Розділ «Масл-біч»

Коли у червні 1961-го я нарешті дістався Нью-Йорка, то позичив у кузена грошей і купив новий мотоцикл, BMW R60 — найкращий з усіх моделей BMW. Я більше не хотів мати справу з уживаними байками на кшталт R69 — якийсь телепень чи злочинець оснастив його невідповідними поршнями — тими, що заклинило в Алабамі.

У Нью-Йорку пробув кілька днів, але великий шлях знову вабив мене. Я подолав тисячі кілометрів, неквапно повертаючись до Каліфорнії. Дороги були навдивовижу порожні, і, проїжджаючи Південну Дакоту й Вайомінг, я міг годинами не натрапляти на жодну живу душу. Тиха робота двигуна й легкість керування сповнювали їзду казковістю та чарівністю.

Між людиною і мотоциклом існує цілковите єднання — він настільки резонує з її здатністю відчувати частини свого тіла, що й сам практично стає однією з них. Мотоцикл і водій — єдині та неподільні, що дуже нагадує верхову їзду. З автомобілем так не вийде.

У кінці липня я повернувся до Сан-Франциско, якраз вчасно, щоб змінити шкіряне екіпірування байкера на білий халат інтерна у Маунт-Зіоні. Безладно харчуючись під час свого довгого турне, я схуднув, але за нагоди навідувався до спортзалів, тож у липні, демонструючи у Нью-Йорку новий байк та оновлене тіло, я був у гарній формі й важив близько 90 кілограмів. Проте повернувшись до Сан-Франциско, вирішив, як говорять важкоатлети, «накачатися» і спробувати вийти на рекорд — вважав, що мені до нього рукою подати. У Маунт-Зіоні було надзвичайно просто погладшати: у тамтешньому буфеті продавали подвійні чизбургери й величезні порції молочних коктейлів, які для резидентів[140] з інтернами були безкоштовними. Установивши собі обмеження у п’ять подвійних чизбургерів і півдюжини коктейлів на вечір, я швидкими темпами нарощував м’язи, від середньої ваги (до 89,8 кг) переходячи до важковагової категорії (до 108,8 кг), а слідом і до надважкої (без обмежень). Коли я розповів про це батькам (я ділився з ними майже усім), вони дещо стривожилися. Це здивувало мене, адже батько сам був не худеньким і важив близько 110 кілограмів.[141]

У 1950-ті, коли я ще вивчав медицину в Лондоні, то трохи займався важкою атлетикою. Входив до єврейського спортивного клубу «Маккабі», у складі якого брав участь у змаганнях із силового триборства з іншими спортклубами. Ці змагання передбачали згинання рук зі штангою, вивагу лежачи та присідання, або ж глибоке присідання зі штангою на плечах.

Суттєво відрізнялася від них трійка Олімпійських елементів — вивага, ривок і поштовх — і тут, у нашій маленькій залі, ми мали атлетів світового класу. Один із них, Бен Гельфґотт,[142] очолював британську команду важкоатлетів на Олімпійських іграх 1956 року. Він став добрим другом (і навіть зараз, коли йому вже за вісімдесят, він ще надзвичайно міцний і жвавий).[143] Я, попри тренування, був занадто незграбним для виконання Олімпійських елементів. Наприклад, мої ривки становили загрозу для людей довкола, і мені прямим текстом сказали забиратися з Олімпійського майданчика й повернутися до занять силовим триборством.

Окрім «Маккабі», я час від часу тренувався у центральному осередку Молодіжної християнської організації в Лондоні — там була секція важкої атлетики, якою завідував Кен Макдональд, який представляв Австралію на Олімпійських іграх. Він і сам важив немало, особливо у нижній частині. Мав просто неосяжні стегна та був майстром світового класу з присідань. Я захоплювався цим його вмінням і хотів так само накачати стегна й зміцнити спину, що мало неабияке значення у присіданнях і вивазі над головою. Кен віддавав перевагу мертвому зведенню з випрямленими ногами — виконання цієї вправи призводить до травм спини, оскільки все навантаження припадає на поперековий відділ хребта й не розподіляється на ноги, як це мало би бути. Коли під його опікою я покращив свої навички, Кен запросив мене скласти йому компанію у показовому виступі — ми мали по черзі продемонструвати мертве зведення. Кен підважив 317,5 кілограма, я ж спромігся витиснути лише 238, проте мій виступ сприйняли схвально, і я відчув нетривале задоволення і гордість: попри те, що я був новачком у цій справі, уже мав змогу виступити поруч із Кеном, коли він установлював рекорд із мертвого зведення. Моя радість тривала недовго: за кілька днів у мене так сильно розболівся поперек, що я заледве міг рухатися і дихати. Я подумав, що, можливо, тріснув хребець. Рентген не показав жодних відхилень, а біль і судоми за кілька днів стишилися, втім мені довелося страждати від нестерпних спалахів болю у спині упродовж наступних сорока років (вони чомусь полишили мене лише у шістдесят п’ять, чи, можливо, їх просто витіснив попереково-крижовий радикуліт).

Моє захоплення Кеном поширювалося не лише на його графік тренувань, а й на спеціально вигадану ним дієту, в основі якої були переважно рідини і яка мала сприяти накачуванню м’язів. Він приходив на тренування з дволітровою пляшкою, наповненою густою драглистою сумішшю меляси й молока з додаванням різних вітамінів і закваски. Я спробував наколотити такого самого, не надавши, однак, значення тому факту, що за достатньої кількості часу закваска спричиняє бродіння цукру. Витягнувши пляшку зі спортивної сумки, я побачив, що вона зловісно надулася: очевидно, суміш забродила. Я додав туди закваску за кілька годин до тренування, тоді як Кен (як він потім мені розповів) вбризкував її просто перед приходом до спортзали. Пляшка була під тиском, і я трохи перелякався, почуваючись так, немовби у моїй власності раптово опинилася бомба. Я гадав, якщо дуже повільно відкручу кришку, то відбудеться м’яке поступове зниження тиску, та варто було мені ледь ослабити її, як пляшка зірвалася; і всі ці майже два літри липкої, чорної (а тепер ще й злегка алкогольної) гидоти гейзером вистрілили в повітря, забризкавши всю залу. Спершу пролунав сміх, потім — вибух люті, і мені суворо заборонили будь-коли приносити до зали щось, окрім води.

Центральний осередок Молодіжної християнської організації у Сан-Франциско мав особливо гарні умови для занять важкою атлетикою. Коли я вперше туди потрапив, мою увагу одразу ж привернула штанга для виваги лежачи, навантажена приблизно 180 кілограмами. У «Маккабі» жоден атлет не міг лежачи виважити стільки, а озирнувшись довкола, я і там не помітив нікого, хто орієнтувався б на таку вагу. Нікого, аж поки до зали, накульгуючи, не ввалився широченний коротун із неосяжним обхватом грудної клітки, справжня світловолоса горила (він був дещо клишоногим). Цей чолов’яга ліг на лаву і лише для розминки з десяток разів виважив цю штангу. Для наступних підходів він додавав вагу, зрештою довівши її майже до 230 кілограмів. Я мав із собою «Полароїд», тож сфотографував його, доки він відпочивав між підходами. Пізніше я завів із ним розмову — він виявився дуже привітним. Чоловік розповів, що його звати Карл Норберг, він швед. Усе життя — а тепер йому сімдесят — працював портовим вантажником. Така феноменальна сила розвинулася в нього без спеціальних тренувань — він вправлявся лише у підніманні ящиків і барил на пристанях, часто по одному на кожному плечі, причому жодна «нормальна» людина не могла навіть відірвати їх від землі.

Приклад Карла надихнув мене, і я поставив собі за мету також піднімати більшу вагу, працюючи над удосконаленням вправи, що в мене вже досить непогано виходила, — присідання. Наполегливо, навіть одержимо, тренуючись у невеликій залі в Сан-Рафаелі, я досяг виконання п’яти підходів по п’ять разів із вагою у 250 кілограмів кожного п’ятого дня. Мені подобалася така симетричність, що дещо веселила інших атлетів у залі: «Сакс і його п’ятірка». Я навіть не думав, що це настільки хороший результат, аж поки один із важкоатлетів не спонукав мене спробувати свої сили у побитті рекорду з присідань у Каліфорнії. Я здійснив цю спробу, навіть не вірячи у свої сили, і, на мою величезну радість, зміг установити новий рекорд — присід із 272-кілограмовою штангою на плечах. Це мало послужити мені перепусткою у світ силових триборств — у цих колах рекорд із важкої атлетики прирівнюють до публікації статті чи видання книги в науковій сфері.

Навесні 1962 року інтернатура у Маунт-Зіоні добігала кінця, а резидентура у Каліфорнійському університеті мала розпочатися першого липня. Проте спершу я мав навідатися до Лондона, бо вже два роки не бачився з батьками, до того ж мама нещодавно зламала стегно, тож я був радий побути з нею невдовзі після операції. Цю травму, операцію і подальші болісні реабілітаційні тижні вона переносила надзвичайно стійко й рішуче планувала відновити прийом пацієнтів, щойно позбавиться від милиць.

Наші гвинтові сходи зі зношеним килимом і подекуди хиткими сходинками були не надто безпечними для людей на милицях, тож я за потреби переносив її нагору чи вниз. Мама була проти моїх занять важкою атлетикою, однак зараз вона тішилася, що я такий сильний, — а я відклав свій від’їзд до того часу, коли вона знову могла пересуватися сходами самостійно.[144]

У Каліфорнійському університеті ми, резиденти, щотижня збиралися на зустрічі «Клубу наукової періодики». Там ми читали й обговорювали найновіші статті з неврології. Гадаю, я часом викликав у групи роздратування, стверджуючи, що нам варто також обговорювати праці наших попередників ХІХ століття, порівнюючи побачене під час огляду пацієнтів із їхніми спостереженнями та міркуваннями. Інші вважали це архаїзмом: нам бракує часу, ми маємо справи, важливіші за обговорення таких «старомодних» питань. Така ж думка була неявно присутня у багатьох журнальних статтях, які ми читали, — вони заледве посилалися на щось давніше за п’ять років. Таке враження, що неврологія не мала історії.

Мене це стривожило, оскільки я міркую наративними й історичними категоріями. Як людина, схиблена на хімії, я жадібно поглинав книги з історії цієї науки, розвитку її ідей, життя своїх улюблених хіміків. Для мене хімія також мала історичний і людський виміри.

Подібне відбулося й коли мої інтереси змістилися в бік біології. Тут, безперечно, для мене центральне місце посідав Дарвін, і я прочитав не лише «Походження видів» і «Походження людини», не лише «Подорож на Біґлі», але й усі його книги з ботаніки, включно з «Кораловими рифами» і «Дощовими черв’яками». Та понад усе мені сподобалася його автобіографія.

Ерік Корн мав таку саму пристрасть і зрештою полишив академічну кар’єру зоолога, щоб стати продавцем антикварних книг, спеціалізуючись на дарвінізмі й науці ХІХ століття загалом. (Книготорговці й учені з усього світу зверталися до Еріка за порадами, оскільки він добре знав про Дарвіна й ті часи. Корн зі Стівеном Джей Ґулдом[145] були добрими друзями. Еріка навіть попросили — ніхто інший із цим би не впорався — відновити Дарвінову бібліотеку в Даун-хаусі.[146])

Сам я не захоплювався колекціонуванням книг і купував статті чи книги для того, щоб їх читати, а не демонструвати. Тож Ерік приберігав для мене надірвані чи пошкоджені примірники, у яких могло бракувати обкладинки чи титульного аркуша — колекціонери їх не хотіли, а я міг собі дозволити їх придбати. Коли мої інтереси змістилися в бік неврології, саме Ерік добув мені «Довідник» Ґаверса[147] 1888 року, «Лекції» Шарко[148] і ще безліч менш знаних, проте для мене прекрасних і натхненних праць. Багато з них лягли в основу книг, які я пізніше написав.

Одна з перших пацієнток, яку я оглядав в університеті, викликала у мене глибокий інтерес. Не дивно, коли хтось, засинаючи, раптом здійснює різкий рух, проте ця молода жінка мала набагато серйознішу форму міоклонії[149] і реагувала на мерехтіння світла з певною частотою різкими конвульсивними рухами або іноді й серйозними нападами. Таке відбувалося у її родині вже упродовж п’яти поколінь. Із колегами Крісом Геррманном і Мері Джейн Аґілар я написав про неї першу статтю (для журналу «Неврологія»). Перебуваючи під враженням від міоклонічних посмикувань і того, за яких численних умов і обставин вони можуть виникати, я написав про них невеличку книгу з назвою «Міоклонія».

Коли у 1963 році невролог Чарльз Латтрелл, автор видатної праці про міоклонію, не залишеної поза увагою, відвідав Каліфорнійський університет, я розповів йому про свою цікавість до цієї теми і сказав, що буду надзвичайно вдячний, якщо він висловить свою думку з приводу моєї книги. Він не заперечував, і я передав йому рукопис. Копії я не мав. Минув тиждень, і ще один, і ще, за шість тижнів я вже не міг стримати нетерпіння й написав докторові Латтреллу. І дізнався, що він помер. Ця звістка шокувала мене. Я написав місіс Латтрелл листа, у якому висловив своє співчуття, а також захоплення працею її чоловіка, проте подумав, що на цьому етапі буде недоречно говорити про повернення рукопису. Я ніколи так і не повернувся до цього питання, і рукопис залишився в місіс Латтрелл. Не знаю, чи він ще існує — можливо, його викинули, а може, він і досі тихенько лежить у якійсь забутій шухляді.