Розділ «Нове бачення розуму»

На початку березня 1986 року, невдовзі після виходу у друк «Капелюха», я отримав листа від містера І., художника з Лонг-Айленду. Він писав:

Я доволі успішний художник, мені щойно виповнилося шістдесят п’ять. Другого січня цього року, коли був за кермом, з боку пасажирського сидіння в мій автомобіль врізалася невелика вантажівка. У кабінеті невідкладної допомоги місцевої лікарні мені сказали, що у мене струс мозку. Під час обстеження очей виявили, що я неспроможний розрізняти літери чи кольори. Літери здавалися мені грецькою графікою, а зорове сприйняття було таким, наче я дивився на екран чорно-білого телевізора. За кілька днів уже почав розрізняти літери, а зір став немов у орла: я можу побачити черв’яка, який звивається у кварталі від мене. Гострота зору вражає. Проте я абсолютно не розрізняю кольорів. Я ходив до офтальмологів, які нічого не знають про цю колірну сліпоту. Ходив і до неврологів — безрезультатно. Під гіпнозом я все одно не можу розрізняти кольори. Я вже пройшов усі можливі перевірки. Усього й не перелічиш. Мій коричневий собака — темно-сірий. Томатний сік — чорний. Зображення на екрані кольорового телевізора — якась плутанина.

Містер І. скаржився, що у похмурому, «тупому» чорно-білому світі, у якому він тепер жив, люди мали жахливий вигляд і малювати було неможливо. Він запитував, чи не стикався я з таким випадком раніше і чи зможу простежити, що трапилося, й допомогти йому.

Я відповів, що чув про такі випадки набутої ахроматопсії, але ніколи з ними не стикався. Я не був певен, чи зможу допомогти йому, проте запросив містера І. на зустріч.

У містера І. колірна сліпота розвинулася у шістдесят п’ять років — абсолютна колірна сліпота, так, немовби він «дивився чорно-білий телевізор». Раптовість цього випадку була несумісною з будь-яким повільним погіршенням, що може спіткати колбочкові клітини сітківки, натомість вона викликала неприємність на значно вищому рівні — у ділянках мозку, відповідальних за сприйняття кольору.

До того ж, виявилося, що містер І. втратив не лише здатність розпізнавати кольори, а й здатність уявляти їх. Тепер він бачив чорно-білі сни, і навіть з аур його мігрені було висмоктано колір.

За кілька місяців до того я приїздив до Лондона з нагоди публікації «Капелюха», і колега запросив мене відвідати конференцію у Національній лікарні на Квін-сквер: «Виступатиме Семір Зекі, — сказав він. — Йому немає рівних у дослідженні колірного сприйняття».

Зекі проводив нейрофізіологічне вивчення колірного сприйняття шляхом запису з електродів, поміщених у зорову кору мозку мавп і показав, що за побудову кольору відповідає єдина ділянка (V4). Він припустив, що, ймовірно, така ж ділянка є і в мозку людини. Я був зачарований його розповіддю, особливо тим, як він використовує слово «побудова» стосовно колірного сприйняття.

Здавалося, що від роботи Зекі випромінює абсолютно новий тип мислення, і це спонукало мене до думки, що свідомість, можливо, має основу, пов’язану з нервовою системою у такий спосіб, про який я ніколи раніше не думав. Я зрозумів, що з нашою новою здатністю отримувати зображення мозку й нововинайденими можливостями фіксації активності окремих нейронів у мізках живих істот, які перебувають у свідомості, ми маємо бути спроможні окреслювати, яким чином і де «будується» різного роду досвід. Це була запаморочлива думка. Я усвідомив, який величезний стрибок зробила нейрофізіологія від часів мого студентства на початку 1950-х, коли запис діяльності окремих нервових клітин, доки тварина перебуває у свідомості, сприймає і діє, був поза межами наших можливостей і практично поза межами нашої уяви.

Приблизно тоді ж я пішов на концерт до Карнеґі-холу. До програми входили «Велика меса до мінор» Моцарта, а після антракту — його «Реквієм». Сталося так, що на кілька рядів позаду мене сидів молодий нейрофізіолог Ральф Зіґель. За рік до того ми перетиналися, коли я відвідував Інститут Салка, де він був одним із протеже Френсіса Кріка. Коли Ральф побачив у мене на колінах блокнот, у якому я безперервно писав упродовж усього концерту, він зрозумів, що незграбна постать попереду це, вочевидь, я. Наприкінці концерту він підійшов до мене й представився, і я одразу його впізнав — не за обличчям (більшість облич мені здаються однаковими), а за полум’яним рудим волоссям і зухвалою, енергійною манерою поведінки.

Ральфу стало цікаво, що я писав упродовж усього концерту. Він запитав, чи я зовсім не усвідомлював музики, на що я відповів, що усвідомлював музику, і не просто як тло. Я процитував Ніцше, який також писав на концертах. Він полюбляв Бізе і якось написав: «Бізе робить мене кращим філософом».

Я сказав, що вважаю, що Моцарт робить мене кращим неврологом і що я писав про пацієнта, якого приймав — художника з колірною сліпотою. Ральф був у захваті: він чув про містера І., тому що я розповідав про нього Френсісу Кріку раніше того ж року. Сам Ральф займався дослідженням зорової системи тварин, проте він сказав, що хотів би зустрітися з містером І., який, на відміну від мавп, зможе йому розповісти про те, що саме він бачить (чи не бачить). Він намітив півдесятка простих, але дуже важливих тестів, що могли б точно вказати, на якому етапі руйнується побудова кольору в голові художника.

Ральф завжди міркував серйозними фізіологічними категоріями, тоді як неврологи, включно зі мною, часто вдовольняються феноменологією хвороби чи ушкодження мозку, мало замислюючись над точними механізмами, залученими до цього, і взагалі не задумуються над основним питанням: як із мозкової активності виринає досвід і свідомість. Для Ральфа усе, що він досліджував у мавпячому мозку, всі відкриття, які він так терпляче збирав одне за одним, було спрямоване на це основне питання — зв’язок мозку й розуму.

Як тільки я розповідав йому історії про те, що переживали мої пацієнти, він одразу ж втягував мене до фізіологічних обговорень: які частини мозку було залучено? Що відбувалося? Чи могли б ми змоделювати це на комп’ютері? Він був від природи здібним математиком, мав ступінь з фізики й полюбляв обчислювальну нейронауку, створюючи моделі й імітації неврологічних систем.[310]

Упродовж наступних двадцяти років ми з Ральфом були чудовими друзями. Кожне літо він проводив в Інституті Салка, а я часто приходив до нього. Як науковець Ральф був безкомпромісний, часто різкий і відвертий, а як людина — товариський, спонтанний і веселий. Йому подобалося бути чоловіком і батьком своїх близнюків. Я також був залучений у їхнє сімейне життя, як свого роду хрещений батько. Нам обом була до вподоби Ла-Хойя, де ми влаштовували тривалі піші чи велосипедні прогулянки, спостерігали за парапланами, що ширяли над крутими схилами або ж плавали в бухті. До 1995 року Ла-Хойя стала столицею світової нейронауки, разом із Інститутом Салка, Дослідницьким інститутом Скріппса і Каліфорнійським університетом у Сан-Дієго, до якого долучився Інститут нейронаук Джеральда Едельмана.[311] Ральф познайомив мене з декількома нейронауковцями з числа тих, які працюють в Інституті Салка, і я почав відчувати себе частиною цього надзвичайно різноманітного й самобутнього товариства.

У 2011-му Ральф помер, надто молодим, у п’ятдесят два роки, від раку мозку. Мені страшенно його бракує, проте, як і багато голосів моїх друзів і наставників, його голос став невід’ємною частиною мого мислення.

У 1953 році, навчаючись в Оксфорді, я прочитав знаменитий лист «про подвійну спіраль» Вотсона і Кріка, коли його було опубліковано у «Нейче». Хотів би зазначити, що я одразу ж збагнув її величезне значення, але ані я, ані, фактично, більшість людей тоді його не вгледіли.

Лише у 1962 році, коли Крік прибув до Сан-Франциско й виступив у Маунт-Зіоні, я почав розуміти усю важливість подвійної спіралі. Крік говорив не про конфігурацію ДНК, а про свою працю у співавторстві з молекулярним біологом Сідні Бреннером, у якій ішлося про визначенням того, як послідовність основ ДНК може зумовлювати послідовність амінокислот у білках. Після чотирьох років напруженої роботи вони продемонстрували, що до трансляції входить код із триплетів нуклеотидів. Саме це відкриття було не менш важливим, аніж відкриття подвійної спіралі.

Утім природно, що Крік уже перейшов до інших речей. У доповіді він згадав, що є дві великі справи, дослідження яких ще попереду — розуміння походження і природи життя, і розуміння зв’язку мозку й розуму — зокрема, біологічне підґрунтя свідомості. Виступаючи перед нами у 1962 році, чи ж мав він хоча б приблизне уявлення про те, що це будуть ті самі теми, з якими він сам виступатиме прийдешніми роками, відколи «пов’язав себе» з молекулярною біологією чи принаймні вивів її на позицію, звідки можна делегувати іншим?