Частина IV. Пізнання

Психологія. Підручник

Письмове мовлення відрізняється від усного не лише тим, що воно зображується графічно, за допомогою письмових знаків. Одна із найважливіших відмінностей усного мовлення від письмового полягає в тому, що в усному мовленні слова вимовляються одне за одним, тож коли звучить одне слово, попереднє до нього вже не сприймається ні особою, яка говорить, ні слухачем. У письмовому мовленні справа інакша. Особа, що пише, та особа, яка читає, мають у полі свого сприйняття одночасно ряд слів, а в тих випадках, коли в цьому є потреба, вони можуть знову повернутися на декілька рядків або сторінок назад. це створює певні переваги письмового мовлення перед усним. Письмове мовлення можна будувати більш довільно, оскільки написане завжди перед нашими очима. Крім того, письмове мовлення легше сприймати. З іншого боку, письмове мовлення є складнішою формою мовлення. воно вимагає більш продуманої побудови фраз, точнішого викладу думок, оскільки ми не можемо надати письмовому мовленню реального емоційного вияву, супроводжувати його необхідними жестами. Крім того, процес формування і вираження думки протікає в усному і письмовому мовленні неоднаково. Про це може свідчити той факт, що нерідко одним людям легше висловити свою думку письмово, а іншим — усно.

Письмове монологічне мовлення може виступати в різних формах: у формі письмового повідомлення, доповіді, письмового оповідання, письмового вираження думки у формі міркування тощо. в усіх цих випадках структура письмового мовлення відрізняється від структури усного діалогічного або усного монологічного мовлення. Найяскравіше відмінності усного і письмового мовлення проявляються в психологічному змісті цих процесів. С. Л. Ру-бінштейн (1973), порівнюючи ці два види мовлення, писав, що усне мовлення — це передусім мовлення ситуативне (багато в чому зумовлюється ситуацією мовного спілкування). ця «ситуативність» мовлення визначається рядом чинників — по-перше, у розмові вона обумовлена наявністю загальної ситуації, яка створює контекст, усередині якого передача і прийом інформації істотно спрощуються. По-друге, усне мовлення має ряд емоційно-виразних засобів, що полегшують процес комунікації, роблять точнішою й економнішою передачу і прийом інформації; не-вербальні знаки мовної діяльності — жести, міміка, паузи, голосова інтонація — також створюють ситуативність усної мови. По-третє, в усному мовленні існує цілий ряд засобів, які залежать від мотиваційної сфери і прямо або побічно є проявом загальної психічної і мовної активності.

На основі всебічного психологічного аналізу письмового мовлення Л. С. цвєткова виділяє ряд її відмінних особливостей:

• письмове мовлення, у цілому, більш довільне, ніж усне. Уже звукова форма, яка в усній мові автоматизована, при навчанні писемності вимагає розчленовування, аналізу і синтезу. Синтаксис фрази в письмовій мові так само довільний, як і її фонетика;

• письмове мовлення — це свідома діяльність, яка найтіснішим чином пов’язана з усвідомленим наміром. Знаки мови і вживання їх у письмовому мовленні засвоюються дитиною свідомо і навмисно на відміну від «несвідомого» (недостатньо усвідомлюваного) вживання і засвоєння їх в усному мовленні. Письмове мовлення — це свого роду «алгебра мови, найбільш важка і складна форма навмисної і свідомої мовної діяльності»;

• функції письмового мовлення хоча й дуже широкі, проте вужчі, ніж функції усного мовлення. Основні функції письмового мовлення — це забезпечення передачі інформації на будь-які відстані, забезпечення можливості закріплення змісту усного мовлення та інформації в часі. ці властивості письмового мовлення нескінченно розширюють межі розвитку людського суспільства.

Існує ще один, додатковий, вид мовлення — кінетичне мовлення. Цей вид мовлення зберігся в людини з давніх часів. Первинно це був основний і, ймовірно, єдиний вид мовлення, він виконував усі мовні функції: позначення, вирази та ін. З часом цей вид мовлення втратив свої функції і нині використовується здебільшого як емоційно-виразні елементи мовлення — жести. Дуже часто ми супроводжуємо своє мовлення жестами, що надає йому додатковї виразності. Проте існують досить великі групи людей, для яких кінетичне мовлення, як і раніше, залишається основною формою мовлення. Маємо на увазі людей глухонімих від народження або таких, що втратили можливість чути або говорити в результаті нещасного випадку чи захворювання. Однак і в цьому випадку кінетичне мовлення істотно відрізняється від кінетичного мовлення давньої людини. Воно розвиненіше і має цілу систему знакових сигналів.

Існує також загальний розподіл видів мовлення на два основні види: внутрішнє і зовнішнє. Зовнішнє мовлення пов’язане з процесом спілкування, обміном інформацією.

Внутрішнє мовлення передусім пов’язане із забезпеченням процесу мислення. Це дуже складне з психологічного погляду явище, що забезпечує взаємозв’язок мовлення і мислення. Найважливіше значення в плані наукового дослідження проблеми внутрішнього мовлення мають праці Л. С. виготського. внутрішнє мовлення, за Л. С. вигот-ським, «... є особливим за психологічною природою формуванням, особливим видом мовленнєвої діяльності, що має абсолютно специфічні особливості й яке полягає в складних відношеннях до інших видів мовленнєвої діяльності». це визначається передусім функціональним призначенням цього виду мовлення, а саме тим, що «...внутрішнє мовлення є мовленням для себе. Зовнішнє мовлення є мовленням для інших». На основі глибокого і всебічного аналізу зовнішнього і внутрішнього мовлення Л. С. виготський дійшов висновку про те, що неправомірно розглядати внутрішнє мовлення як відмінне від зовнішнього лише за мірою вокалізу. вони відрізняються своєю природою. «Зовнішнє мовлення — це процес перетворення думки в слова... внутрішнє — зворотний за напрямом процес, що йде ззовні всередину, процес випару мовлення в думку».

У вітчизняній психолінгвістиці виділяють декілька форм внутрішнього мовлення, кожна з яких «специфічна» щодо виконуваної нею основної функції. У концепції О. О. Леон-тьєва і т. в. Ахутіної чітко протиставляються один одному такі поняття, як «власне внутрішнє мовлення» (внутрішнє мовлення в трактуванні Л. С. виготського), «внутрішнє промовляння» і «внутрішнє програмування мовного висловлювання». Усі три компоненти внутрішнього мовлення (у широкому його розумінні) тісно взаємозв’язані і можуть брати участь в тому самому акті розумової та мовної діяльності.

Внутрішнє промовляння як форма внутрішнього мовлення припускає наявність прихованої рухової активності органів артикуляції, що імітує процеси, які відбуваються при зовнішньому мовленні. П. Я. Гальперін визначив це явище як приховане зовнішнє мовлення, або як «зовнішнє мовлення про себе». внутрішнє промовляння виникає при виконанні важких завдань, наприклад, при рішенні математичних завдань, при читанні і перекладі іноземних текстів, при запам’ятовуванні і пригадуванні словесного матеріалу, при письмовому викладі думок тощо. Іншими словами, внутрішнє промовляння пов’язане з розумовими діями, що протікають в розгорнутій, ще не автоматизованій формі.

Власне внутрішнє мовлення — це мовна дія, перенесена «усередину», що виробляється в згорнутій, зредукованій формі. У типовому випадку вона виникає при рішенні інтелектуальної задачі. Внутрішня мова може супроводжуватися внутрішнім промовлянням при рішенні складних завдань, але це не обов’язкова умова її здійснення. власне внутрішня мова може бути представлена тільки окремими «натяками», мовно-руховими ознаками слів, що є «опорними» ознаками окремих слів і словосполучень. Таким чином, у внутрішнього мовлення є два «полюси». Один — це внутрішнє мовлення, максимально наближене до зовнішнього, розмовного мовлення, що найчастіше супроводжується промовлянням. Другий «полюс» — «максимально згорнуте внутрішнє мовлення, що найменше пов’язано з промовлянням і стоїть на межі випадання з інтелектуального акту і перетворення його в простий рефлекторний акт».

Третє поняття, ключове для цієї теорії внутрішнього мовлення, — поняття «внутрішнього програмування», яке О. О. Леонтьєв трактує як «неусвідомлювану побудову деякої схеми, на основі якої надалі породжується мовленнєве висловлювання». Співвідношення внутрішнього мовлення і внутрішнього програмування виступає як «співвідношення кінцевої і проміжної ланки». Згідно з О. О. Леонтьєвим, внутрішнє програмування може розгортатися або в зовнішнє, або у внутрішнє мовлення. Перехід до зовнішнього мовлення відбувається за правилами граматичного і семантичного розгортання максимально узагальненої програми; перехід до внутрішнього мовлення також пов’язаний із застосуванням певних правил, свого роду «мінімальної граматики». О. О. Леонтьєвим була запропонована узагальнена схема співвідношення внутрішнього програмування і внутрішнього мовлення (див. рис. 16.2).

Слід зазначити, що будь-який вид мовлення, зокрема усне і письмове мовлення, має своє призначення, тобто виконує певні функції. Головним змістом мовлення є процес комунікації, який реалізується за допомогою функцій повідомлення думки і впливу (дії) на себе і на інших людей.

Функція повідомлення (передачі інформації) полягає в обміні думками й інформацією між людьми за допомогою слів. Ця функція забезпечує здійснення контактів між людьми. У процесі цих контактів ми організовуємо не лише обмін інформацією, але і нашу взаємодію. Можна припустити, що саме ця функція в історичному плані стала основним першоджерелом розвитку мовлення людини.

Функція впливу (дії) полягає в тому, що за допомогою мовлення ми намагаємося спонукати іншу людину або групу людей до певної дії або формуємо у слухачів певну точку зору на що-небудь. Лк правило, ця функція мовлення здійснюється через наказ, заклик або переконання. Фізіологічною основою здійснення цієї функції мовлення є особливий стан другої сигнальної системи в структурі психічної регуляції організму і поведінки людини. Так, за допомогою сугестії лікар-психотерапевт може викликати в людини певні відчуття, зокрема пов’язані з лікувальним ефектом. Наприклад, навіювання почуття тепла часто дозволяє зняти напад астми. За допомогою навіювання також можна допомогти людині відмовитися від куріння тютюну, вживання алкоголю.

Рис. 16.2. Узагальнена схема співвідношення внутрішнього програмування і внутрішнього мовлення

Таким чином, спочатку мовлення розкриває свій зміст через соціальну ситуацію спілкування, яка втілюється у двох функціях, — повідомлення і впливу (дії) на себе й на інших. На цій підставі мовлення характеризується ще однією функцією — функцією регулювання своєї власної поведінки, поведінки і діяльності інших людей. Регулююча функція мовлення проявляється також в організації й об’єднанні інших психічних процесів.

З регулюючої функції походить тісно пов’язана з нею функція планування — планування людиною своєї діяльності і поведінки в суспільстві, діяльності і поведінки людей, що навколо.

Ще однією найважливішою функцією мовлення і мови в мовній діяльності людини є функція узагальнення (позначення). Спілкування між людьми стає можливим, коли всі особи, що спілкуються, користуються одними і тими ж словесними знаками з одним і тим же значенням. «Спілкування, — вказував Л. С. Виготський, — засноване на розумному усвідомленні і навмисній передачі думок і переживань, неодмінно вимагає відомої системи засобів. таким засобом є узагальнення. вищі форми психологічного спілкування можливі завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відбиває дійсність». Узагальнення, у свою чергу, можливо лише за наявності в слова (як основного знаку мови) значення. У психології мовлення значення тлумачиться як узагальнене і стійке віддзеркалення предметного змісту, включеного в суспільно-практичну діяльність людини.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Психологія. Підручник» автора Прокопенко Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина IV. Пізнання“ на сторінці 56. Приємного читання.