Розділ «Полишаючи гніздо»

Коли ще малим читав романи Фенімора Купера й дивився ковбойські фільми, у мене сформувалося романтичне уявлення про Штати та Канаду. Суворі пустирі американського Заходу, змальовані у книгах Джона М’юра[68] і зображені на знімках Анселя Адамса,[69] здавалося, обіцяють щирість, свободу та легкість, якої бракувало Англії, що не могла отямитися після війни.

Як студент-медик я отримав відстрочення від служби, проте одразу після завершення стажувань належало з’явитися для її проходження. Мені не надто припала до душі ідея служити у війську (хоча мій брат Маркус і вподобав її, а завдяки знанню арабської отримав призначення до Тунісу, Киренаїки[70] та Північної Африки). Я підписався на привабливу альтернативу — трирічну лікарську службу в колоніальній адміністрації, обравши для її проходження Нову Ґвінею. Але діяльність самої адміністрації згасала, і її медична служба припинила своє існування ще до того, як я завершив навчання у медичному університеті. Обов’язкова військова служба там мала завершитись усього за кілька місяців після мого зарахування на неї у серпні.

Відчуття того, що заманливого екзотичного призначення у колоніальній адміністрації тепер годі сподіватися, і той факт, що я міг би бути одним із останніх призовників, розлютили мене і стали додатковою причиною шукати можливості виїзду за кордон. Утім я відчував, що маю певний моральний обов’язок відслужити. Після прибуття до Канади ці суперечливі думки спонукали мене вступити до Королівських військово-повітряних сил країни добровольцем. (Я був заворожений рядком із поезії Одена[71] про пілотів «сміх у шкірі».) Службу в Канаді, державі Співдружності, могли б зарахувати замість відповідної служби в Англії, а це було важливо на випадок, якщо я надумаю повернутися.

Були й інші причини втекти з Англії, як, наприклад, у мого брата Маркуса, який за десять років до цього виїхав до Австралії. У 1950-ті роки висококваліфіковані фахівці, як чоловіки, так і жінки, масово полишали Англію (так званий відтік мізків), адже вона була переповнена університетами та спеціальностями, і (я це зауважив під час свого неврологічного стажування у Лондоні) талановиті й досвідчені спеціалісти могли роками нидіти на низьких посадах, так і не маючи змоги насолодитися самостійністю чи відповідальністю. Я гадав, що в Америці, медична система якої є значно ґрунтовнішою і гнучкішою за англійську, знайдеться місце для мене. Крім того, мною рухало те ж відчуття, що й Маркусом: у Лондоні надто багато лікарів Саксів — мої батько з матір’ю, старший брат Девід, дядько і троє двоюрідних братів — і всі конкурують за простір у переповненому медичному світі Лондона.

Дев’ятого липня, у свій двадцять сьомий день народження, я прилетів до Монреаля. Там пробув кілька днів — провів час із родичами, відвідав Монреальський неврологічний інститут і налагодив контакт із військово-повітряними силами. Я хотів стати пілотом, проте після кількох тестів і співбесід мені відповіли, що беручи до уваги мій досвід роботи у царині фізіології, мені краще займатися дослідницькою діяльністю. Один із високопоставлених офіцерів, доктор Тейлор, провів зі мною тривалу співбесіду та запропонував провести з ним випробний тиждень. Наприкінці цього терміну, відчуваючи мою непевність, він сказав: «Очевидно, що ви талановитий, і ми б залюбки вас узяли, та я не певен щодо вашої мотивації. Чому б вам не податися у подорож на три місяці, обміркувати все? Якщо потім ви все-таки захочете долучитися, то зв’яжіться зі мною».

Такий поворот долі я сприйняв із полегшенням; мене раптово охопило відчуття свободи й безтурботності, і тоді вирішив узяти по максимуму від цього тримісячного «звільнення».

Я вирушив у подорож Канадою, впродовж якої вів щоденник. Батькам надсилав лише короткі повідомлення, не маючи змоги писати розгорнутіше аж до прибуття на острів Ванкувер. Уже там написав їм величезного листа, докладно розповідаючи про свою мандрівку.

Намагаючись змалювати своїм батькам, який вигляд має Калґарі,[72] Дикий Захід, я дозволив розгулятися уяві — сумніваюся, що насправді це місто було аж настільки екзотичним:

У Калґарі щойно завершився щорічний «стампід»,[73] і тепер на вулицях повно ковбоїв у джинсах і штанях із оленячої шкіри — вони цілими днями сидять, натягнувши капелюхи аж на обличчя. Крім того, населення Калґарі налічує 300 тисяч жителів. Це місто швидко росте. Виявлення покладів нафти спричинило наплив до нього старателів, вкладників, інженерів. Нафтопереробні заводи й підприємства, контори й хмарочоси приголомшливо вплинули на життя Старого Заходу. Там є ще величезні поклади уранової руди, золота та срібла, а також неблагородних металів. У тавернах раз у раз можна помітити, як передають з рук у руки маленькі пакуночки з золотим пилом, а також натрапити на людей із чистого золота, прихованого за засмаглими обличчями й брудним спецодягом.

Потому я продовжив оповідку про мандрівні радощі:

Я подався Канадською тихоокеанською залізницею до Банффа,[74] під час подорожі захоплено сновигаючи поїздом і роззираючись навсібіч — куполоподібний скляний дах давав змогу цілком насолодитися мальовничими краєвидами. Проминувши безмежні простори степів, ми вкотилися на вкриті низенькою хвойною рослинністю передгір’я Скелястих гір, потроху підіймаючись угору. Чимдалі повітря поволі холонуло, а огляд місцевості ставав усе більш прямовисним. Купини виростали у пагорби, а пагорби перетворювалися на гори, усе вищі та шпичастіші відповідно до нашого просування. Ми тихо пірнули в долину, а гори у сніжних шапках величаво височіли над нами. Повітря настільки чисте, що гірські вершини було видно за сотні кілометрів, а гори, здавалося, здіймалися просто над нашими головами.

Від Банффа я заглибився прямо у серце канадських Скелястих гір. Там я вів надзвичайно докладний щоденник, що пізніше допрацював для нарису з назвою «Канада: перепочинок» (1960).

Канада: перепочинок (1960)

Оце так прорив! Я подолав понад 4,5 тисячі кілометрів менш ніж за два тижні. Тепер мене огортає тиша — такої тиші я не чув ніколи в житті. Невдовзі подамся далі і, можливо, ніколи не спинюся.

Я лежу на високогірному лузі, на висоті близько 2,5 тисячі метрів над рівнем моря. Учора разом із трьома дівчатами-ботаніками з Калґарі, худорлявими та статними, мов амазонки, блукав біля нашого будиночка і дізнався від них чимало назв квітів.

Гірський луг заріс дріадами, що саме плодоносили, нагадуючи великі голівки кульбаб, сяючи й погойдуючись під променями ранкового сонця. Індійська кастіллея — від світло-кремового до червоногарячого. Соландра, купальниця, валеріана й ломикамінь; митник скручений і блошниця дизентерійна (два найкращі різновиди, попри їхню назву); арктична малина й суниці, що зрідка плодоносять; у серцевину трилистих суниць падали миготливі краплі роси, завмираючи всередині. Серцелиста арніка, цибулинна каліпсо, перстач, орлики. Жовті лілії та вероніка альпійська. Деякі скелі укриває блискучий лишайник, що з віддалі виблискує, немов величезні скупчення коштовного каміння; інші ж заросли китицями м’ясистої заячої капусти, що смаковито чавиться від натискання пальцем.

Ми піднялися значно вище найвищих дерев. Тут чимало чагарів — вербова лоза та яловець, чорниця та бізонова ягода, — але над верхньою межею поширення лісу ростуть лише модрини з незаймано блідими стовбурами й пухнастою хвоєю.

У цій місцевості водяться ховрахи, пискухи, білки й бурундуки, часом у скелястому затінку можна натрапити на бабака. Характерні для цих країв також сороки, вівчарики, кропивники й дрозди. Чимало чорних і бурих ведмедів, проте гризлі трапляються зрідка. На низинних пасовищах — лосі й олені вапіті. Якось сонце затулила тінь від величезного крила, і я одразу зрозумів, що це орел, житель Скелястих гір.

Вище й вище — життя завмирає, усе покривається сірим серпанком, аж поки мохи й лишайники знову не стають владарями світобудови.