Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

Характеристики голосу відносять до просодичних і екстралінгвістичних явищ. Паралінгвістична система — це система вокалізації (якість голосу, його діапазон, тональність). Усі ці доповнення збільшують семантично значиму інформацію. Екстралінгвістична система — це включення в розмову пауз, а також різного роду психофізіологічних людських проявів: плачу, кашлю, сміху, зітхання. Просодика — це спільна назва таких ритміко-інтонаційних сторін бесіди, як висота, гучність голосового тону, тембр голосу, сила наголосу. Просодичними і екстралінгвістичними засобами регулюється потік бесіди, економляться мовні засоби спілкування; вони доповнюють, замінюють висловлювання, виявляють емоційні стани. Ентузіазм, радість і недовіра звичайно передаються високим голосом, гнів і страх — також досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили й висоти звуків. Горе, сум, утому передають м’яким і приглушеним голосом. Швидкість розмови також відображає почуття: швидка бесіда — переживання й стривоженість; повільна бесіда свідчить про пригнічений настрій, горе, зарозумілість чи стомленість.

Проксеміка — спеціальна галузь, що займається просторовою й часовою організацією спілкування. її засновник Е. Холл назвав проксеміку «Просторовою психологією». На сьогодні накопичений великий експериментальний матеріал з вивчення специфічних наборів просторових і часових констант комунікативних ситуацій («хронотопів»). Простір і час організації комунікативного процесу виступають особливою знаковою системою, несуть смислове навантаження як компоненти комунікативних ситуацій. Експериментально доведена перевага деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів по комунікативному процесу, так і в масових аудиторіях. Установлені розбіжності відносно часових та просторових характеристик спілкування в різних культурах. Наприклад, Е. Холл запропонував методику оцінки інтимності спілкування на основі вивчення організації простору. він зафіксував норми наближення людини до партнера в спілкуванні, властиві американській культурі: інтимна відстань (0—45 см); персональна відстань (45—120 см), соціальна відстань (120—400 см); прилюдна відстань (400—750 см). Кожна з цих дистанцій властива особливим ситуаціям спілкування. ці дослідження мають велике прикладне значення, перш за все, для аналізу успішності спільної діяльності. Порушення оптимальної дистанції спілкування сприймається негативно.

Наступна специфічна знакова система, яка використовується в комунікативному процесі, — це «зоровий контакт», що має місце у візуальному спілкуванні. Очі, погляд, обличчя людини здатні сказати більше, ніж виголошені слова. Англійський дослідник М. Аргайл і його співробітники розробили певну «формулу інтимності», з’ясувавши залежність міри інтимності від такого параметра, як дистанція спілкування, що різною мірою дозволяє використовувати контакт очей. За допомогою очей передаються найбільш точні сигнали про стан людини, оскільки розширення й звуження зіниць не піддаються свідомому контролю. За сталого освітлення зіниці можуть розширюватися чи звужуватися залежно від настрою. Якщо людина збуджена чи зацікавлена чимось, або перебуває в піднятому настрої, її зіниці розширюються в чотири рази більше від нормального стану. Навпаки, сердитий похмурий настрій змушує зіниці звузитись. Американські психологи Р. Екслайн і Л. Вінтерс довели, що погляд пов’язаний з процесом формування висловлювання і труднощами цього процесу. Коли людина тільки формує думку, вона найчастіше дивиться вбік, коли думка повністю готова — на співрозмовника.

Слід відзначити, що невербальна поведінка особистості багатофункціональна, вона:

• створює образ партнера в спілкуванні;

• виражає взаємовідносини партнерів у спілкуванні, формує ці відносини;

• постає індикатором актуальних психічних станів особистості;

• виступає в ролі уточнення, підсилює емоційну насиченість вислову;

• виступає як показник статусно-рольових відносин.

Відомий російський психолог Б. Г. Ананьєв підкреслював, що комунікативний процес не може бути повним, якщо суб’єкт не використовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідомо та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може завжди контролювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співрозмовнику про правдивість висловів чи «підказує» сумнів у них.

Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття «комунікативний потенціал особистості». Комунікативний потенціал — це характеристика можливостей людини, які й визначають якість її спілкування. Він включає поряд з компетентністю в спілкуванні ще два складники: комунікативні властивості особистості, які характеризують співрозвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування, і комунікативні здібності — здатність володіти ініціативою в спілкуванні, проявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів у спілкуванні, сформулювати й реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, а також здатність до са-мостимуляції й до взаємної стимуляції в спілкуванні.

Можна говорити про комунікативну культуру особистості як про систему якостей, що включає: 1) творче мислення; 2) культуру мови, культуру саморегуляції в спілкуванні й психоемоційній регуляції свого стану; 3) культуру жестів і пластики рухів; 4) культуру сприйняття комунікативних дій партнера в спілкуванні; 5) культуру емоцій. Комунікативна культура особистості, як і комунікативна компетентність, формується протягом життя. Основу її формування становить досвід людського спілкування. На думку Ю. Ємельяно-ва, основними джерелами набуття комунікативної компетентності є: соціонормативний досвід народної культури; знання мов спілкування; досвід міжособистісного спілкування в буденній сфері; досвід сприйняття мистецтва.

9.4.2. Перцептивний аспект спілкування

Термін «соціальна перцепція» уперше був уведений Дж. Брунером у 1947 році під час розробки так званого «нового погляду» на сприйняття. Спочатку під соціальною перцепцією розумілася соціальна детермінація перцептивних процесів. Пізніше дослідники надали поняттю дещо іншого сенсу: соціальною перцепцією називають процес сприйняття соціальних об’єктів (інших людей, соціальних груп, великих соціальних спільнот). Процеси соціальної перцепції дуже різноманітні та різнопланові. Існують різні варіанти не лише об’єкта, але й суб’єкта сприйняття. Коли суб’єктом сприйняття виступає індивід, то він може сприймати іншого індивіда, що належить до «своєї» групи; іншого індивіда, що належить до «чужої» групи; «свою» групу; «чужу» групу. Г. М. Андреєва відзначає: якщо навіть не включати в перелік великі соціальні спільноти, які в принципі так само можуть сприйматися, то і в цьому випадку ми маємо чотири різні процеси, кожному з яких властиві специфічні особливості.

Сприйняття людини людиною безпосередньо включено в спілкування. У вітчизняній літературі як синонім «сприйняття іншої людини» також часто вживається вислів «пізнання іншої людини» (О. О. Бодальов). Сприйняття іншої людини включає сприйняття не лише фізичних характеристик об’єкта, але і його поведінкових характеристик, формування уявлення про його наміри, думки, здібності, емоції, установки тощо. Крім того, у вміст цього поняття включається формування уявлення про ті стосунки, які зв’язують суб’єкт і об’єкт сприйняття. У найза-гальнішому плані можна сказати, що сприйняття іншої людини означає сприйняття її зовнішніх ознак, співвідношення їх з особистими характеристиками того, хто сприймається, та інтерпретацію на цій основі його вчинків.

У процесі пізнання іншої людини одночасно здійснюється декілька процесів: емоційна оцінка іншого, спроба зрозуміти його вчинки, вироблення стратегії впливу на його поведінку, побудова стратегії власної поведінки. Уявлення про іншу людину тісно пов’язане з рівнем самосвідомості: з одного боку, багатство уявлень про самого себе визначає й багатство уявлень про іншу людину, з другого боку, чим повніше розкривається інша людина (у більшій кількості і глибших характеристиках), тим більш повним стає уявлення про самого себе. Уявлення про себе через уявлення про інших формується обов’язково за умови, що цей «інший» проявляє себе в межах соціальної взаємодії. Індивід «співвідносить» себе з іншим не взагалі, а перш за все в контексті прийняття спільних рішень у діяльності.

Аналіз усвідомлення себе через іншого відбувається завдяки таким механізмам соціальної перцепції, як ідентифікація й рефлексія. Виділяють механізми соціальної перцепції — способи, за допомогою яких люди інтерпретують, розуміють і оцінюють іншу людину. Найбільш поширеними механізмами є такі: емпатія, атракція, каузальна атрибуція, ідентифікація, соціальна рефлексія (Г. М. Андреєва). Кожне з цих понять вимагає спеціального обговорення.

Термін «ідентифікація» означає ототожнення себе з іншим. Одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе їй. Це, зрозуміло, не єдиний спосіб, але в реальних ситуаціях взаємодії люди часто користуються таким прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставити себе на його місце. У цьому плані ідентифікація виступає як один з механізмів пізнання й розуміння іншої людини. Існує багато експериментальних досліджень процесу ідентифікації й з’ясування його ролі в процесі спілкування. Зокрема, установлений тісний зв’язок між ідентифікацією й іншим, близьким за змістом явищем, — емпатією.

Емпатія також визначається як особливий спосіб розуміння іншої людини, але тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, а, скоріше, прагнення емоційно відгукнутися на її проблеми. Емпатія є афективним «розумінням» іншої людини, ситуація партнера в спілкуванні ніби «відчувається». Механізм емпатії в певних рисах схожий з механізмом ідентифікації: і там, і тут наявне вміння поставити себе на місце партнера, поглянути на речі з його точки зору. Проте поглянути на речі з чиєїсь точки зору не обов’язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так, як будує її цей «інший». Якщо ж я виявляю до нього емпатію, я просто беру до уваги лінію його поведінки (ставлюся до неї співчутливо), але власну можу будувати зовсім інакше. І в тому, і в іншому випадках у наявності буде «врахування» поведінки іншої людини, але результат наших спільних дій буде різним: одна справа — зрозуміти партнера в спілкуванні, ставши на його позицію, діяти, виходячи з неї, інша справа — зрозуміти його, порахувавши його точку зору, навіть співчуваючи їй, але діяти по-своєму.

Утім, в обох випадках важливим є те, як буде партнер у спілкуванні розуміти мене. Процес розуміння один одного ускладнюється явищем рефлексії. У соціальній психології під рефлексією розуміється усвідомлення індивідом, що діє, того, як він сприймається партнером у спілкуванні. це вже не просто знання або розуміння іншого, але знання того, як інший розуміє мене, своєрідний подвоєний процес віддзеркалень один одного, вмістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера у взаємодії, причому на цьому внутрішньому світі в свою чергу відбивається внутрішній світ першого дослідника (І. С. Кон).