Розділ «Глава 9 ТАЇНСТВО ВДЯЧНОСТИ»

VIII

І коли ми відпали, ти знову нас підняв... Тільки тепер, тільки з висоти знання Бога, людини і світу, на яку піднесло нас благодарення, ми можемо почути, у всій їх глибині і силі, ці два слова, це двоєдине одкровення таємниці гріха і спасіння, яке нам дарується на кожній Євхаристії.

Чому «тільки тепер»? Та тому, що той властивий християнству антропологічний максималізм, про який ми щойно говорили, тобто утвердження Божественної висоти людини, її сутности і її покликання, весь час підмінюється у свідомості навіть віруючих і церковних людей на вигляд благочестивим, але за своєю суттю насправді єретичним антропологічним мінімалізмом. Єретичним він є тому, що в своєму псевдосмиренні полягає у глибоко нехристиянській нормалізації гріха і зла. А й справді, в нашій звичній, побутовій і тепло-холодній «релігійності» хіба ж ми не сприймаємо гріх саме як щось нормальне, щось, що випливає з начебто властивих нашому єству – слабкости й недосконалости, а досконалість і святість, навпаки, як щось «надприродне»? І саме цю нормалізацію гріха, це опущення людини на рівень слабенької, а в своїй слабкости – безвідповідальної – істоти, цей наклеп на творіння Боже і викриває Євхаристія кожним своїм словом, кожним священнодійством. Викриває тим, що гріх показує як відступлення людини не тільки від Бога, але й від самої себе, від своєї справжньої природи, від «почести вишнього звання», до якого її покликав Бог.

Адже самі лише ці слова – "нас, що відпали" – передбачають, містять у собі досвід тієї висоти, з якої це падіння відбулося, падіння тому й страшне, що не властиве творінню Божому, тому що не може ніколи стати природним для того, «кого славою і честю вибрав» Бог, коли Він поставив «над ділами рук своїх». І тому що Церква знає цю висоту, тому що все її життя є благодатним досвідом відновлення – тобто повернення до тієї висоти, сходження на неї, – знає Церква і гріх у всій його глибині й силі. Тільки знання це докорінно відрізняється від тих пригладжених, раціональних, дискурсивних пояснень, фатальний недолік яких в тому й полягає, що всі вони так чи инакше створюють для гріха «законний ґрунт», роблять його, згідно з філософською термінологією, phaenomenon bene fundatum. У таких поясненнях гріх якраз і перестає бути упадком. Включений в «об’єктивний», причиново-наслідковий зв’язок, він стає «узаконеним», «нормальним». І тоді вже не він, а перемога над ним сприймається як щось, що виходить поза межі норми. Але для Церкви, в її досвіді, в її вірі, гріх і зло є, передусім, таємницею. Тому таємницею, що немає і бути не може у зла своєї сутности (адже все суще – від Бога і, таким чином, «дуже добре»), яку могла би вільно обрати людина, надаючи їй перевагу у своїй вільній сутности «добра». Зло, за словами одного з Отців Церкви, є «непосіяною травою». Та ось – не посіяна, не створена Богом, вона – є, вона має страшну руйнівну силу, так що про сам світ сказано, що він «лежить у лихому» (1 Йо. 5, 19).

Немає в християнській вірі пояснень цієї таємниці, немає, тому що в категоріях нашого грішного й лукавого розуму пояснення неодмінно стає виправданнням, як і стверджує одне з найбрехливіших, а тому, мабуть, і найпопулярніше прислів’я: «зрозуміти – пробачити». Але гріха не можна ні зрозуміти, ні виправдати. І Церква, не пояснюючи його, викриває гріх, і це, згідно з первісним значенням слова «викривати», означає, що вона, і тільки вона, показує гріх як гріх, зло як зло, – в усій безмірності їхньої нез’ясовности, неможливости, і тому – жаху, неминучости, непоправносте...

Як, коли відбувається це викриття? На це єдино важливе запитання заздалегідь знаючи, що навряд чи почують нас учені, які витлумачують «проблему зла», ми відповідаємо так: Церква викриває гріх передусім, понад усе своїм благодаренням. Ним вона пізнає «насущну сутність» зла, пізнає джерело гріха як неблагодарення, як відпадання людини від «співання, благословення, благодарення, хвали і поклоніння», якими живе, бо знає Бога і спілкується з Ним, людина, і в ній – усе творіння. Неблагодарення – це джерело і рушійна сила тієї гордині, в якій усі без винятку наставники духовного життя, цього «мистецтва всіх мистецтв», вбачають гріх, який відірвав людину від Бога. Бо найтонша духовна суть гордині, яку по-справжньому можна розпізнати тільки в духовному подвизі «розрізнення духів», – якраз у тому, що, на відміну від усіх инших «причин», що їх приписують гріхопадінню, лише вона походить не знизу, а згори: не від недосконалосте, а від досконалосте, не від нестачі, а від надлишку дарів, не від слабкости, а від сили. Иншими словами, не від якогось непояснюванного «зла», яке взялося невідомо звідки, а від сили, від омани і спокуси божественним «дуже добре» творіння і людини. Гординя тому й протистоїть благодаренню, протистоїть саме як неблагодарення, що виникає воно через ту саму причину, що й благодарення, є иншою – протилежною – відповіддю на той самий дар, спокушування тим самим даром...

Ми знаємо, що, як свідчать усі, хто став на шлях боротьби з гріхом, спокуса ще не є гріхом. Сам Христос також був спокушуваний, спокушуваний якраз властивими Йому дарами: сили, влади, даром творити чудеса. Насправді, всякий Божий дар людині, сама її богоподібність і досконалість, є спокусою, але понад усе – дар людині її "Я", це диво абсолютно єдиної, вічної, неповторної і неподільної особи, яка кожну людину «робить царем творіння». Спокуса притаманна особі й притаманна тому, що тільки людина серед усього творіння Божого покликана любити себе, тобто усвідомлювати в собі божественний дар і диво свого "Я". Адже тільки цією любов’ю до себе людина осягає Бога як Життя свого життя, як абсолютно бажане "Ти", в якому знаходить себе, свою повноту, своє щастя, своє людське "Я", створене за образом і подобою Божою – образом і подобою Любови. Людська особа є любов’ю до себе, і тому – любов’ю до Бога; любов’ю до Бога, і тому – любов’ю до себе, впізнаванням себе як носія божественного дару знання і сходження в повноту життя. Й ось ця, притаманна людині любов до себе, й має властивість перетворюватися на любов себе, на те себелюбство, яке і є суттю гордощів. Ні, не «злом» спокусилася людина, а собою, своєю богоподібністю, божественним дивом свого "Я". Не ззовні, а зсередини, в блаженній повноті раю, почула вона шепотіння змія: «І ви станете, як Бог...». І захотіла мати життя в самій собі і для себе, всі дари Божі – як свої і для себе: «поглянув я на красу дерева і в умі спокусився...» (Канон св. Андрея Критського, Пісня 2, 12).

Тут, на цій висоті і з цієї висоти відбулося падіння людини: «І ви станете, як Бог...». Але ж у Бога вкрадено ці слова, адже для того, щоби ми стали «як Бог» і мали життя сповна, створив нас Бог, покликав у «дивне своє світло». Що ж перетворило ці слова на брехню, на початок падіння, на джерело гріха, розпаду і смерти? Саме на це запитання й відповідає Євхаристія, благодарення, яке повертає нас до престолу Царства, дає нам споглядати Бога і творіння Його, небо і землю, здійснення Його слави. Відповідає не визначеннями, не словами про слова, а своїм світлом і своєю силою. Бо благодарення – це сила, яка перетворює на життя, бажання і втамування, любов і володіння, яка сповнює все у світі, даному нам Богом, на знання Бога і на спілкування з Ним. І тому тільки благодарення викриває – тобто показує гріх як відпадання любови від благодарення, як невдячність... Створена за образом і подобою Бога – Любові, людина не може перестати бути любов’ю. Вона і в «невдячности» залишається тією любов’ю, «любуванням» тими самим дарами. Але любов’ю, яка перестала бути благодаренням, тобто знанням дару життя і всього в житті, як не тільки Божих, від Бога, але й як одкровення людині Божої любови, як до людини зверненого заклику – всі дари і саме життя перетворити на причастя божественного життя, на знання Бога.

Життя в собі... Але тільки Отець «має життя у собі» (Йо. 5, 26), тільки Бог є Життям і, отже, життям усякого життя. Жахливість і безвихідь падіння полягає в тому, що, забажавши життя в собі і для себе, людина відпадає від життя. З гріхом входить у світ смерть (Рим. 5, 12) і сам світ стає «пітьмою і смертною тінню». Не перетворений благодаренням на «поживу безсмертя», на причастя життя, він стає причастям смерти, а любов до світу, яка не перетворюється благодаренням на знання Бога, – тьмяною і самопожираючою «пожадливістю тіла, пожадливістю очей і гординею життя» (1 Йо. 2, 16). "L’homme est une passion, mais une passion inutile...". Ж. П. Сартр, котрий сказав це, не знає, звичайно, що відбулося у відступленні людини, в тому «первородному гріхові», в якому, переставши бути таїнством благодарення, помирає світ, і життя стає вмиранням...

IX

Усе це: страшне беззаконня і неправду гріха, бездонну печаль і смертоносну силу нашого відступлення від Бога, силу зла, що запанувало у світі, ми пізнаємо щоразу, коли з небесної висоти, на яку нас піднесло Христове благодарення, падають ці слова: "Коли ми відпали, Ти знову нас підняв"...

Але пізнаємо тому, що ми відновлені, тому що маємо доступ до Отця і ми є причасниками Царства майбутнього віку:

...і не перестав творити все, поки нас на небо привів і будуче царство Твоє дарував...

У Христі піднеслося на небо, освятилося, обожествилося людське єство. «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять. Нам же Бог об’явив Духом, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі» (1 Кор. 2, 9-10). Рай був на землі, а ми піднесені на небо, і наше життя вже тепер – «поховане з Христом у Бозі» (Кол. 3, 3). Одкровенням цього останнього й найвищого дару, його даруванням, і є Церква, і здійснюється воно в таїнстві благодарення, в якому здійснює себе Церква як небо на землі...

Саме про це здійснення свідчить sanctus, та ангельська хвала "Свят, Свят, Свят...", якою майже в усіх гимнах Євхаристії, які дійшли до наших часів, закінчується Praefatio і якою, як ми побачимо згодом, таїнство подяки вводить нас у таїнство спомину.

За все це благодаримо Тебе,

І єдинородного Твого Сина,

І Духа Твого Святого,

За всі твої добродійства, вчинені нам,

Які ми знаємо і яких не знаємо, –