Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

• відхід від реальної взаємодії — взаємодія може відбуватися «віртуально», в уяві.

Підхід Е. Берна до взаємодії характеризує, перш за все, відносини, що складаються між учасниками, та використовується в психотерапії для корекції стосунків.

Г. М. Андреєва розглядає взаємодію як форму організації конкретної діяльності людей. тобто вважається, що саме за умови введення взаємодії в певну спільну діяльність розкривається її сенс. таким чином, інтерактивний аспект спілкування полягає в обміні не лише знаннями, ідеями, але й діями, які дають змогу партнерам реалізувати певну загальну для них діяльність. взаємодія — це той елемент спілкування, що фіксує як обмін інформацією, так і організацію спільних дій, тобто комунікація організується в процесі спільної діяльності, «з приводу» її. Для пізнання механізму взаємодії важливо з’ясувати, як наміри, установки, мотиви одного індивіда «накладаються» на уявлення про партнера, і як те й інше виявляється в ухваленні спільного рішення. Ідеться про те, що комунікація і взаємодія як дві сторони спілкування мають спиратися на розгляд питання про формування образу партнера в спілкуванні, що можливе за умови розгляду перцептивного його аспекту.

Кожна ситуація передбачає свій стиль поведінки та дій. Іншими словами, у кожній із ситуацій індивід по-різному себе презентує, і якщо ця «подача» себе неадекватна, взаємодія може бути утруднена. Успіх не може бути гарантований і за умови, коли стиль сформовано на основі дій в якійсь конкретній ситуації, а потім механічно перенесено на іншу.

Зміст взаємодії, її смислове навантаження розкриваються як на рівні окремих контактів, так і в контексті спільної діяльності. Міжособистісна спільність передбачає взаємозв’язок з іншими людьми, а конкретним змістом цього взаємозв’язку є співвідношення індивідуального внеску кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності:

• спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від інших);

• спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);

• спільно-взаемопов’язана (має місце одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).

Для організації спільної діяльності важливим є просторово-часове узгодження. У процесі спільної діяльності взаємодія може відбуватися з раніше незнайомими людьми, які пов’язані виконанням певного спільного для них завдання. Взаємодія немовби пронизує колективну діяльність, передбачаючи при цьому, що під час спільної діяльності суб’єкти почергово та взаємно змінюють соціально-психологічні стани, цінності й наміри один одного.

Можна назвати основні ознаки спільної діяльності:

• наявність загальних цілей для учасників взаємодії (спільна діяльність, як і інша форма кооперації, породжується необхідністю досягнення таких цілей, котрі недоступні окремій людині або досяжні частково; спільна діяльність є доцільною в тому разі, коли заздалегідь ставляться усвідомлювані цілі);

• учасники спільної діяльності, окрім індивідуальних мотивів, повинні мати спонуку працювати разом, тобто слід сформувати загальну мотивацію для досягнення мети;

• необхідний розподіл єдиного процесу досягнення колективної мети на певні складники, тобто на окремі, але функціонально пов’язані сукупності дій, операцій, та їх розподіл між учасниками взаємодії;

• об’єднання (або суміщення) індивідуальних діяльностей, яке розуміється як утворення цілісності спільної діяльності і як сприяння виникненню взаємозв’язків і вза-ємозалежностей між учасниками цієї діяльності;

• погоджене, координоване виконання розподілених і об’єднаних індивідуальних діяльностей усіх учасників;

• необхідність в управлінні (включаючи самоуправління) — потреба, внутрішньо притаманна спільній діяльності;

• наявність єдиного завершального результату, загального для учасників спільної діяльності;

• єдине просторово-часове функціонування учасників взаємодії.

Важливим психологічним складником спільної діяльності є характеристика загальної мети діяльності. Загальна мета уособлює ідеально представлений майбутній результат, якого намагається досягти спільність індивідів (колективний суб’єкт) під час взаємодії. Вона може бути розписана й у вигляді більш часткових спільних завдань, поетапне виконання яких наближує всіх до отримання кінцевого результату.

Обов’язковим психологічним компонентом спільної діяльності є загальна мотивація, тобто те, що спонукає людей до досягнення спільної мети. Тут надзвичайно важливим є питання співвідношення індивідуальних і колективних мотивів.