? Християнство завжди є ісповіданням, прийняттям, досвідом. Але в грішному й роздробленому часі "світу цього" цей цілісний спомин неможливо здійснювати инакше, ніж у послідовності частин, які його складають. Адже старий час – горизонтальний, а не вертикальний. І тому кожна Літургія є зібранням, відновленням повноти нашого спомину й "упізнанням" його. Я щойно сказав, що Літургія служиться на землі, але здійснюється на небі. Але – і це найважливіше – те, що здійснюється на небі, вже здійснене, вже є, вже відбулося, вже нам дароване. Христос воплотився, вмер на хресті, зійшов в ад, воскрес із мертвих, вознісся на небо, зіслав Святого Духа. У Літургії, яку нам заповідано здійснювати, "аж доки Він прийде", ми не повторюємо і не зображаємо – ми підносимося до цієї тайни спасіння і нового життя, яка була здійснена один раз, але подарована нам "завжди, нині і повсякчас і на віки віків". І в цій небесній, вічній і понадсвітовій Євхаристії не Христос сходить до нас, а ми підносимося до Нього.

Літургію можна порівняти з людиною, яка освічує ручним ліхтарем – частина за частиною – знайому, прекрасну, але в нічній темряві приховану будівлю, і в них, у цих частинах, упізнається вся будівля в її цілісності, єдності й красі. Так само й у нашій Літургії, яка відбувається на землі, але здійснюється на небі. У ній розкривається і дарується нам таємниця спасіння світу Христом у всій її повноті й багаточастинності, в ній здійснюється Церква, в ній торжествує «иншого життя, вічного, початок...».

VI

Отже, Літургія звершується в новому часі Духом Святим. Уся вона – від початку до кінця – є епіклезою, закликанням Святого Духа, що перетворює все, що здійснюється в ній, кожне її священнодійство на те, що вони являють і розкривають нам. Иншими словами, в своїй видимості, в часі "світу цього", Літургія є символом і виражається в символах. Але «символом» в тому значенні, в якому ми говорили на початку цієї книжки, де ми назвали символом реальність, яка не може бути виражена, явлена в категоріях «світу цього», тобто через почуття, емпірично, видимо. Це та реальність, яку в иншому місці ми назвали таїнственністю, яка притаманна всьому Божому творінню, але яку людина перестала відчувати й упізнавати в грішному «світі цьому».

Тому символ не можна пояснити й визначити. У своїй реальності він здійснюється, «актуалізується» перетворенням себе на те, на що він вказує, про що свідчить, символом чого він є. Але й це перетворення є невидимим, бо здійснюється Духом Святим – у новому часі, а запевняється тільки вірою. Так невидимо відбувається й перетворення хліба і вина на Святі Тіло і Кров Христові. Відчутно нічого не відбувається, хліб залишається хлібом, а вино – вином. Адже якби відбувалося воно «відчутно», то християнство було б магічним культом, а не релігією віри, надії і любови.

Тому не тільки не потрібні, але й справді шкідливі спроби пояснити перетворення, вкласти його в формули і причини. Так начебто недостатньо було початкової віри і досвіду Церкви, які виражені в словах молитви: «Ще вірую, що це є саме Тіло Твоє, це є сама чесна Кров Твоя...». Вірую, а не знаю, бо в «світі цьому» жодне знання, крім того, яке розкривається в вірі, ніяка «наука» не можуть пояснити того, що відбувається в новому часі, в пришесті Святого Духа, в перетворенні життя на нове життя Царства Божого, яке «посеред нас».

Коли я кажу, що вся Літургія є перетворенням, я маю на увазі щось дуже просте, а саме: що в Літургії кожна її частина, кожне священнодійство, кожен обряд перетворюється Духом Святим на те, чим вони є, «реальним символом» чого вони є. Зокрема, наприклад, багаторазове пошанування під час Літургії престолу: кадження, цілування, земні поклони є сповідуванням нашої присутности довкола престолу Божої слави, небесного святилища. Так «зібрання в Церкву» перетворюється в Літургії на повноту Церкви Христової, а вхід із дарами – на приношення Церквою спасенної жертви – «за всіх і за все»...

Отже, в Літургії все реальне, але реальністю не "світу цього" і не в його грішному і розщепленому часі, а в зібраному новому часі. Коли на початку XI сторіччя на Заході виникають спроби «раціонального» пояснення Євхаристії, Беренгарій Турський пропонує розрізняти в ньому «містичне", тобто символічне, з одного боку, і «реальне" – з другого. Таїнство, згідно з його вченням, – mystice non realiter. На це Латеранський Собор, осуджуючи це вчення, відповідає – realiter non mystice, тобто реальне й, тому не містичне, не символічне (1059). І це глухий кут, в який неминуче заходить схоластика. Суть його – в поступовому відході від початкового розуміння і сприйняття часу, а тим самим і поступового «згасання» есхатологічної сутности Церкви і таїнств. Починаючи з XIII сторіччя, за словами Louis Bouyer, «Євхаристія на Заході була похована під нетрадиційними формулами і поясненнями». Щодо Православ’я, то, хоча воно й не прийняло всіх західних пояснень і формул, але, з огляду на те, що не мало власного вчення про таїнства, воно зробило «своєю» західну проблематику, західні питання, які відобразилися на тлумаченнях і визначеннях Євхаристії.

VII

У чому ж, ми можемо тепер спитати, полягає специфічна функція тієї епіклези, тобто молитви про зіслання Святого Духа, яку ми знаходимо в православній Літургії як заключну частину спомину?

Про те, що це саме так, про органічний зв’язок цієї молитви зі спомином, свідчить текст епіклези, який починається зі слів «Отож і ми, Владико, споминаючи», і в Літургії св. Йоана Золотоустого, і в Літургії св. Василія Великого.