Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

Ефект «проекції» — це здатність людей приписувати приємному для них співрозмовникові власні достоїнства, а неприємному — свої вади, тим самим наділяючи інших тими рисами, які яскраво представлені в них самих. За даними Ньюкома, ця тенденція значною мірою характерна для тих людей, що мають авторитарний тип особистості, і практично відсутня у представників демократичного типу. Ефект «середньої помилки» полягає в тенденції згладити оцінки найбільш яскравих, видатних особливостей іншої людини в бік усередненого показника.

Ефект «ореолу» пов’язаний з тим, що на сприйняття однієї людини іншою істотно впливає первинна інформація про об’єкт сприйняття, за результатами якої він сприймається, відповідно до характеру попередніх даних, або з позитивного, або з негативного боку. Під час формування першого враження про людину ефект «ореолу» найяскравіше виявляється в тому, що загальне сприятливе враження спричиняє завищені, позитивні оцінки невідомих якостей того, що сприймається, і навпаки, загальне несприятливе враження сприяє виникненню негативних оцінок. «Ореол» надалі заважає бачити дійсні соціальні й психологічні риси. Наприклад, якщо в певній групі або в керівника склалася виключно позитивна думка про людину, то поганий вчинок цієї людини розцінюється не інакше, як випадковість. Якщо ж людину вважають поганою, то гарний вчинок цієї людини теж розглядається як випадковість.

Ефекти «первинності» й «новизни» представляються як здатність людей за отримання суперечливої інформації про іншу людину надавати більше значення даним, отриманим спочатку у випадку, якщо сприймається незнайома людина, або новішій інформації (якщо сприймається старий знайомий). Таким чином, для складання уявлення про людину важливим є певний порядок здобуття інформації.

У більш широкому ракурсі всі вищеперелічені ефекти можна розглянути як прояви особливого процесу стерео-типізації, що супроводжує сприйняття людини людиною. Уперше термін «соціальний стереотип» був запроваджений У. Ліпманом у 1922 р. і містив негативний відтінок, пов’язаний з помилковістю й неточністю уявлень, якими оперує громадська думка. У більш широкому сенсі слова стереотип — це деякий стійкий образ якого-небудь явища або образ людини. Змістом стереотипу користуються як певним «скороченням» під час взаємодії. Найбільш поширені етнічні стереотипи — образи типових представників певної нації, наділених національними рисами зовнішності й особливостями характеру. Наприклад, існують стереотипні уявлення про педантичність англійців, пунктуальність німців, ексцентричність італійців, працьовитість японців. Стереотипи є інструментами попереднього сприйняття, що дозволяють людині полегшити процес перцепції, і кожен стереотип має свою соціальну сферу вживання. Стереотипи активно використовуються для оцінки людини за соціальними, національними або професійними характеристиками.

Стереотипізація в процесі соціальної перцепції може спричинити два різних наслідки: деяке спрощення процесу пізнання людини людиною за типом загальної оцінки емоційного прийняття або неприйняття явища; виникнення упередження; якщо попередній досвід сприйняття був негативним, то всяке нове сприйняття представника тієї ж самої групи несе в собі цей негативний відтінок.

Одним з поширених видів стереотипів є педагогічний стереотип сприйняття вчителем своїх учнів. У основі цього стереотипу є процес формування в свідомості викладача моделі ідеального учня, який готовий до співпраці, прагне знань, дисциплінований і відповідальний (М. Р. Бі-тянова). Чекання, що формуються у вчителів стосовно до учня, і справді визначають його реальні досягнення. Під впливом таких очікувань формується процес самореаліза-ції школяра. Наприклад, у дослідженнях було доведено, що діти з іменами, які подобаються вчителеві, мають більш позитивне внутрішнє ставлення до себе порівняно з дітьми, чиї імена не сприймаються педагогом. Ім’я може впливати й на очікування вчителя, пов’язані з успіхами в навчанні даного учня. Те ж саме можна сказати й про інші характеристики учня: зовнішність, захоплення тощо.

9.4.3. Інтерактивний аспект спілкування

Людина пов’язана із суспільством системою реальних зв’язків, основними елементами яких є те, з приводу чого здійснюється зв’язок, і механізми свідомого регулювання стосунків між суб’єктами спілкування. Конкретний зв’язок відбувається у формі контакту і, власне, взаємодії. Контакт можна вважати першою сходинкою реальної взаємодії, водночас він може бути й самостійним явищем, яке у взаємодію не переростає. За таких умов він є поверховим, швидкоплинним, у ньому відсутня система злагоджених дій суб’єктів один з одним. Зразком такого контакту може бути обмін стереотипними фразами під час спілкування з продавцем. Натомість взаємодія — це систематичні, досить регулярні спільні та взаємозалежні дії суб’єктів. Під час взаємодії відбувається обмін діями, зароджується спорідненість дій обох суб’єктів, їхня координація, стійкість інтересів, планування спільної діяльності, розподіл функцій тощо. Дії сприяють взаємному регулюванню, взаємовпливу, взаємному контролю, взаємодопомозі. Усе це передбачає, що кожен з учасників взаємодії зробить свій внесок у виконання спільного завдання, корегуючи свої дії, ураховуючи попередній досвід, активізуючи власні здібності й можливості партнера.

Таким чином, у соціально-психологічному контексті під взаємодією розуміють не лише взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності. тобто, спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми й норми спільних дій, організовує й координує ці дії.

Усі типи взаємодії можна розташувати на осі, що має полюси, — співробітництво й суперництво. До першого полюса належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність, пристосування, асоціацію. Другий полюс охоплює дії, що тією чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація (Г. М. Андреєва).

Можлива класифікація на основі того, яка кількість суб’єктів бере участь у взаємодії. Згідно з цією класифікацією, розрізняють взаємодію між групами, між особистістю й групою, між двома особистостями (діада).

Р. Бейлз розробив схему, що дає змогу за єдиним планом реєструвати різні види взаємодій у групі. Усі взірці взаємодій, які спостерігав дослідник, були поділені на дванадцять видів, у яких, своєю чергою, виділені по чотири категорії (див. табл. 9.1). Група під час виконання певного спільного завдання здійснює послідовний перехід від однієї фази до іншої: орієнтування членів групи щодо спільного завдання, оцінка перебігу виконання завдання, контроль і ухвалення рішення. При цьому позитивні й негативні емоції супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи. Схема Р. Бейлза дістала широке застосування, але вона має низку критичних зауважень. вони передусім стосуються того, чому саме ці, а не інші, види взаємодій виокремлені, і чому їх саме дванадцять. Основне зауваження зводиться до того, що ця схема не враховує змісту спільної діяльності.

У працях американських соціальних психологів Дж. ті-бо і Г. Келлі подані моделі так званої діадичної взаємодії. Сутність запропонованого підходу полягає в тому, що:

• будь-які міжособистісні стосунки є взаємодією, реальним обміном поведінковими реакціями в межах певної ситуації;

• ця взаємодія з більшою вірогідністю відбудеться та позитивно оцінюватиметься учасниками, якщо вони отримують вигоди з неї;

• аби визначити наявність чи відсутність вигоди, кожен учасник оцінює взаємодію з погляду знаку й величини результату, який розглядається як сума винагород і втрат, що приносить із собою даний обмін діями;

• взаємодія продовжуватиметься, якщо для кожного партнера винагороди перевищуватимуть втрати;

• процес отримання вигоди для кожного учасника ускладнюється тим, що вони мають можливість впливати один на одного, тобто контролювати винагороди та втрати. Отож, взаємодія контролюється наслідками. При цьому партнери впливають на результати один одного.

Описуючи взаємодію в діаді, Дж. тібо і Г. Келлі запропонували так звану «дилему в’язня». в уявному експерименті задається певна діада: два в’язні, що перебувають у в’язниці й позбавлені можливості спілкуватися. Будується матриця, у якій фіксуються можливі стратегії їх взаємодії на допиті, коли кожен відповідатиме, не знаючи точно, як поведе себе інший. Кожен з них має дві можливості поведінки: «зізнатися» й «не зізнатися». Проте результат буде різним залежно від того, який з варіантів відповіді вибере кожен. Можуть скластися чотири ситуації з комбінацій різних стратегій «в’язнів»: обоє зізнаються; перший зізнається, другий не зізнається; другий зізнається, а перший — ні; обоє не зізнаються. Матриця фіксує ці чотири можливі комбінації. При цьому розраховується виграш, що є можливим для кожного «гравця» за різних комбінацій цих стратегій. Цей виграш і є «результатом» у кожній моделі ігрової ситуації. Уживання в цьому випадку деяких положень математичної теорії ігор створює можливість прогнозу поведінки кожного учасника взаємодії. Щодо подальших досліджень у межах розробленої теорії, то вони стосувалися типів контролю й особливостей соціальної поведінки учасників взаємодії, але ці спроби виявилися схематичними.

Підхід до проблеми взаємодії польського соціолога Я. Ще-панського пов’язаний з описом ступенів її розвитку. Взаємодія поділяється на стадії, які вона проходить і в яких відбувається. При цьому центральним поняттям в описі соціальної поведінки є поняття соціального зв’язку, який може бути представлений як послідовне здійснення: