Розділ «Частина IV. Пізнання»

Для цього періоду характерний багатий асортимент звуків (їх близько 78), який майже в 2 рази перевищує той, що потрібний. У 9—11 місяців предметні і словесні дії дитини, керованої дорослим, сприяють розумінню ситуативного мовлення і появі перших узагальнень. Лепет у пізньому його розвитку представлений двократними повтореннями складів — ітераціями (ва-ва, ня-ня, дя-дя та ін.) — важливим компонентом формування слухових еталонів і вимовних одиниць. Переважання лепету над іншими вербальними проявами у віці від 5 до 18 місяців служить показником правильного передмовного розвитку дітей. До закінчення першого року семантичне навантаження має не фонема, а інтонація, ритм і звуковий малюнок слів, що безпосередньо висловлюють бажання, потреби і почуття дитини. трохи пізніше за рік з’являються односкладові ударні і однослівні сигнали — «слова-тексти», що позначають ситуацію.

Перехідний етап від лепету до мови примітний тим, що на короткий період часу дитина втрачає практично усе, що звучало в лепеті. Звуки народжуються неначе знову. Долаючи ці труднощі, дитина починає новий шлях формування вимовних навичок, при цьому часова межа переходу до самостійної мови є індивідуальною. Псевдовербальні пошуки контакту змінюються на розуміння і вимовляння вербальних форм і далі перетворюються в осмислені й упевнені звернення, що мають комунікативний зміст. У віці понад півтора роки в дитини число двоскладних речень щомісячно збільшується в 2—3 рази і засвоюється механізм вербального розчленовування ситуації. Збільшення числа слів у реченні сприяє ускладненню структури і появі синтаксису.

У міру виділення дитиною в словах їх морфологічних частин речення починають набувати граматичної структури. Поступово завдяки збільшеним можливостям слухової пам’яті та наочно-дієвому мисленню, які розвиваються, уточнюються предметні значення слів, виділяються морфеми і засвоюються граматичні категорії, причому не готові слова, а способи вираження. Граматика дитини дещо послідовніша й універсальніша, ніж та, якою користуються дорослі. До 3 років основи граматичної будови мови виявляються засвоєними. Далі з 3—5 років йде словотворення, в основі якого лежать уже сприйняті правила словотворення. З 2,8—3,8 рока з афектно-мотиваційної, образотворчої, з широким використанням жестів, міміки та інших засобів виразності мова стає когнітизованою зі словником від 600 до 1800 слів.

У ході розвитку мовлення на другому етапі формуються всі його складові компоненти: лексика, граматика і фонетика. Загальною закономірністю цього процесу є те, що рецептивна (імпресивна) форма мови стійко випереджає вимовну (експресивну); об’єм мовного матеріалу, доступний розумінню дітей, завжди більший, ніж той, що вони вживають у розмові; діти раніше починають розрізняти фонетичні елементи мовлення, ніж правильно їх вимовляти. Звідси великий інтерес представляє розвиток фонетичного аспекту мовлення. До опанування вимовних навичок системою опозицій звуків, використовуваних у фонетичній системі мовлення для розрізнення значень, дитина переходить на другому році життя. Правильне вимовляння звуків припускає зв’язану діяльність слухового, мовленнєвого та моторного аналізаторів. При цьому слуховому належить провідна роль. Акустичні образи мовлення дорослих відображаються в слуховій пам’яті дитини і служать базою для їх відтворення, пошуку необхідних артикуляційних рухів до збігу з вимовою оточення. До кінця другого року фонемний слух виявляється вже сформованим. Проте на шляху становлення власної вимови дитина до 3—5 років стикається з виключно моторними труднощами. При провідній ролі слухового аналізатора послідовність засвоєння вимови голосних визначається артикуляційними властивостями: проробляється шлях від грубих артикуляційних диференціювань до тонших. Дитина поступово через систему фонетичних і фонологічних замін, проміжних звуків підходить до точної вимови. Звуки потрапляють у позиційну і контекстуальну залежність. За умови спотвореного слухового сприйняття звуків вони перетворюються на стійкі дефекти мови. Успіхи в опануванні фонетичною специфікою мови забезпечуються і раннім розвитком сприйняття, і становленням складної системи динамічних другосигнальних умовних зв’язків у сфері слухового, моторного та мовленнєвого аналізаторів. Практично формування фонетичної системи мовлення закінчується до 4—5 років.

Під впливом реакції оточення відбувається постійна корекція мовлення дитини. Слово стає узагальненим знаком, що характеризує класи ситуацій. До 6 років лексика вже в межах 2000—3000 слів. Граматичні форми стають стійкішими і диференційованими, усвідомлюються як елементи мовної діяльності: звуки, склади, слова і речення (а не як предмет або конкретний образ ситуації). У цей же період активізується внутрішнє мовлення — процес, що поєднує мислення та мовлення. Він протікає динамічно в предикативній формі, коли дитина може міркувати сама з собою, не розмовляючи при цьому вголос. При цьому значення слова, будучи само по собі узагальненням, є не лише одиницею слова, але й одиницею мислення; і в процесі розвитку вищих психічних функцій у дитини виникає якісно нова, складна єдність — мовленнєве мислення.

До семи років дитина опановує мову як повноцінний засіб спілкування (за умови збереження мовного апарату, якщо немає відхилень у психічному і інтелектуальному розвиткові, якщо дитина виховується в умовах нормального мовленнєвого і соціального середовища). Усне мовлення стає універсальним засобом мислення, спілкування та пізнання і відточується впродовж усього життя.

16.2. Історія становлення вивчення мовлення і мови в психології

Джерела, що дійшли до нас, свідчать про те, що ще в епоху античності уже обговорювали проблему сутності і походження мови. в одному зі своїх знаменитих діалогів «Кратил» старогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) наводить аргументи на користь існування внутрішнього зв’язку між звучанням слова і його сенсом. Платон детально розглядає питання про «природність» слів, що винаходяться людиною. На прикладах він показує, що в словах шляхом використання наслідування звучання або інших сутнісних ознак так чи інакше відтворюється предмет, який вони означають.

У своїй роботі «Міркування про метод для хорошого напрямку розуму і відшукування істини в науках» французький філософ і дослідник природи Рене Декарт (1596—1650) розвивав раціональний підхід до природи мови, стверджуючи, що в основі нашого мислення лежать раціональні природжені ідеї: числа, фігури, логічні й математичні поняття. Із цих ідей виникає мова. Добре розвинене мислення породжує ясну і логічну мову. Логіка думки відбивається в логіці мови. Кожному акту думки є своя відповідність у мові.

Знаменитий німецький учений Вільгельм Гумбольдт (1767—1835), знавець багатьох мов, досліджував, якими шляхами мови різних типів утворюють слова, які способи позначення їх спорідненості, як слова зв’язуються в реченням і яким чином позначається цей зв’язок. Він дійшов думки, що ці операції потрібні людському духу для самовираження, і вони є «чисто розумовою» стороною мови, її внутрішньою формою. внутрішня форма слова тісно пов’язана зі сферою понять людини, її баченням світу. Навіть при, здавалося б, простому найменуванні предметів людина виражає не сам предмет, а свій погляд на нього. Даючи ім’я, людина відносить предмет до системи, зачіпає загальні відношення і логічні поняття.

В. Гумбольдт був першим, хто ввів у лінгвістику поняття мовної свідомості. Він зазначав: «Мова у своїх взаємозалежних зв’язках є створення народної мовної свідомості». Людина, за В. Гумбольдтом, опиняється у своєму сприйнятті світу цілком підпорядкованою мові, яка веде її життям як поводир. Практична діяльність людей підпорядковується мові як «творцеві існуючого світу». За думкою В. Гумбольдта, мова виражає дух не лише окремої людини, але й цілого народу. Мови бувають реалістичні (наприклад, грецька) і суб’єктивні (наприклад, німецька). Перша більше відповідає практичним справам, друга — поезії, філософії. Національний характер мови проявляється в словоскладенні, лексичних і граматичних особливостях. Хоча В. Гумбольдта й прийнято вважати мовознавцем, його глибоке проникнення у внутрішню структуру мови, у її зв’язки з людською духовною енергією дають усі підстави розглядати його роботи як психологічні. Надалі багато послідовників ученого розвивали саме психологічний аспект його вчення.

Серед послідовників В. Гумбольдта видатне місце належить нашому співвітчизникові О. О. Потебні (1835—1891). Головна тема його праць — питання про співвідношення мови і мислення. За О. О. Потебнею, мовленнєвий акт — це явище виключно психічне, але мова, слово вносить до цього акту культурну, соціальну основу: «Мова об’єктивує думку... Думка за допомогою слова ідеалізується і звільняється від впливу безпосередніх чуттєвих сприйнять... Мова є до того ж умовою прогресу народів, оскільки вона є органом мислення окремої особи». Основна ідея О. О. Потебні полягала в тому, що мова формує думку і є механізмом, який породжує думку. Звідси виникає можливість побачити в мовознавстві матеріал для вивчення розвитку думки. так, граматичні категорії дають можливість розвинутися основним категоріям думки. Побудову речень можна розглядати як взаємодію поняттєвих категорій. Зростання предикативності в мові пов’язане з еволюцією свідомості, коли ідея процесу, динаміки стає провідною.

Видатним ученим, що розробляв питання психології мови і мовлення у зв’язку з природними основами, став в. Вундт (1832—1920). Мова, на думку Вундта, має те ж походження, що і жести, крики радості або горя, і є засобом вираження психологічних станів і емоційної сфери людини. Велике значення учений надавав використанню в мові природних звуків, вважаючи, що звуконаслідування і звукові жести складають натуральну основу людської мови. Мінливість мов він пояснював зрушеннями у звуковій структурі, що викликано причинами фізіологічного і психологічного характеру: утрудненнями у вимові, змішенням звуків, запозиченнями з однієї мови в іншу, впливом соціального оточення, культури.

Значний внесок у розвиток лінгвістичної науки і створення передумов до виникнення психолінгвістики здійснив видатний вітчизняний лінгвіст І. О. Бодуен де Куртене (1845—1929), який визначав мову як складне об’єктивне психічне явище, що складається з багатьох груп різнорідних елементів. Першим з таких елементів є фонації, яким відповідають групи фонаційних представлень і представлень фізіологічних рухів. Другий елемент — психічний. Його утворюють групи представлень акустичних результатів зазначених вище фізіологічних рухів. І. О. Бодуен де Куртене вважав, що «суть людської мови виключно психічна. Існування і розвиток мови зумовлений чисто психічними законами. Немає і не може бути в мовленні людини або в мові жодного явища, яке не було б у той же час психічним». На думку І. О. Бодуена де Куртене, мовлення засноване на «товариському характері людини і її потребі втілювати свої думки в продукти власного організму, які відчуваються, і повідомляти їх істотам, до неї подібним, тобто іншим людям».

У перші десятиліття XX століття була сформульована концепція І. П. Павлова (1849—1936) про другу сигнальну систему, що є складним фізіологічним механізмом, який здійснює мовленнєву діяльність. І. П. Павлов звернувся до феномену слова, припустивши, що воно виконує функцію особливого роду сигналу, що діє у сфері вищої нервової діяльності людини. Слово, на думку І. П. Павлова, це сигнал безпосередніх сигналів, які воно узагальнює, створюючи можливість абстрагування від безпосередньої дійсності. Тим самим уся вища нервова діяльність людини перетворюється, оскільки виникає основа для абстрактного мислення, і врешті-решт для науки. Підхід І. П. Павлова підготував підґрунтя для появи когнітивного напряму в дослідженні психології мовлення (психолінгвістики), який спрямований на точний опис прихованих механізмів мовленнєвих процесів.

Відомий вітчизняний лінгвіст Л. в. Щерба (1880—1944) також зазначав, що мовленнєва діяльність зумовлюється складним мовленнєвим механізмом людини, або психофізіологічною мовленнєвою організацією індивіда. ця мовленнєва організація не дорівнює сумі мовленнєвого досвіду (говору і розуміння), а є його своєрідною переробкою. вона є соціальним продуктом і служить індивідуальним проявам мовної системи (яка виводиться з мовного матеріалу).

Індивідуальна мовна система пов’язана з мовною системою, що належить усьому людському співтовариству через індивідуальну мовленнєву систему (психофізіологічну мовленнєву організацію). Тому уявлення окремих індивідуумів про мовну систему мають відбиток особистісного мовленнєвого досвіду. Л. в. Щерба ввів у науку важливе з психологічного погляду розмежування механізму (мовленнєвої організації людини) і процесу (мовленнєвої діяльності), а також процесу (мовлевої діяльності) і продукту (мовного матеріалу). Говорячи про «систему мови», Л. В. Щерба підкреслював, що це «...певна соціальна цінність, щось єдине і обов’язкове для усіх членів спільноти, об’єктивно дане в умовах життя цієї групи». На думку О. О. Леонтьєва, саме концепції Л. в. Щерби здійснили найбільш сильний вплив на психологічну і лінгвістичну науку при формуванні вітчизняної школи психолінгвістики.

Л. С. Виготський (1896—1934) постійно підкреслював зв’язок мовних (мовленнєвих) процесів з мисленням, а також постійний розвиток і вдосконалення цих процесів від дитини до дорослого, від непрофесіонала до професіонала, від людини, що говорить на одній мові, до поліглота, що вільно перемикається з однієї системи знаків на іншу. Перша ланка породження мовлення — це його мотивація. На думку Л. С. виготського, не слід ототожнювати власне мотиви і «установки мовлення», тобто фіксовані «стосунки між мотивом і мовленням». Друга фаза породження мовлення — це думка, приблизно відповідна поняттю мовленнєвої інтенції. Третя фаза — опосереднення думки у внутрішньому слові, що відповідає в сучасній психолінгвістиці процесові внутрішнього програмування мовного висловлювання. Четверта фаза — опосереднення думки в значеннях зовнішніх слів, або реалізація внутрішньої програми. Нарешті остання, п’ята фаза — опосереднення думки в словах, або реалізація акустико-артикуляційного мовлення (включаючи процес фонації). Усі психолінгвістичні моделі породження мовлення, що розроблялися у вітчизняній психолінгвістиці 60-70-х рр. минулого століття, є конкретизацією і подальшим обґрунтуванням концепції, запропонованої Л. С. ви-готським.

У роботі Л. С. виготського «Мислення і мовлення» значне місце посів аналіз призначення мовлення служити засобом планування, осмислення, подолання ускладнень. Існування прихованих процесів у мовленнєвій взаємодії послужило основою для формулювання Л. С. виготським концепції внутрішнього мовлення. На думку автора, внутрішнє мовлення походить з мовлення егоцентричного. тому структурні особливості останнього дозволяють говорити про внутрішнє мовлення, яке недоступне для безпосереднього спостереження. Спостереження за характером егоцентричного мовлення дозволили виявити основні характеристики внутрішнього мовлення.

У середині ХХ століття психологічні аспекти мовлення і мови привертають до себе все більшу увагу психологів і лінгвістів — унаслідок чого виникає новий напрям наукового знання — психолінгвістика. виникнення сучасної психолінгвістики датують 1953 роком, коли на семінар в м. Блумінг-тоні (США), що очолювали такі відомі вчені, як Ч. Осгуд, Дж. Керолл, т. Себеок, зібралися видатні представники психологічного і лінгвістичного співтовариства. внаслідок двомісячної роботи групи з’явилася книга: Psycholinguistics. A survey of theory and research problems. Ed. by Ch. Osgood and T. Sebeoc. Baltimore, 1954. вона заклала основу великого і динамічного наукового напряму, що продовжує зараз активний розвиток, і який сполучає в собі підходи і знання психології і лінгвістики.