Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

Дж. Холмс, описуючи ситуацію діадичного спілкування якихось Джона й Генрі, стверджував, що насправді в цій ситуації присутні як мінімум шість осіб: Джон, який він є насправді (у Холмса буквально: «яким його створив Господь Бог»); Джон, яким він сам бачить себе; Джон, яким його бачить Генрі. відповідно й три «позиції» з боку Генрі. Згодом т. Ньюком і Ч. Кулі ускладнили ситуацію до восьми персон, додавши ще: Джон, яким йому уявляється його образ у свідомості Генрі, і відповідно те ж для Генрі. У принципі, звичайно, можна передбачити скільки завгодно таких взаємних віддзеркалень, але практично в експериментальних дослідженнях зазвичай обмежуються фіксацією двох рівнів цього процесу.

Рефлексія (від латин. reflexio — звернення назад) — звернення людини на власний стан або своє знання. це є один з різновидів актів свідомості людини, а саме акт свідомості, спрямований на своє знання. У повсякденному сенсі, а також у психології рефлексією називають будь-який роздум суб’єкта, що спрямований на самоаналіз власних вчинків, своїх станів і подій, які вже сталися. При цьому міра глибини рефлексії, самоаналізу залежить від міри самоус-відомлювання й рівня контролю самого себе. Уважається, що письменники, філософи й політики здатні виробляти в собі високу міру здатності до рефлексії.

Атракція (від латин. attrahere — залучати, притягувати) розглядається як особлива форма сприйняття однієї людини іншою, основана на стійкому позитивному ставленні до людини. У процесі атракції люди не просто розуміють один одного, але й формують між собою певні емоційні взаємини. На основі різних емоційних оцінок утворюється всіляка гама відчуттів: починаючи від неприйняття, відчуття відрази до тієї або іншої людини, до симпатії й навіть любові до неї. Галузь дослідження механізмів утворення різних емоційних відчуттів до партнера, отримала назву «дослідження атракції». Атракція також представляється механізмом формування симпатії між людьми в процесі спілкування. На присутність атракції в процесі міжособистісної перцепції вказує той факт, що спілкування завжди є реалізацією певних стосунків (як суспільних, так і міжособистіс-них). Психологи виділили різні рівні атракції: симпатія, дружба, кохання. Дружба являє собою стійкі, міжособи-стісні стосунки, що характеризуються стійкою взаємною прихильністю їх учасників, у процесі дружби посилюється афіліація (прагнення бути в суспільстві, разом з другом, друзями) і чекання взаємної симпатії.

Симпатія (від грецьк. sympatheia — потяг, внутрішнє розташування) — це стійке позитивне емоційне ставлення людини до інших людей або до груп людей, що виявляється в доброзичливості, привітності, наданні уваги, захопленні. Симпатія спонукає людей до спрощеного взаєморозуміння, до прагнення пізнавати співрозмовника в процесі спілкування. Кохання — найвища міра емоційно-позитивного відношення; впливаючи на суб’єкт сприйняття, кохання витісняє всі інші інтереси суб’єкта, а на перший план виводиться ставлення до об’єкта сприйняття, об’єкт стає центром уваги суб’єкта. Дослідження механізму атракції досі не дали вичерпної відповіді на питання природи виникнення атракції й стійкості міжособистісних стосунків, побудованих на коханні й дружбі.

Каузальна атрибуція (від англ. attribute — приписувати, наділяти) — здатність суб’єкта сприймати й давати оцінку діям інших людей, виходячи з аналізу сприйняття причин і мотивів їхньої поведінки. Здатність інтерпретувати дії інших з’являється на основі безпосереднього спостереження, аналізу результатів діяльності й т. ін., шляхом приписування особі, групі людей властивостей, характеристик, які не були сприйняті і ніби представляються суб’єктом у власних думках. Кожен з учасників взаємин, оцінюючи іншого, прагне побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, зокрема, причин даної поведінки. У повсякденному житті люди, не володіючи достатньою інформацією про сутність поведінки інших людей, починають уявляти собі причини їхньої поведінки, які можуть бути далекі від дійсності. таким чином, відбувається приписування мотивів, і здійснюється воно або на основі схожості поведінки партнера з якимось іншим зразком, що був у минулому досвіді суб’єкта сприйняття, або на підставі аналізу власних мотивів, передбачуваних в аналогічній ситуації (у цьому випадку може діяти механізм ідентифікації). У результаті такого сприйняття виникає ціла система способів атрибуції, що будується на причинах приписування мотивів поведінки.

Феномен приписування виникає саме тоді, коли в людини є брак інформації про іншу людину, і усувати цей брак доводиться процесом приписування.

На початковому етапі досліджень каузальної атрибуції психологи розглядали лише приписування причин поведінки іншій людині, але пізніше стали вивчатися способи приписування ширшого діапазону характеристик: відчуттів, якостей особистості, намірів. У процесі міжособистісного сприйняття спосіб приписування залежить від міри унікальності або типовості поведінки, від міри соціальної бажаності або небажаності поведінки. Міра унікальності або типовості вчинку бере до уваги той факт, що типова поведінка є поведінкою, що відповідає сталим рольовим зразкам, і тому частіше й простіше піддається інтерпретації, а унікальна поведінка навпаки, допускає величезну кількість різних інтерпретацій. Під мірою соціальної бажаності або небажаності розуміються рамки поведінки, що обмежені відповідними соціальними й культурними нормами. Таким чином, поведінка або відповідає нормам, або не відповідає. Загальна схема, що розкриває структуру процесу каузальної атрибуції, була запропонована психологами К. Девісом і Е. Джонсоном.

Найбільш сміливу й цікаву теорію побудови процесу каузальної атрибуції висунув психолог Г. Келлі. Він виявив, яким чином людина здійснює пошук причин для пояснення поведінки іншої людини. Основна позиція роботи Г. Келлі полягає в тому, що будь-якій людині властиві деякі апріорні каузальні уявлення й каузальні чекання.

Каузальна схема поведінки людини уявляється як загальна концепція про можливу взаємодію різних причин поведінки, і про подальші дії, що випливають з цих причин. Побудова такої схеми основана на трьох принципах: принцип знецінення, що полягає в недооцінці головної причини внаслідок переоцінки другорядних причин; принцип систематичного спотворення, що виникає внаслідок постійного відхилення від норм формальної логіки при поясненні мотивів поведінки людей; принцип посилення, що проявляється в надмірному перебільшенні конкретної причини поведінки. Інакше кажучи, кожна людина має систему схем причин поведінки, і коли людина намагається пояснити причини поведінки іншої людини, це пояснення ґрунтується на одній з наявних схем. У багатьох психологічних експериментах було встановлено, що різні люди проявляють абсолютно різні види атрибуції, тим самим і різну міру «правильності» оцінки приписуваних причин.

Для встановлення дійсної міри цієї правильності вводяться такі категорії: 1) подібності — згоди з думкою інших людей; 2) відмінності — відмінності від думок інших людей; 3) відповідності — постійність дії причини в часі й просторі.

У результаті своїх досліджень Г. Келлі виявив, що приписування причин поведінки залежить від того, чи виступає суб’єкт сприйняття сам учасником якої-небудь події або є її спостерігачем. У різних ситуаціях людина може обирати один з трьох типів атрибуції: особисту атрибуцію, коли мотив здійснення дії приписується тому, хто особисто здійснює цей вчинок; об’єктну атрибуцію, коли причина приписується тому об’єкту, на який спрямована дія; атрибуцію, коли причина дії зумовлена обставинами.

Також було виявлено, що спостерігач за подіями найчастіше під час оцінки використовує особисту атрибуцію, а учасник дії більшою мірою схильний пояснювати подію обставинами, що виникли. така особливість виразно виявляється в разі приписування причин успіху й невдачі: учасник дії бачить причину невдачі переважно в обставинах, що склалися, а в той же час спостерігач покладає відповідальність за невдачу передусім на виконавця (Е. Джонсон, Р. Нісбет). Якщо для пояснення процесу атрибуції використовувати принципи гештальтпсихології (поняття фігури й фону), то атрибуція пояснюється тим, що потрапляє в поле зору спостерігача як фігура. Так, в одному експерименті випробовувані переглядали відеозапис надання свідчень підозрюваним під час допиту. Якщо вони бачили лише підозрюваного, то сприймали визнання достеменним. Якщо в поле зору потрапляв ще й детектив, то випробовувані (спостерігачі) схильні були вважати, що підозрюваного змусили зізнатися.

Ф. Хайдер стверджує, що людям взагалі властиво міркувати так: погана людина має погані риси, а гарна людина — гарні риси і т. ін. тому приписування причин поведінки й характеристик здійснюється за цією ж моделлю: людям з негативною характеристикою завжди приписуються погані вчинки, а з позитивною — гарні.

Усі дослідження такого роду поставили досить важливе питання про роль установки в процесі сприйняття людини людиною. Психологи розрізняють три типи установки щодо сприйняття іншої людини: 1) позитивну (за такої установки ми переоцінюємо позитивні якості й даємо людині більш високу оцінку, ніж це є насправді); 2) негативну (вона сри-чиняє сприйняття в основному негативних якостей іншої людини, що проявляється в недовірливості, підозрілості); 3) адекватну установку, яка відповідає дійсності.

Наявність різних установок розглядається як неусві-домлювана схильність сприймати й оцінювати якості інших людей, саме ці установки лежать в основі типових спотворень уявлення про іншу людину.

Розглянемо три основні схеми характеристик, що впливають на формування першого враження про людину. Кожна із запропонованих схем приходить у дію під впливом певних чинників на учасників перцепції. виділяють такі чинники: переваги, привабливість партнера й ставлення до спостерігача.

Чинник «переваги» базується на тому, що людина, яка сприймається в якихось параметрах вище за спостерігача, оцінюється спостерігачем набагато вище і за всіма останніми значущими параметрами. Інакше кажучи, відбувається загальна особиста переоцінка об’єкта спостереження. При цьому, чим більш невпевнено відчуває себе спостерігач у даний момент, у конкретній ситуації, тим менше потрібно зусиль для запуску чинника переваги. Так, у екстремальній ситуації люди часто готові безмежно довіряти тим, кого не стали б слухати в спокійній обстановці.

Чинник «привабливості» забезпечує виконання схеми, пов’язаної із сприйняттям партнера як надзвичайно привабливого своїм зовнішнім виглядом. У цьому випадку помилка полягає в тому, що привабливу іззовні людину спостерігач схильний також переоцінювати за психологічними й соціальними параметрами.

Чинник «ставлення» до спостерігача впливає на включення схеми сприйняття партнера, в основі якої лежить характер ставлення до спостерігача. Помилка сприйняття в цьому випадку будується на тому, що ми схильні переоцінювати за соціальними й психологічними показниками людей, які позитивно до нас ставляться, або поділяють нашу думку відносно якихось подій.

Для забезпечення точного прогнозування ситуації між-особистісного сприйняття необхідно враховувати дію явищ, що спотворюють дійсну картину сприйманого. Ідеться про ефекти, що виникають під час сприйняття людьми один одного: ефект «проекції», ефект «середньої помилки», ефект «ореолу» («гало-ефект»), ефект «новизни» й «первинності», а також ефект, або явище «стереотипізації».