Розділ «Частина IV. Пізнання»

Діалогічне (діалог) — первинна за походженням форма мовлення, що протікає під час розмови. Маючи чітко виражену соціальну спрямованість, вона служить потребам безпосереднього живого спілкування. її головна особливість полягає в тому, що розмова активно підтримується співрозмовником, тобто в мовленнєвому процесі беруть участь двоє, використовуючи прості обороти мови і фрази. Діалог як форма мовлення складається з реплік (окремих висловлювань), з ланцюга послідовних мовленнєвих реакцій; він здійснюється або у вигляді звернень, що чергуються, питань і відповідей, або у вигляді розмови (бесіди) двох або декількох учасників мовного спілкування. Діалог як форма мовного спілкування спирається на спільність сприйняття навколишнього світу співрозмовниками, спільність ситуації, знання предмета розмови. У діалозі, разом із власне мовленнєвими засобами звучного мовлення, велику роль грають і невер-бальні компоненти — жест, міміка, а також засоби інтонаційної виразності. ці особливості визначають характер окремих висловлювань у діалозі. Структура діалогу припускає граматичну неповноту, опускання окремих елементів граматично розгорнутого висловлювання (еліпси або елізії), наявність повтору лексичних елементів у суміжних репліках, вживання стереотипних конструкцій розмовного стилю (мовні «штампи»). Діалог не вимагає розгорнутого вираження мовлення, оскільки співрозмовник у процесі розмови добре розуміє те, про що йдеться, і може подумки добудувати фразу, вимовлену іншим співрозмовником. внаслідок цього діалогічне мовлення в психологічному плані є найбільш простою формою мовлення.

Монологічне мовлення (монолог) визначається в психології мови і психолінгвістиці як зв’язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої — повідомлення про які-небудь факти, явища реальної дійсності. Монологічним мовленням є, наприклад, мова викладача, оратора, лектора, доповідача та ін. Воно вимагає від особи, яка говорить, уміння логічно й послідовно викладати свої думки. Монологічне мовлення психологічно складніше, ніж діалогічне, і служить для цілеспрямованої передачі інформації. При цьому особа, яка говорить, повинна оцінювати те, як засвоюється передавана нею інформація слухачами, тобто вона повинна стежити не лише за своїм мовленням, але й за аудиторією. До основних властивостей монологічного мовлення належать: однобічний і безперервний характер висловлювання, довільність, розвиненість, логічна послідовність викладу повідомлення, обумовленість його змісту орієнтацією на слухача, обмежене вживання невербальних засобів передачі інформації. Особливість цієї форми мовлення полягає в тому, що її зміст, як правило, заздалегідь заданий і заздалегідь планується. Зіставляючи монологічну і діалогічну форму мовлення, О. О. Леонтьєв особливо виділяє такі якості монологічного мовлення, як відносна розвиненість, велика довільність і програмованість.

Полілогічне мовлення (полілог) або групове мовлення є дуже своєрідною формою здійснення мовної діяльності, що об’єднує в собі компоненти діалогічного і монологічного мовлення. Полілог («багатоголосся») реалізує колективну форму масової комунікації; він активно використовується при проведенні різних громадських і культурно-масових заходів. Яскравим прикладом полілогу є різного роду «телешоу», які буквально заполонили останнім часом телеекрани в усіх країнах світу.

За формою полілог є розгорнутим і ускладненим діалогом, мовним спілкуванням, учасниками якого є не двоє-троє, а відразу багато людей. За своїм змістом (зокрема характером відображення предмета мовлення) і комунікативною спрямованістю полілог більшою мірою відповідає монологу, але принципово відрізняється від останнього тим, що завдання мовленнєвої комунікації тут «вирішуються колективно», при спільній участі цілої групи, колективу людей (свого роду «мікросоціуму»). Структура полілогу включає як діалоги двох або одразу декількох співрозмовників, так і окремі монологічні висловлювання деяких учасників «громадських зборів». Особливістю полілогічного (групового) спілкування є наявність «ведучого» — функцією якого, передусім, є організація спільної мовленнєвої діяльності цілого колективу людей. Він «обирає» предмет розмови (тему для обговорення), складає (чи бере участь у складанні) «сценарію» спілкування, встановлює основні правила його проведення, скеровує й організовує загальну й мовленнєву поведінку учасників полілогу, здійснює контроль за дотриманням встановленого «регламенту», а головне, він виконує основну «єднальну» соціальну функцію, об’єднуючи, «цементуючи» мовленнєві (часом «різнополярні») дії різних людей у єдиний процес мовної комунікації. Таким чином, полілог є похідною від діалогу специфічною формою реалізації мовленнєвої діяльності, що увібрала в себе «властивості» як діалогічного, так і монологічного мовлення.

Під час усного мовлення особливо помітно виявляється емоційний стан, а також ставлення до теми розмови і до співрозмовника. Якщо ви говорите дуже тихо і повільно, часто зупиняючись для обдумування наступних слів, а іноді просто замовкаєте, то це ознака боязкості, нерішучості, крайньої невпевненості в собі. Квапливе гучне мовлення — ознака емоційного збудження. Іноді в процесах професійної деформації особливості мовлення ніби символізують основні показники професії, наприклад, менторський тон у шкільних педагогів, командні інтонації у військових, прохальні інтонації у жебраків. Емоційно виразне мовлення привабливіше і цікавіше, ніж монотонне, особливо в публічних варіантах — мовлення політиків, лекторів, артистів.

Як діалогічне, так і монологічне мовлення може бути активним або пасивним. Обоє ці терміни, звичайно, умовні і характеризують діяльність людини, що говорить або слухає. Активна форма мовлення — це мовлення людини, що говорить, мовлення ж людини, яка слухає, має пасивну форму. Річ у тому, що коли ми слухаємо, ми повторюємо про себе слова особи, яка говорить. Зовні це не проявляється, хоча мовленнєва діяльність наявна. Слід зазначити, що в дітей розвиток активної і пасивної форми мовлення відбувається не одночасно. Дитина передусім учиться розуміти чуже мовлення, а потім починає говорити сама. Проте і в зрілому віці люди розрізняються за мірою розвитку активної і пасивної форм мовлення. Дуже часто буває так, що людина добре розуміє мовлення іншої людини, але погано передає свої власні думки. І навпаки, людина може досить добре говорити, але абсолютно не уміє слухати іншого.

Експериментально було підраховано, що приблизно 8 осіб із 10 слухають з великими втратами інформації. Втрати складають 70—80%, якщо врахувати до того ж, що втраті інформації сприяє і погана пам’ять, особливо в літніх людей. тому потрібно розвивати в собі уміння правильно слухати інших людей. Дуже важлива для гарного розуміння мовлення власна позиція слухача: його уважність, зацікавленість у засвоєнні інформації, уміння зосередитися саме на ній, а не на власних проблемах, об’єктивність у процесі слухання. Уміння уважно, зацікавлено слухати дуже часто становить коло професійних обов’язків, наприклад керівника у бесіді з підлеглим. Через акустичний мовний канал транслюється великий потік інформації. Ця інформація часто цінніша, ніж зорова, оскільки вона більш безпосередня, менше піддається свідомому контролю і тому виявляється достовірнішою.

Письмове мовлення за своєю комунікативною природою є переважно монологічним мовленням. Таким воно є «за своїм походженням», хоча в «новітній історії» людського суспільства широкого поширення набули й діалогічні варіанти мовленнєвого спілкування в письмовій формі (у першу чергу завдяки такому унікальному засобу масової комунікації, як Інтернет).

Розвиток писемної діяльності в історії людства проходив через ряд «етапних» періодів. Спочатку для «письмового» спілкування використовувалися малюнки-символи («піктограми»), згодом шляхом спрощення й узагальнення вони перетворилися на ідеограми, які й є власне першими письмовими знаками. Такий спосіб написання був створений ассирійцями. Він наочно символізував загальну думку мовлення, оскільки кожен знак (ідеограма), який у ньому використовувався, «означав» ціле словосполучення або окреме мовне висловлювання. Пізніше ідеограми «трансформувалися» в ієрогліфи, які означали ціле слово. З часом на їх основі були створені знаки, що були комбінацією знаків-букв; цей вид писемності — силабічна (складова) писемність — виник у Єгипті і Малій Азії (Давня Фінікія). І тільки через декілька століть на основі узагальнення досвіду письмового запису думок, ідей та іншої інформації з’являється альфабетична (від грецьких букв α і β — «альфа» і «бета») писемність, у якій один буквений знак означає один звук; ця писемність була створена в Давній Греції. Таким чином, розвиток письма йшов у напрямі видалення від образності і наближення до звучного мовлення. Спочатку писемність історично розвивалася незалежно від усного мовлення і тільки пізніше стала опосередкована нею.

Письмове мовлення відрізняється від усного не лише тим, що воно зображується графічно, за допомогою письмових знаків. Одна із найважливіших відмінностей усного мовлення від письмового полягає в тому, що в усному мовленні слова вимовляються одне за одним, тож коли звучить одне слово, попереднє до нього вже не сприймається ні особою, яка говорить, ні слухачем. У письмовому мовленні справа інакша. Особа, що пише, та особа, яка читає, мають у полі свого сприйняття одночасно ряд слів, а в тих випадках, коли в цьому є потреба, вони можуть знову повернутися на декілька рядків або сторінок назад. це створює певні переваги письмового мовлення перед усним. Письмове мовлення можна будувати більш довільно, оскільки написане завжди перед нашими очима. Крім того, письмове мовлення легше сприймати. З іншого боку, письмове мовлення є складнішою формою мовлення. воно вимагає більш продуманої побудови фраз, точнішого викладу думок, оскільки ми не можемо надати письмовому мовленню реального емоційного вияву, супроводжувати його необхідними жестами. Крім того, процес формування і вираження думки протікає в усному і письмовому мовленні неоднаково. Про це може свідчити той факт, що нерідко одним людям легше висловити свою думку письмово, а іншим — усно.

Письмове монологічне мовлення може виступати в різних формах: у формі письмового повідомлення, доповіді, письмового оповідання, письмового вираження думки у формі міркування тощо. в усіх цих випадках структура письмового мовлення відрізняється від структури усного діалогічного або усного монологічного мовлення. Найяскравіше відмінності усного і письмового мовлення проявляються в психологічному змісті цих процесів. С. Л. Ру-бінштейн (1973), порівнюючи ці два види мовлення, писав, що усне мовлення — це передусім мовлення ситуативне (багато в чому зумовлюється ситуацією мовного спілкування). ця «ситуативність» мовлення визначається рядом чинників — по-перше, у розмові вона обумовлена наявністю загальної ситуації, яка створює контекст, усередині якого передача і прийом інформації істотно спрощуються. По-друге, усне мовлення має ряд емоційно-виразних засобів, що полегшують процес комунікації, роблять точнішою й економнішою передачу і прийом інформації; не-вербальні знаки мовної діяльності — жести, міміка, паузи, голосова інтонація — також створюють ситуативність усної мови. По-третє, в усному мовленні існує цілий ряд засобів, які залежать від мотиваційної сфери і прямо або побічно є проявом загальної психічної і мовної активності.

На основі всебічного психологічного аналізу письмового мовлення Л. С. цвєткова виділяє ряд її відмінних особливостей:

• письмове мовлення, у цілому, більш довільне, ніж усне. Уже звукова форма, яка в усній мові автоматизована, при навчанні писемності вимагає розчленовування, аналізу і синтезу. Синтаксис фрази в письмовій мові так само довільний, як і її фонетика;

• письмове мовлення — це свідома діяльність, яка найтіснішим чином пов’язана з усвідомленим наміром. Знаки мови і вживання їх у письмовому мовленні засвоюються дитиною свідомо і навмисно на відміну від «несвідомого» (недостатньо усвідомлюваного) вживання і засвоєння їх в усному мовленні. Письмове мовлення — це свого роду «алгебра мови, найбільш важка і складна форма навмисної і свідомої мовної діяльності»;

• функції письмового мовлення хоча й дуже широкі, проте вужчі, ніж функції усного мовлення. Основні функції письмового мовлення — це забезпечення передачі інформації на будь-які відстані, забезпечення можливості закріплення змісту усного мовлення та інформації в часі. ці властивості письмового мовлення нескінченно розширюють межі розвитку людського суспільства.

Існує ще один, додатковий, вид мовлення — кінетичне мовлення. Цей вид мовлення зберігся в людини з давніх часів. Первинно це був основний і, ймовірно, єдиний вид мовлення, він виконував усі мовні функції: позначення, вирази та ін. З часом цей вид мовлення втратив свої функції і нині використовується здебільшого як емоційно-виразні елементи мовлення — жести. Дуже часто ми супроводжуємо своє мовлення жестами, що надає йому додатковї виразності. Проте існують досить великі групи людей, для яких кінетичне мовлення, як і раніше, залишається основною формою мовлення. Маємо на увазі людей глухонімих від народження або таких, що втратили можливість чути або говорити в результаті нещасного випадку чи захворювання. Однак і в цьому випадку кінетичне мовлення істотно відрізняється від кінетичного мовлення давньої людини. Воно розвиненіше і має цілу систему знакових сигналів.

Існує також загальний розподіл видів мовлення на два основні види: внутрішнє і зовнішнє. Зовнішнє мовлення пов’язане з процесом спілкування, обміном інформацією.

Внутрішнє мовлення передусім пов’язане із забезпеченням процесу мислення. Це дуже складне з психологічного погляду явище, що забезпечує взаємозв’язок мовлення і мислення. Найважливіше значення в плані наукового дослідження проблеми внутрішнього мовлення мають праці Л. С. виготського. внутрішнє мовлення, за Л. С. вигот-ським, «... є особливим за психологічною природою формуванням, особливим видом мовленнєвої діяльності, що має абсолютно специфічні особливості й яке полягає в складних відношеннях до інших видів мовленнєвої діяльності». це визначається передусім функціональним призначенням цього виду мовлення, а саме тим, що «...внутрішнє мовлення є мовленням для себе. Зовнішнє мовлення є мовленням для інших». На основі глибокого і всебічного аналізу зовнішнього і внутрішнього мовлення Л. С. виготський дійшов висновку про те, що неправомірно розглядати внутрішнє мовлення як відмінне від зовнішнього лише за мірою вокалізу. вони відрізняються своєю природою. «Зовнішнє мовлення — це процес перетворення думки в слова... внутрішнє — зворотний за напрямом процес, що йде ззовні всередину, процес випару мовлення в думку».

У вітчизняній психолінгвістиці виділяють декілька форм внутрішнього мовлення, кожна з яких «специфічна» щодо виконуваної нею основної функції. У концепції О. О. Леон-тьєва і т. в. Ахутіної чітко протиставляються один одному такі поняття, як «власне внутрішнє мовлення» (внутрішнє мовлення в трактуванні Л. С. виготського), «внутрішнє промовляння» і «внутрішнє програмування мовного висловлювання». Усі три компоненти внутрішнього мовлення (у широкому його розумінні) тісно взаємозв’язані і можуть брати участь в тому самому акті розумової та мовної діяльності.

Внутрішнє промовляння як форма внутрішнього мовлення припускає наявність прихованої рухової активності органів артикуляції, що імітує процеси, які відбуваються при зовнішньому мовленні. П. Я. Гальперін визначив це явище як приховане зовнішнє мовлення, або як «зовнішнє мовлення про себе». внутрішнє промовляння виникає при виконанні важких завдань, наприклад, при рішенні математичних завдань, при читанні і перекладі іноземних текстів, при запам’ятовуванні і пригадуванні словесного матеріалу, при письмовому викладі думок тощо. Іншими словами, внутрішнє промовляння пов’язане з розумовими діями, що протікають в розгорнутій, ще не автоматизованій формі.