Розділ «Частина IV. Пізнання»

У 60-ті роки ХХ століття розпочався новий етап психолінгвістики, пов’язаний з ім’ям Н. Хомського. Згідно з його уявленнями, при формуванні всякого висловлювання (речення) у мисленні людини складається система суджень, що виражають значення речення, і ця система утворює глибинну структуру речення. вона складається із системи категорій абстрактного характеру. За посередництвом спеціальних операцій — граматичних трансформацій — глибинна структура перетворюється в поверхневу структуру, що також складається із системи категорій і елементів тепер уже конкретного характеру. Зокрема розташування і взаємозв’язок слів у поверхневій структурі такі, які ми чуємо у звуковому мовленні. На наступному кроці мовних операцій до поверхневої структури застосовуються трансформації фонетичного характеру, внаслідок чого утворюється звукове мовлення.

Однією із найбільш ранніх фундаментальних розробок, проведених у вітчизняній психології в галузі мови і мовлення, стали дослідження М. І. Жінкіна (1893—1979). У 1958 році вийшла його книга «Механізми мовлення», у якій показано, що мова є системою дискретних елементів п’яти рівнів (починаючи з диференціальних ознак і закінчуючи алфавітом сполучуваності слів). У протиставленні із цим мовлення здійснює безперервне регулювання у формі відбору звуків для складання слів і відбору слів для складання речень. Вивчення артикуляційних проявів сформувало в автора уявлення про внутрішнє мовлення як найважливіший елемент механізму, що поєднує мовлення та мислення. У цій ланці, вважав він, відбувається переклад тексту, який сприймається, на внутрішній код, причому цей код є універсальним і предметним.

У розвитку вітчизняної психолінгвістики найважливішу роль як у науковому, так і в організаційному аспекті зіграла психолінгвістична школа, очолювана О. О. Леонтьєвим (1936—2004). У межах зазначеної школи була розроблена теорія мовленнєвої діяльності, що реалізовує діяльнісний підхід, представлений у психології О. М. Леонтьєвим (1903— 1979). центральною частиною теорії мовленнєвої діяльності стала побудована на основі численних експериментальних даних і аналізу теоретичних досліджень провідних психо-лінгвістів світу концепція про структуру акту мовної діяльності, що реалізується незалежно від вибору конкретної моделі, яка її породжує. центральне місце в цій концепції О. О. Леонтьєва посідає модель процесу породження мовленнєвого висловлювання, яка включає п’ять послідовних, взаємозв’язаних етапів (чи «фаз»):

• Початковим моментом («витоком») висловлювання є мотив. Мотивація породжує мовну інтенцію (намір) — спрямованість свідомості, волі, почуттів індивіда на який-небудь предмет (у нашому випадку — на предмет мовленнєвої діяльності).

• На наступному етапі породження мовленнєвого висловлювання мотив до мовленнєвої дії зумовлює задум, який, у свою чергу, «трансформується» в узагальнену смислову схему висловлювання. На етапі задуму вперше відбувається виділення теми і реми майбутнього висловлювання та їх диференціація, тобто визначається про що слід сказати (предмет висловлювання або його тема) і що саме слід сказати про цей предмет (ситуації, факти, явища навколишньої дійсності) — рема висловлювання. На такій фазі породження мовлення ці два основні структурно-семантичні компоненти висловлювання «існують» (і відповідно, усвідомлюються особистістю, яка говорить) «глобально», або в симультанному, нерозчленованому вигляді.

• Наступний — ключовий етап породження мовлення — етап внутрішнього програмування. О. О. Леонтьєвим було висунене положення про внутрішнє програмування висловлювання, що розглядається як процес побудови деякої схеми, на основі якої породжується мовне висловлювання. таке програмування може бути двох типів: програмування окремого конкретного висловлювання і мовного цілого. При цьому при породженні окремого висловлювання програмування полягає у двох взаємозв’язаних процесах операції з одиницями внутрішнього (суб’єктивного) коду. Сюди належать: а) приписування цим одиницям певного смислового навантаження; б) побудова функціональної ієрархії цих одиниць.

• Четвертим етапом породження мовлення є етап лексико-граматичного розгортання висловлювання. У рамках його виділяються, у свою чергу, нелінійний і лінійний етапи лексико-граматичної структуризації. Нелінійний етап полягає в перекладі складеної (смислової) програми із суб’єктивного (індивідуального) коду на об’єктивний (загальновживаний) мовний код, у «приписуванні» семантичним одиницям (смисловим елементам) «функціонального навантаження», що має у своїй основі граматичні характеристики. За О. О. Леонтьєвим, цей процес схематично можна представити таким чином: «сенс» (смислова одиниця, носієм якої є образ-пред-ставлення) ^ слово (як лексема) ^ необхідна граматична форма слова (словоформа). «Лінійне розгортання» РВ полягає в його граматичній структуризації — створенні відповідної граматичної конструкції речення.

• Завершальним етапом породження мовленнєвого висловлювання є етап його реалізації «у зовнішньому плані» (у «зовнішньому мовленні»). Цей етап здійснюється на основі цілого ряду взаємозв’язаних операцій, що забезпечують процес фонації, утворення звуків, відтворення послідовних сполучень звуків (складів), операцій продукування цілих «семантичних» комплексів звуків (слів), операцій, що забезпечують необхідну (відповідно до смислової програми і мовної норми) ритміко-мелодійну та інтонаційно-мелодійну організацію мовлення. Цей процес здійснюється на основі реалізації фонаційної, артикуляційної, ритміко-складової і темпо-ритмічної «автоматизованих» програм зовнішньої реалізації мовлення, в основі яких лежать відповідні навички проголошення промови.

16.3. Фізіологічні основи мовлення

Розвиток органів звукового мовлення проходив одночасно із загальним фізичним і психічним розвитком людини як біологічного виду. Однією з біологічних передумов розвитку здатності вимовляння членороздільних звуків служила наявність у людиноподібних предків набагато більшої, ніж у інших тварин, рухливості губ і язика, яка надалі усе збільшувалася. Слід зазначити, що системи, які забезпечують мовлення, можуть бути розподілені на дві групи: периферійні і центральні. До периферійних належать голосовий апарат і органи слуху, а до центральних — певні структури головного мозку.

Голосовий апарат складається з трьох основних систем: органів дихання, гортані, порожнини рота і носа. Органи дихання забезпечують струм повітря, що примушує вібрувати голосові зв’язки гортані, коливання яких і створює звукову хвилю. До органів дихання відносяться легені і м’язи, що приводять їх до руху, у тому числі діафрагма (грудочеревна переона, що відмежовує грудну порожнину від черевної), яка, вигинаючись подібно куполу вгору, давить знизу на легені і виробляє окремі видихальні поштовхи різної сили, що забезпечує вимовляння складів мови. Гортань є продовженням дихального горла. Вона утворена чотирма хрящами, у просторі між якими розташовані в горизонтальній площині голосові зв’язки. Голосові зв’язки є двома еластичними м’язами, які приводяться в коливальний рух струмом повітря, що виходить з дихального горла. Голосові зв’язки завдяки своєму розташуванню і рухливості хрящів, до яких вони прикріплені, можуть здійснювати зміни двоякого роду. По-перше, голосові зв’язки можуть натягатися або залишатися не натягнутими. По-друге, вони можуть бути зімкнуті між собою або розходитися своїми кінцями так, що між ними утворюється простір, званий голосовою щілиною. Проходячи крізь гортань, струм повітря породжує звукову хвилю. Вона потрапляє в порожнину рота і носа, які виконують функції резонуючої труби. Порожнина рота є головним резонатором звукових хвиль, що виникли в гортані. Шляхом зміни величини і форми порожнини рота утворюється різне звучання голосних звуків. Порожнина рота є також органом, що створює перешкоди струму повітря, яке, долаючи ці перешкоди, породжує звуки, звані приголосними.

Носова порожнина виконує функцію додаткового резонатора, прохід до якого може бути відкритий або закритий піднебінною завіскою (задньою рухливою частиною піднебіння). У першому випадку виходять так звані носові звуки — м, н. У другому випадку — звуки неносові.

Розвиток здатності вимовляти членороздільні звуки пов’язаний із розвитком здатності їх сприймати. Навчаючись говорити членороздільно, людина вчилася і розуміти те, що вона говорить. Мовленнєва діяльність завжди знаходиться під контролем, і в неї можуть бути внесені необхідні корективи тільки завдяки слуху. Розвиток слуху людини відбувався за рахунок розвитку центрального апарату, що виражається в ускладненні кори головного мозку. Якщо порівняти мозок мавпи і мозок людини, то ми виявимо, що слухова зона кори в людини відносно більше аналогічної зони кори головного мозку мавпи. Проте ці відмінності виражаються не лише в кількісних показниках — збільшенні площі слухової зони. У людини в цій зоні знаходяться специфічні мовленнєві центри.

Нервові шляхи, які зв’язують кортіїв орган, що знаходиться на барабанній перетинці, з мозком, закінчуються у звивині Гешля. Якщо станеться порушення функцій тієї або іншої ділянки цієї звивини, то в людини відбувається випадання відповідного слухового відчуття. Наприклад, поразка внутрішньої частини звивини спричиняє втрату слуху відносно високих звуків, а порушення її зовнішніх частин — втрату слуху відносно низьких звуків. Таким чином, ця сфера є проекцією кортіїва органа і центром, з яким первинно пов’язані слухові відчуття. Інтеграція цих відчуттів відбувається на суміжних ділянках скроневої долі, розташованих у першій і частково в другій скроневій звивині. Саме тут у лівій півкулі локалізується специфічний слуховий центр мовлення — центр Верніке. При порушенні діяльності цього центру людина втрачає здатність розрізняти слова, хоча окремі слухові відчуття в неї залишаються непорушеними. Таке явище дістало назву сенсорної афазії. тому вважається, що саме цей нервовий центр забезпечує розрізнення звуків мовлення.

Слуховий центр Верніке пов’язаний з іншим специфічним мовним центром кори головного мозку — центром Брока, який знаходиться в задній частині третьої лобової звивини лівої півкулі. це руховий центр мовлення. Порушення нормального функціонування цього центру виражається в тому, що людина втрачає здатність вимовляти слова. Зовні у неї залишається здатність вимовляти які-небудь звуки, зберігається здатність рухати язиком, оскільки центр, що відповідає за рухи голосового апарату, знаходиться в передній центральній звивині, але вона ніби втрачає «пам’ять прийомів вимовлення слів», тобто порушується інтеграція окремих звуків у слова. Отже, центр Брока є продуктом історичного розвитку людини і тісно пов’язаний з процесом мовлення. Цей нервовий центр також властивий тільки людині. Найвиразніше взаємозв’язок анатомічних структур мозку і функцій мовлення проявляється при ушкодженнях або порушеннях відповідних ділянок мозку. Оскільки мовлення тісно пов’язане із слуховою (центр Верніке) і моторною (центр Брока) зонами, то ушкодження будь-якої із цих ділянок призводить до одного з різновидів афазії.

Мовлення пацієнта з афазією Брока має незначну кількість складних речень, і взагалі йому властивий телеграфний стиль, що нагадує двохслівну стадію становлення мови. У пацієнтів з афазією Верніке, навпаки, мова зберігає синтаксис, але помітно позбавлена змісту. У них є проблеми з підбором потрібного іменника, і час від часу слова винаходяться випадково. Ці спостереження вказують, що при афазії Брока порушення відбувається на синтаксичному рівні, а при афазії Верніке порушення відбувається на рівні слів і понять.

Із слуховими центрами мовлення пов’язане також і письмове мовлення. Виявлено, що в ситуаціях порушення функцій слухового мовлення порушується і письмове. Звичайно, це не означає, що письмове мовлення залежить тільки від центрів слухового мовлення. Для процесів писемності потрібна також нормальна робота центрів інтеграції тонких рухів руки, у тому числі центрів інтеграції зорових сприйнять, що знаходяться в потиличних долях та відповідають за співвідношення зорового сприйняття із звуковими образами центрів скроневих доль, що регулюють рухи очей центрів лобових доль. Це говорить про те, що всі форми мовленнєвої діяльності регулюються не окремими мозковими центрами, а їх складною системою, що об’єднує багато ділянок кори головного мозку.

16.4. Види і функції мовлення 

У загальній структурі мовленнєвої діяльності можна виділити різні форми організації мовного спілкування і, відповідно, різні форми мовлення. До основних форм мовлення належать — зовнішнє усне, зовнішнє письмове і внутрішнє.

Зовнішнє (усне і письмове) мовлення є зовнішніми способами формування і формулювання думки і передачі інформації. Основними формами зовнішнього усного мовлення є діалогічне, монологічне і полілогічне (групове) мовлення.