Розділ «Глава 9 ТАЇНСТВО ВДЯЧНОСТИ»

Як був створений світ благим словом Божим, благословенням – у найглибшому, онтологічному значенні цього словосполучення, так само спасається і відновлюється він благодаренням і благословенням, що нам даровані у храмі Христа. Ними ми пізнаємо і приймаємо світ – як ікону, як причастя, як освячення. Ними ми перетворюємо його на те, чим і для чого створив його Бог і дарував нам. «Благодарив, благословив, освятив...», – щоразу, коли ми вимовляємо ці слова молитви благодарення, ними чинимо спомин Христа, Котрий "приймає у святі Свої пречисті і непорочні руки хліб», – і це означає – матерію, світ, творіння, ми знову є свідками новотворення світу, відтворення його як «раю поживи безсмертя», в якому все, що створив Бог, покликане стати нашим причастям божественної любови, божественного життя.

V

І, нарешті, будучи здійсненням знання, благодарення є здійсненням і свободи, тієї справжньої свободи, про яку сказав Христос: "І спізнаєте правду, і правда визволить вас" (Йо. 8, 32). Цю свободу втратила людина, коли відпала від Бога, коли Бог вигнав її з раю. Як знання, яким, вважаючи його всесильним, чваниться вона, не є справжнім знанням, так само й та свобода, благання про яку не сходять з її уст, не є справжньою свободою, а певним таємничим, ніякою «точною» наукою не поясненим, відблиском її, загадковою спрагою свободи в людському серці. Можна дивуватися з того, як легко самі християни забувають про це і легковажно, як щось само собою зрозуміле, засвоюють дешеву «визвольну» риторику, якою захлинається сучасна цивілізація. Тому дивуватися, що християни повинні були б ліпше за инших знати, що насправді, в «світі цьому», який поневолений гріхом і смертю, ніхто ніколи не зміг визначити сутність цієї свободи, що стала ідолом, описати те «царство свободи», боротьба за досягнення якого начебто визначає людську історію.

І так є тому, що й тут ми знаємо про свободу, але не знаємо свободи. Та й про неї ми знаємо тільки «у порівнянні». Так, звісно, людина, яка живе в православній державі, має більше свободи, ніж та, що живе в тоталітарній державі. Для ув’язненого свобода починається за стіною його камери. Для того, хто живе на свободі, вона полягає в подоланні якоїсь найближчої несвободи, і так до нескінчености... Та, однак, скільки би таких пластів «несвободи» ми не ліквідовували, ліквідовуючи один, ми неодмінно знаходимо під ним наступний, який виявляється не менш, а навіть іще більш непроникним, і, здавалось би, ми повинні були б збагнути ілюзорність мрії, яка нас спалює. Цієї ілюзорности може не відчути пересічна людина, увага якої зосереджена всього лише на наступній несвободі, її не відчує натовп, який іде захоплювати наступну Бастилію, не відчуває та Ортега-і-Гассетівська «масова людина», яку різномасті «визволителі» перетворили, за словами одного російського поета, на «"ура" з горлянки патріота, і "геть" з горлянки бунтаря». Але про це дізнаються і про це всією своєю страшною долею свідчать ті окремі люди, які в своєму прометеївському пошукові свободи, свободи не тільки від когось і від чогось, а абсолютної «свободи в собі», розбилися до тієї глухої стіни, до якої неодмінно призводить цей пошук у «світі цьому», за його стихіями і логікою... У Достоєвського в «Бісах» накладає на себе руки Кірілов. А в «реальному житті» – тоне в безумстві Ніцше, руйнує своє життя, почувши «страшний сміх ідіота», Артюр Рембо; «Я дивлюся в стіну», – шепоче, помираючи, Валері, і чорне, кафкіанське полум’я абсурду й розпачу щораз виразніше проривається крізь тріщини світу, начебто на свободі й розумі побудованого світу, що обіцяє свободу.

Але час визнати, що в цій трагедії свободи християни беруть на себе величезну відповідальність, що не випадково коріння цієї трагедії сягає того світу і тієї культури, які ще зовсім нещодавно називали себе християнськими. Адже, з одного боку, саме з християнством і тільки з ним увійшла в світ нечувана, неможлива благовість свободи, заклик – «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (Гал. 5, 1). Саме християнство, й тільки воно, назавжди отруїло людську свідомість цією невтамованою спрагою. А з другого боку, хто ж, як не самі християни, підмінили, можна навіть сказати, зрадили цю благовість, звівши її – для світу, для зовнішніх – до гладкого, наукового й «об’єктивного» знання про Бога, до того знання ззовні, яке не може визначити Бога инакше, як у категоріях влади, авторитету, необхідности й закону. Саме звідси – страшний пафос богоборства, який притаманний усім ідеологіям, що обіцяють людству свободу. Тут немає непорозуміння, бо якщо Бог є тим, що самовпевнено стверджує про Нього «знання про Бога», то людина – раб, і це – незважаючи на всі обмовки й роз’яснення, які пропонуються у згладжених апологетиках і теодіцеях. І тоді, задля свободи, потрібно, щоби Бога не було, потрібно Його вбити, і цим боговбивством і керується на своїй найбільшій глибині сучасне людство, яке само себе обожествило...

Отже, ані «світ цей», ані за його логікою й категоріями побудоване «знання про Бога» не здатні визначити сутности свободи не лише в негативному, але й у позитивному і абсолютному змісті. І так є тому, що свобода не є певною «сутністю», чимсь, що існує і, отже, визначається «саме собою». Бог створив нас не для якоїсь віддаленої «свободи», а для Себе, щоб долучити нас, «приведених» із небуття, до того життя, і життя в повноті, яке тільки від Нього, в Ньому, Він. Тільки цього життя прагне й шукає людина, тільки його називає незрозумілим, бо воно нічому з природи «цього світу» не відповідає, і тому – завжди є затверділим, словом "свобода", тільки його прагне навіть тоді, коли в сліпоті й безумстві бореться з Богом.

Тому нехай «мертві ховають мерців», облишмо цей безрадісний пошук квадратури кола, яким неодмінно стає кожна спроба поставити і вирішити «проблему свободи». Облишмо й вслухаймося в це благодарення, про яке ми щойно сказали, що в ньому здійснюється справжнє знання Бога, відбувається зустріч із Ним, а не з ідеями про Нього. У благодаренні, яким, як повітрям, живе Церква. Вслухаймося, і, залежно від нашого прийняття цього благодарення, ми зрозуміємо, і не тільки розумом, а й усім єством, що тут і тільки тут, тільки в цьому знанні-благодаренні і відбувається наше входження в єдину справжню, тому що Божу, – свободу. У свободу, як саме дихання, як царське благородство, як силу й досконалість, повноту й барву того життя, точніше – як саме життя у повноті, яке подає життя податель, Дух Святий, який «віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з кожним, хто народжується від Духа» (Йо. 3, 8).

Той, хто народжений від Бога, хто пізнав Його – благодарить; той, хто благодарить – вільний, і в цьому сила й чудо благодарення як свободи і визволення, що вона зрівнює тих, кого неможливо зрівняти: людину і Бога, творіння і Творця, раба і Владику. Не тією «рівністю», яку диявол вселив людині, прихований рушій якої в заздрості, в ненависті до всього, що небесне, що святе й високе, в плебейському відкиданні благодарення і поклоніння, і тому – в прагненні все зрівняти за нижнім. А зрівнює тим, що залежність людини від Бога, об’єктивно незаперечну й онтологічно абсолютну, знає як свободу. Знає зсередини тим знанням Бога, з тієї зустрічі з Богом, із якої саме воно, благодарення, вільно народжується. І якщо бажання рівности – від незнання – є бажанням раба, то благодарення і поклоніння – від знання і зору, від зустрічі зі святим і високим, від входження у свободу синів Божих.

Цю свободу являє і дарує нам Церква щоразу, як ми піднімаємося на вершину Божественної Літургії і чуємо заклик: "Благодарім Господа!", звернений до нас і до всього Божого творіння, заклик, який містить у собі все, і на нього в повноті знання відповідаємо: "Достойно і праведно!"...

VI

Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тебе благодарити, Тобі поклонятися на всякому місці владицтва Твого.

Ось знову підноситься над світом це чисте, вільне, блаженне благодарення, яке відновив і подарував людині Христос. Його благодарення, це знання, Його синівська свобода – стали і завжди стають нашими. Благодарення, яке – тому що воно Христове і з небес, нас провадить до раю, як його передчуття, як причастя ще тут, на землі, царства майбутнього віку. І тому щоразу, коли воно підноситься, спасіння світу закінчується. Усе виконано, все подаровано. Людина знову стоїть там, де її поставив Бог, Він її відновив у її покликанні – служити Богові «розумну службу», знати Його, благодарити, поклонятися Йому – «в дусі й істині», і цим знанням і подякою перетворювати сам світ на причастя Життя, яке «в Отця перебувало й нам явилося» (1 Йо. 1, 2).

Перебувало в Отця. Для того, щоби зрозуміти, і не тільки Літургію, а й саму сутність християнської віри, вкрай важливо знати й пам’ятати, що Євхаристія – це причастя Отця. До Отця звернене сміливе "Ти" молитви благодарення, і те знання Бога, в якому, як ми намагалися показати, здійснює себе благодарення Церкви, є знанням Отця. Але ми так звикли вживати це слово "Отець” щодо Бога, що вже не відчуваємо всієї нечуваности, неможливости його в людських устах, в устах творіння, яке звертається до Творця. Й тому не усвідомлюємо, що з усіх Христових дарів для нас – ця можливість «зі сміливістю й неосудно» називати Бога Отцем, мати доступ до Отця (Еф. 2, 18) – не тільки найбільший дар, але й сама суть спасіння – нашого й усього світу – Христом.

«Бога ніхто ніколи не бачив" (1 Йо. 4, 12). Це відомо всякому справжньому релігійному досвідові, який завжди є досвідом священного в первісному значенні цього слова: "священного" як абсолютно иншого, незрозумілого, невідомого, незбагненного, до певної міри – навіть страшного. Релігія народилася й народжується одночасно і з тяжіння до святого, зі знання, що абсолютно инше існує, і з незнання, що воно існує. І тому немає на землі двозначнішого й у своїй двозначности трагічнішого явища, ніж релігія. Це тільки наша сучасна, вичерпана і сентиментальна "релігійність" переконана, що "релігія" – це завжди щось позитивне, добре й корисне, і що, по суті, люди завжди вірили в того самого "доброго" й поблажливого Бога, в "Отця", насправді створеного "за образом і подобою" нашої маленької доброти, необтяжливої моралі, побутового розчулення й дешевої прекраснодушности. Ми забули, які близькі до "релігії", в певному сенсі – мають спільну природу з нею, темні безодні страху, безумства, ненависти, бузувірства, вся та страшна забобонність, яку так напружено викривало, вбачаючи в ній диявольську ману, раннє християнство. Забули, иншими словами, що релігія – настільки від Бога, від незнищенної в людині спраги і пошуків Його, наскільки й від князя світу цього, який відокремив людину від Бога й оселив її в страшній пітьмі незнання. Забули, врешті, що не до тепло-холодних "агностиків", а до "релігійних" людей були скеровані найстрашніші зі слів, які будь-коли пролунали на землі: "Диявол вам батьком" (Йо. 8, 44).

І ось, тільки у стосунку до цієї теми, до "країни і тіні смертної", в якій перебуває грішний "світ цей", розкривається перед нашою духовною свідомістю світло знання, яке засяяло у Христі як знання єдиного й істинного Бога і знання Його як Отця. Адже отцівство Бога, яке явив нам Христос, – це не те природне, антропоморфне отцівство, про яке, у стосунку до Бога, релігія робить висновки на основі земного буття, і яке Бог розділяє з різними земними «отцівствами». Це отцівство, яке притаманне лише Богові і яке являє і дарує лише єдинородний, єдиний Син Божий. «Ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27). Християнство почалося не з «екуменічної», загальнолюдської й загальнорелігійної проповіди про Бога-Отця, в якій слово «Отець», на додаток до всього ще й двозначне, адже Бог не «народив» світу і людини, а створив їх, тож вони аж ніяк не є еманацією Бога. Християнство почалося з віри в те, що прийде на світ, що вочоловічиться єдинородний, єдиний Син Божий і в те, що нас усиновить – у Ньому і тільки у Ньому – Його Отець. Християнство є даром подвійного одкровення: одкровення Отцем – Сина, «якого не знає ніхто, крім Отця», і одкровення Сином – Отця, «якого не знає ніхто, крім Сина», але в явлінні Котрого нам, у приведенні до Котрого нас і полягає спасіння людини і світу, яке здійснив Христос. «Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися... Любі! Ми тепер – діти Божі...» (1 Йо. 3, 1-2). З цього випливає, що повірити у Христі – це означає передусім повірити Йому, що Він – Син Божий Єдинородний і тому – об’явлення у світі знання Отця, любови до Отця, життя Ним і в Ньому; а також об’явлення любови Отця, якою «любить Отець Сина й усе дав Він Йому до рук» (Йо. 3, 35). Відтак повірити, що своє єдинородне, єдине синівство Син дарує нам, нас усиновлює для Бога Отця: «Оце восходжу до Отця Мого і Отця вашого, і Бога Мого і Бога нашого...». І, врешті, повірити й дізнатися, що в Синові Своєму улюбленому Отець, Котрого "світ не спізнав» (Йо. 17, 25), являє і дарує нам Своє отцівство, любить нас тією любов’ю, якою Він любить Сина. І тому що в синівстві Сина – все знання Отця, уся любов до Нього, вся єдність із Ним, тому що Син і Отець – одно (Йо. 10, 30), той, хто знає Сина, знає Отця, має доступ до Нього і до вічного життя.

Цим синівським знанням Отця, доступом до Нього через Сина, живе Церква, їх сповіщає як спасіння і життя вічне. І тому таїнство Євхаристії, в якому здійснює себе Церква як нове творіння, як Тіло Христове і як причастя царства майбутнього віку, є, найбільшою мірою таїнством знання Отця, доступу, сходження до Нього в Синові Його Єдинородному. Апостол просив: «Господи, покажи нам Отця, і вистачить для нас» (Йо. 14, 8). І ось, у Синові Божому Отець показався і явився нам: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9). І не тільки бачив, але й має доступ до Нього, знає Його як Отця.

VII

Ти з небуття в буття нас привів... Будучи знанням Отця, благодарення є щоразу ще й упізнаванням світу. Впізнаванням його, як нам Богом даного, і впізнаванням самих себе, як тих, кого Бог покликав «з темряви у дивне своє світло» (1 Пт. 2, 9) і тих, які отримали «цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Тільки тоді, коли ми перебуваємо у Христі, Синові Божому, Отцеві, пізнаємо і себе, і світ знанням, яке стало неможливим у пітьмі "світу цього", але було відновлене, повернулося нам, коли нас усиновив Отець.

А й справді, ні в чому так не очевидна пітьма незнання, в яке ми поринули через те, що відділилися від Бога, як у вражаючому незнанні людиною самої себе, і це – незважаючи на ненаситну цікавість, з якою людство, яке втратило Бога, вивчає себе і в своїх «sciences humaines» прагне проникнути в таємниці людини. Ми живемо в епоху нестримного нарцисизму, загального «повернення до себе». Але, як би це не звучало дивно й навіть страшно, чим стихійнішим є цей інтерес, тим очевидніше стає, що виникає він із якогось темного бажання «розлюдинити» людину. «Ми переконані, – пише Леві-Строс, один із вождів антропологічного структуралізму, – що кінцева мета науки про людину не в утвердженні людини, а в її розчиненні...». І йому, хоча й по-різному, вторять і сучасна лінгвістика, і психологія, і соціологія. «Уся археологія нашої думки, – пише Мішель Фуко, инший мислитель, – легко доводить, що людина є недавнім винаходом, і провіщає, можливо близький, її кінець...» Разгадка таємниці людини обертається запереченням уже не тільки таємниці, але й самої людини, розчиненням її в тому одноманітно-сірому й безглуздому світі, в якому, за словами Нобелівського лавреата Жака Моно, неподільно панує крижаний закон «випадковости й необхідности...»

Так ось, саме на цю, не тільки сучасну, а й одвічну брехню про світ і людину відповідає, її щоразу руйнує благодарення, яке приносить Церква. Щоразу вона є явлінням людини самій собі, явленням у світлі Божого лиця її сутности, її місця і покликання у світі, і тому – актом, який обновлює і відтворює людину. У благодаренні ми пізнаємо і сповідуємо, передусім, Божественне джерело і Божественне покликання самого життя. Бог, як стверджує молитва благодарення, з небуття в буття привів нас, і це означає – зробив нас причасниками Буття, тобто не тільки того, що від Нього, але й того, що пронизане Його присутністю, світлом, мудрістю, любов’ю; тим, що за св. Григорієм Паламою, православне богослов’я називає божественними енергіями і завдяки чому світ покликаний і здатний перетворюватися на «нове небо і нову землю», а цар творіння – людина – обожествлюватися, «причащатися Божого єства».