Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

• просторового контакту;

• психічного контакту (взаємна зацікавленість);

• соціального контакту (спільна діяльність);

• взаємодії (систематична, постійна реалізація дій, які мають на меті викликати відповідну реакцію партнера);

• соціального відношення (взаємно погоджених дій).

Цей підхід є описовим і не торкається суті взаємодії.

Завдяки ідеям Дж. Міда, з позицій символічного інтерак-

Ціонізму взаємодія розглядається як вихідний пункт будь-якого соціально-психологічного аналізу. Тобто в становленні людського «Я» вирішальну роль відіграє взаємодія, тому що за ситуацій взаємодії формується особистість, яка усвідомлює себе, діючи спільно з іншими. Гра є моделлю таких ситуацій, у ній індивід обирає для себе так званого значущого іншого й орієнтується на те, як він ним сприймається. І як наслідок, у людини формується уявлення про саму себе, про власне «Я», яке Дж. Мід поділяє на два начала: «І», «те» (тут за відсутності адекватних українських термінів збережені англійські найменування), де перше — це імпульсивний творчий аспект «Я», безпосередня відповідь на вимоги ситуації, а інше («те») — це рефлексія «І», норма, що контролює його дії від імені інших, це засвоєння особистістю стосунків, які складаються в ситуації взаємодії. При цьому постійна рефлексія «І» за допомогою «те» — це необхідність для зрілої людини. У цілому головна ідея концепції інтерак-ціонізму полягає в тому, що особистість формується у взаємодії з іншими людьми; механізмом цього процесу є контроль дій особистості, в основу якого покладено ті уявлення, які складаються в оточенні про людину. Теорія Дж. Міда, попри важливість розглянутих проблем, має певні прорахун-ки: по-перше, в ній приділяється надзвичайно велика увага символам (уся сукупність соціальних стосунків зводиться тільки до символів); по-друге, взаємодія відривається від змісту діяльності, що призводить до ігнорування всієї палітри макросоціальних стосунків; по-третє, поняття «комунікація» та «інтеракція» тут використовуються як синоніми, що стирає межу між обміном інформацією й організацією спільної діяльності, ставить знак рівності між цими категоріями.

У дусі ідей символічної інтерпретації ситуації взаємодії працювало чимало дослідників, у концепціях яких суспільство як таке представлене сукупністю людей, які взаємодіють за тих чи інших значущих соціальних ситуацій. Зв’язок можна зобразити таким чином: «Я»—соціальна си-туація—символічна інтерпретація ситуації—інша людина. При цьому постають питання про те, яким чином соціальна ситуація задає людям параметри взаємодії, диктує їм логіку розвитку стосунків, як люди «зчитують» інформацію про особливості соціальної ситуації, на що при цьому орієнтуються. І залежно від відповідей на поставлені запитання дослідники приходили до розробки різних типологій і номенклатур соціальних ситуацій взаємодії.

Р. Харре розглядає поведінку людини як послідовність внутрішньо організованих епізодів. Учений виокремлює три групи епізодів — біологічні, формальні й проблемні — відповідно до того, яким чином вони регулюються соціальними правилами, що йдуть іззовні, а також шаблонами, створеними самою людиною. Щодо біологічних епізодів (зокрема снів), то тут автономність людини мінімальна, а поведінка підкоряється фізіологічним регуляторам. Стосовно формальних епізодів (різних культурно-ритуальних ситуацій) поведінка людини зазвичай регулюється правилами. Нарешті, у проблемних епізодах активність людини максимальна, тут також значно більше можливостей для дії не за правилами, а за планами. Саме в проблемному епізоді індивід інтерпретує соціальну ситуацію й здійснює «я-ідентифікацію».

За М. Аргайлом, соціальна ситуація — це природний фрагмент соціального життя, який визначається залученими до нього людьми, місцем і часом дії, характером дій і діяльностей, що розвиваються в процесі спілкування. М. Ар-гайл на основі природних фрагментів соціального життя виділив сім типових соціальних ситуацій, які різняться одна від одної і в яких найчастіше розгортаються стосунки між людьми: офіційні соціальні події; особистісна взаємодія з близькими людьми; випадкові епізодичні зустрічі із знайомими; формальні контакти на роботі й у сфері обслуговування; асиметричні ситуації — навчання, керівництво; конфлікти й переговори; групові дискусії.

Соціальна ситуація задає спосіб взаємодії людей, однак взаємодія, яка вийшла за звичні, культурностійкі межі, може створювати нові соціальні ситуації, котрі, будучи спочатку новими й незвичними, мають шанс через певний час стати загальними. Звичайно, людина не є пасивним началом в організації взаємодії, тобто соціальні ситуації хоч і структурують наше суспільство, однак вони не можуть перекрити все розмаїття людських стосунків, де завжди буде місце творчості.

Російський учений М. Каган підходить до проблеми взаємодії з погляду цілей спілкування, які співвідносяться із способами дії учасників. Учений виокремлює чотири функціонально-цільові ситуації спілкування (поза взаємодією; у взаємодії; у залученні партнера до досвіду й цінностей ініціатора спілкування; у залученні ініціатора спілкування до цінностей партнера) і, відповідно, чотири види спілкування (обслуговування предметної діяльності; заради спілкування; залучення іншого до своїх цінностей; приєднання до цінностей іншого), де кожний вид реалізується своїми засобами, а правильне прочитання ситуації спілкування дає змогу обрати адекватні форми поведінки.

Структурний опис взаємодії представлений також у трансактному аналізі Е. Берна. Учений розглядає взаємодію в спілкуванні через динаміку особистісних станів партнерів, які позначаються як Батьківський, Дорослий та стан Дитини. У процесі взаємодії партнери перебувають у будь-якому з перелічених станів, що впливає на цілі й засоби взаємодії. За Е. Берном, трансакція — це обмін елементарними одиницями спілкування (питання — відповідь, погляд — погляд). За умови, коли стани партнерів збігаються, трансакції мають «додатковий» характер, тобто коли партнер звертається до іншого як Дорослий і той відповідає в такій же позиції, взаємодія вважається ефективною. тоді ж, коли один з учасників взаємодії презентується іншому з позиції Дорослого, а той, своєю чергою, відповідає з позиції Батька чи Дитини, то взаємодія порушується і взагалі може припинитися (трансакції «перехрещуються»).

Е. Берн виділяє таки види взаємодії:

• ритуали — стандартний набір дій у формальних ситуаціях (похорон, весілля тощо);

• напівритуали проходять на поверховому рівні взаємодії за типовими темами для відповідного соціального оточення (наприклад, існують «чоловічі» та «жіночі» теми);

• психологічні ігри передбачають різні рівні взаємодії — поверховий (соціальний, показовий рівень), та прихований, що відповідає дійсним намірам тих, хто вступив у взаємодію. Часто в процесі взаємодії один з гравців є активним (приховує свої наміри), а другий — пасивним (він не підозрює дійсних намірів активного гравця). Сутність гри для активного — у використанні пасивного для досягнення своїх скритих цілей (виграшу). Для пасивного настає «розплата». Типовим побутовим прикладом може бути вуличний злочин: перехожому пропонують зіграти в лотерею, і тому ніби випадає значний грошовий виграш, але це «приманка», щоб втягнути його в послідовність обманних дій та витягти з нього гроші. Виграш може бути не тільки матеріальний, але й суто психологічний (підвищення самооцінки, самоствердження тощо);

• процедури — відповідають поняттю «діяльність», для досягнення цілей якої потрібно орієнтуватись у реальності, для чого потрібний стан Дорослий;

• близькість — характеризується відкритістю намірів, емоційним прийняттям одним одного, свободою від психологічних ігор та маніпулювання;