Розділ «Частина IV. Пізнання»

Власне внутрішнє мовлення — це мовна дія, перенесена «усередину», що виробляється в згорнутій, зредукованій формі. У типовому випадку вона виникає при рішенні інтелектуальної задачі. Внутрішня мова може супроводжуватися внутрішнім промовлянням при рішенні складних завдань, але це не обов’язкова умова її здійснення. власне внутрішня мова може бути представлена тільки окремими «натяками», мовно-руховими ознаками слів, що є «опорними» ознаками окремих слів і словосполучень. Таким чином, у внутрішнього мовлення є два «полюси». Один — це внутрішнє мовлення, максимально наближене до зовнішнього, розмовного мовлення, що найчастіше супроводжується промовлянням. Другий «полюс» — «максимально згорнуте внутрішнє мовлення, що найменше пов’язано з промовлянням і стоїть на межі випадання з інтелектуального акту і перетворення його в простий рефлекторний акт».

Третє поняття, ключове для цієї теорії внутрішнього мовлення, — поняття «внутрішнього програмування», яке О. О. Леонтьєв трактує як «неусвідомлювану побудову деякої схеми, на основі якої надалі породжується мовленнєве висловлювання». Співвідношення внутрішнього мовлення і внутрішнього програмування виступає як «співвідношення кінцевої і проміжної ланки». Згідно з О. О. Леонтьєвим, внутрішнє програмування може розгортатися або в зовнішнє, або у внутрішнє мовлення. Перехід до зовнішнього мовлення відбувається за правилами граматичного і семантичного розгортання максимально узагальненої програми; перехід до внутрішнього мовлення також пов’язаний із застосуванням певних правил, свого роду «мінімальної граматики». О. О. Леонтьєвим була запропонована узагальнена схема співвідношення внутрішнього програмування і внутрішнього мовлення (див. рис. 16.2).

Слід зазначити, що будь-який вид мовлення, зокрема усне і письмове мовлення, має своє призначення, тобто виконує певні функції. Головним змістом мовлення є процес комунікації, який реалізується за допомогою функцій повідомлення думки і впливу (дії) на себе і на інших людей.

Функція повідомлення (передачі інформації) полягає в обміні думками й інформацією між людьми за допомогою слів. Ця функція забезпечує здійснення контактів між людьми. У процесі цих контактів ми організовуємо не лише обмін інформацією, але і нашу взаємодію. Можна припустити, що саме ця функція в історичному плані стала основним першоджерелом розвитку мовлення людини.

Функція впливу (дії) полягає в тому, що за допомогою мовлення ми намагаємося спонукати іншу людину або групу людей до певної дії або формуємо у слухачів певну точку зору на що-небудь. Лк правило, ця функція мовлення здійснюється через наказ, заклик або переконання. Фізіологічною основою здійснення цієї функції мовлення є особливий стан другої сигнальної системи в структурі психічної регуляції організму і поведінки людини. Так, за допомогою сугестії лікар-психотерапевт може викликати в людини певні відчуття, зокрема пов’язані з лікувальним ефектом. Наприклад, навіювання почуття тепла часто дозволяє зняти напад астми. За допомогою навіювання також можна допомогти людині відмовитися від куріння тютюну, вживання алкоголю.

Рис. 16.2. Узагальнена схема співвідношення внутрішнього програмування і внутрішнього мовлення

Таким чином, спочатку мовлення розкриває свій зміст через соціальну ситуацію спілкування, яка втілюється у двох функціях, — повідомлення і впливу (дії) на себе й на інших. На цій підставі мовлення характеризується ще однією функцією — функцією регулювання своєї власної поведінки, поведінки і діяльності інших людей. Регулююча функція мовлення проявляється також в організації й об’єднанні інших психічних процесів.

З регулюючої функції походить тісно пов’язана з нею функція планування — планування людиною своєї діяльності і поведінки в суспільстві, діяльності і поведінки людей, що навколо.

Ще однією найважливішою функцією мовлення і мови в мовній діяльності людини є функція узагальнення (позначення). Спілкування між людьми стає можливим, коли всі особи, що спілкуються, користуються одними і тими ж словесними знаками з одним і тим же значенням. «Спілкування, — вказував Л. С. Виготський, — засноване на розумному усвідомленні і навмисній передачі думок і переживань, неодмінно вимагає відомої системи засобів. таким засобом є узагальнення. вищі форми психологічного спілкування можливі завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відбиває дійсність». Узагальнення, у свою чергу, можливо лише за наявності в слова (як основного знаку мови) значення. У психології мовлення значення тлумачиться як узагальнене і стійке віддзеркалення предметного змісту, включеного в суспільно-практичну діяльність людини.

Завдяки значенням, які мають слова, і пов’язаної з ними узагальнювальної функції мовлення і мови, мовленнєва діяльність набуває ще однієї найважливішої — когні-тивної, або пізнавальної функції. Мовний знак — слово, що є узагальненим віддзеркаленням навколишньої предметної дійсності, функціонує як універсальне знаряддя пізнання людиною навколишнього світу.

С. Л. Рубінштейн зазначав, що слово, будучи об’єктивним віддзеркаленням предмета, пов’язане з ним внутрішнім зв’язком щодо спільності змісту. Цей зв’язок опосередкований через узагальнений зміст слова — через поняття або образ. При цьому слово у свідомості людини заміщає об’єкти (предмети, явища), що відображуються, заміщає їх як об’єкти сприйняття, скасовує необхідність їх безпосереднього сприйняття і маніпулювання ними; слово представляє предмети (зокрема, при рішенні інтелектуальних завдань), означаючи сам предмет або його властивості, ознаки, якості. Така предметна співвіднесеність слова лежить в основі первинної за походженням номінативної функції мови. Номінативна функція формується в онтогенезі мови на основі виділення істотних ознак предмета і власне найменування, позначення цих ознак, і стає нерідко ім’ям усього предмета (наприклад, слово «свічка» — виділення істотної ознаки — світло, світити). Слово як найменування і вказівка — первинна функція в онтогенетичному розвитку мови, з якої можна вивести всі інші.

Специфічною для мовленнєвої діяльності у сфері спілкування є функція опанування суспільно-історичним досвідом людства, у межах якої виділяють також національно-культурну функцію та ін.

Окрім функцій, указаних вище і властивих мовній діяльності загалом, мовлення, як вважає О. О. Леонтьєв, виконує ще ряд функцій, характерних для живої розмовної мови; ці функції не обов’язково проявляються в кожному висловлюванні. До них належить функція вираження, яка полягає в тому, що за допомогою мовлення людина висловлює своє ставлення до певного предмета, явища і до себе. Як правило, при висловлюванні нашого ставлення до чого-небудь мовлення має певне емоційне забарвлення, що сприяє розумінню оточуючих нашого ставлення до предмета, про який йдеться. Ця функція з’являється вже в новонародженої дитини в її першому крикові, у якому можуть фіксуватися інтонації невдоволення і протесту. Велику роль у регулюванні функції вираження відіграють самоконтроль, спостереження за самим собою, своїм голосом, мовленням. Експерименти показали, що в разі тихої і повільної розмови на тему, неприємну для особи, яка говорить, у неї падає кров’яний тиск, а серцева реактивність зменшується. Якщо на цю ж тему говорити швидко і голосно, то у реципієнтів відзначаються значне підвищення тиску і посилення серцевої реактивності. Інакше кажучи, відбувається ніби самогенерація емоційного явища завдяки його зовнішнім пусковим механізмам.

Ще одна функція живої розмовної мови — діакритична функція, яка служить для позначення тієї або іншої немовної ситуації і виразно проявляється в трудовій діяльності. Наприклад, широко відомі мовні вирази типу: «майна», «віра» в портових робітників. Важливу роль у живій мові відіграє також функція маркування, пов’язана із вживанням найменувань, — імен, назв місць (міст, вулиць, географічних областей). До власне мовленнєвих належить і функція контакту — разом із загальновживаними, вона використовує мовні засоби, які служать для встановлення контакту; у цьому випадку в мовному спілкуванні можуть мати місце і певні вокалізми.

Якщо мати на увазі різноманіття проявів мовленнєвої комунікації (функціональну і змістовну неоднорідність мовних ситуацій), необхідно виділити якусь головну характеристику мовленнєвої діяльності, яка, з одного боку, склала б її специфічну рису, відмежовуючи від інших, неспецифічних людських видів комунікації, а з другого — охоплювала б усі можливі варіанти її реалізації, усі потенційно можливі мовні ситуації. Такою загальною характеристикою мовленнєвої діяльності є єдність спілкування й узагальнення в мовній комунікації. Мовленнєва діяльність як органічна єдність спілкування і узагальнення проявляється в одночасному здійсненні в ній декількох функцій мови. У сфері спілкування такими функціями є функції передачі інформації і регуляції поведінки. У мовленнєвій діяльності ці функції виявляються в одному з трьох можливих варіантів:

• як індивідуально-регулятивні функції, тобто як «функції виборчої дії» на поведінку одного або декількох людей;

• як колективно-регулятивні функції в умовах так званої масової комунікації, розрахованої на велику і недифе-ренційовану аудиторію;

• як саморегулятивні функції — при плануванні власної поведінки і діяльності.

---

Питання для самоконтролю

---

1. Дайте загальну характеристику мови.

2. Розкажіть про основні історичні етапи розвитку людської мови і мовлення.