Розділ «Частина II. Свідомість і несвідоме»

Розділ 5. Свідомість і психіка

5.1. Загальне уявлення про свідомість

Явище свідомості — одне з найважливіших і водночас найскладніших і далеких від рішення в психології. важливість його полягає в тому, що воно відіграє ключову роль у розумінні адекватної зовнішнім і внутрішнім умовам поведінки людини та успішності її діяльності. Однак, незважаючи на це, воно досі залишається одним з найменш розроблених у психології.

Фахівці в галузі психології свідомості пишуть про свідомість, як про таємницю, загадку (О. М. Леонтьев, 1975), загадку і парадокс (В. М. Аллахвердов, 2000), «важку проблему» (Д. Чалмерс, 1992; В. В. Васильєв, 2010). Навіть висловлюються думки, що вирішення проблеми свідомості принципово неможливе. Особливу складність вивчення цієї проблеми М. К. Мамардашвілі (1990) пов’язував із тим, що свідомість не піддається теоретизуванню, об’єктивуванню ні у вигляді граничного філософського поняття, ні у вигляді реального явища, що описується психологічними й іншими засобами.

З часів французького математика і філософа Р. Декарта дійсність була поділена на дві сфери — духовну (res cogitans) і фізичну (res ехtensа). Першою займалась релігія, а другою — наука. Це привело до концепції, згідно з якою наука мала справу лише з такими об’єктивними феноменами, які пізнаються з позиції третьої особи, але вона не могла працювати з внутрішніми якісними суб’єктивними переживаннями, які й утворюють життя людської свідомості. Так виник дуалізм — підхід, згідно з яким людина складається з двох дуже різнорідних начал: складного організованого фізичного організму і душі, яка існує чисто ментально. Душа і тіло пов’язані у такий спосіб, що вони можуть взаємодіяти.

Після багатьох невдач у поясненні того, як думки співвідносяться з видимим світом, як res cogitans зчіплюється з res extensa, як відчуття дають уявлення про зовнішній світ, таємниця свідомості була переведена до розряду особливої.

У другій половині XX століття в науці різко посилився інтерес до свідомості. він зумовлений трьома взаємозв’язаними причинами. Перша з них — істотний прогрес у розвитку нейронауки. Хоч картина ще не повна, нейронні кореляти таких усвідомлюваних процесів, як зорове сприйняття, емоції, пам’ять, починають прояснятися у зв’язку з дослідженнями на тваринах, хворих з ушкодженнями мозку і дослідженнями з використанням функціонального відображення мозку в здорових людей. Друга — дослідження таких феноменів, як сліпота, здатність деяких слабозрячих точно вгадувати характеристики зорових стимулів, про які в них немає усвідомлюваного зорового досвіду, обіцяє прояснити відмінність усвідомлюваних і неусвідомлюваних процесів мозку. Третя — активізація досліджень свідомості пов’язана з роботами в галузі штучного інтелекту (когнітивні науки).

У вітчизняній психології склалося загальноприйняте розуміння психіки як віддзеркалення дійсності (С. Л. Ру-бінштейн, О. М. Леонтьєв, Б. М. Теплов, А. О. Смірнов, Б. Г. Ананьєв, Б. Ф. Ломов, Л. М. Веккер, К. К. Платонов, Я. О. Пономарьов). Таке розуміння суті психіки виходить з положення про нерозривний зв’язок організму і середовища, як двох взаємодіючих підсистем. Воно постулює адаптивну поведінкову взаємодію живих істот з середовищем і одне з одним і припускає внутрішню репрезентацію характеристик світу. На сучасному етапі розвитку психології розуміння психіки, свідомості на основі теорії віддзеркалення розробляється Н. І. Чуприковою.

Успіхи сучасної нейрофізіології зумовили те, що із загальної теоретико-методологічної точки зору діяльність мозку розглядається як відбивна, пізнавальна за своєю суттю. Це означає, що специфічна функція мозку полягає в побудові картини світу, що оточує живу істоту, включаючи її саму, її тіло, процеси її життєдіяльності, і організації на цій основі актів поведінки, адекватних середовищу і стану організму.

Відбивні процеси мозку, залишаючись від початку до кінця матеріальними, «протяжними» тілесними процесами, втілюють у собі іншу, поза них існуючу реальність, виступають у ролі представника (носія) цієї реальності для організму. Природа відбивних процесів мозку подвійна: будучи від початку до кінця матеріальними і протяжними, вони є також ідеальними по відношенню до реальності, існуючої поза ними. Завдяки цим унікальним процесам світ, включаючи саму живу істоту та її взаємодію зі світом, виявляється «вбудованим» у цю живу істоту і відтворений в ній з певною точністю. Тому у своїх актах поведінки жива істота керується обставинами навколишнього середовища і станами власного організму. Отже, чим більш повно і деталізовано в станах мозку відбита існуюча поза ним дійсність, тим вище адаптивні і творчі можливості живої істоти.

Для того, щоб поведінка була адекватною зовнішнім і внутрішнім умовам, а діяльність успішною, в психіці повинні відбиватися:

1. Наявна предметна дійсність, існуюча в даному просторі і в даний момент часу.

2. Представлені події, що можуть мати місце в майбутньому і що мають місце в просторі за межами його безпосередньої данності.

Пункти 1 і 2 — це пізнавальні процеси.

3. Потреби власного організму і особистості. це потреби і мотивації.

4. У прямій безпосередній чуттєвій формі відбиті позитивні і негативні для організму і особи значення тих або інших зовнішніх чинників, власних внутрішніх станів, а також результатів взаємодії організму і особи з середовищем. це емоції і почуття.

5. Увесь минулий досвід віддзеркалення і регуляції поведінки і діяльності. це процеси пам’яті.

6. Синтез і інтеграція відомостей, що поступають до психіки з усіх перерахованих джерел, оскільки тільки на основі такої інтеграції можуть бути вироблені адекватні зовнішньому і внутрішньому середовищу програми поведінки. Це центрально-інтеграційні процеси, які з певною долею умовності можна назвати вольовими.

Нарешті, усі перераховані процеси потребують необхідного активаційно-енергетичного забезпечення. Це ще одна підсистема психіки.