Розділ «Бик на горі»

Після смерті мами я повернувся до засніженого Нью-Йорка. Мене щойно звільнили з Бет-Аврааму, я не мав житла, стабільної роботи й істотного доходу.

Однак обіймав посаду лікаря-консультанта в психіатричній лікарні Бронкса, загальновідомій назвою Бронкс-стейт. Там проводив щотижневий огляд неврологічних хворих, яким зазвичай було діагностовано шизофренію або маніакально-депресивні розлади, задля виявлення можливих відхилень неврологічного характеру. Подібно до мого брата Майкла у пацієнтів, які вживали транквілізатори, часто розвивалися рухові розлади (паркінсонізм, дистонія, пізня дискінезія тощо), що нерідко проявлялися упродовж тривалого часу після того, як вживання ліків припинялося. Я говорив із багатьма пацієнтами, які казали, що вони ще можуть жити з психічними розладами, але не з руховими, до яких ми призвели своїм втручанням.

Також мені доводилося мати справу з пацієнтами, чиї душевні розлади й шизофренічні стани виникали (або ж підсилювалися) внаслідок неврологічних захворювань. У відділеннях для безнадійно хворих Бронкс-стейту мені трапилося кілька пацієнтів з недіагностованими чи неправильно діагностованими постенцефалітичними синдромами і ще кілька — з пухлинами чи дегенеративними захворюваннями мозку.

Але ця робота займала всього кілька годин на тиждень і була дуже низькооплачуваною. З огляду на мою ситуацію, керівник Бронкс-стейту, Леон Зальцман (надзвичайно талановита людина, автор чудової праці про обсесивні розлади особистості), запропонував мені працювати на півставки. На його думку, мене найбільше зацікавило б відділення № 23, де лікувалися молоді люди з різноманітними діагнозами: аутизм, затримка розумового розвитку, фетальний алкогольний синдром, туберозний склероз, юнацька шизофренія тощо.

Аутизм тоді обговорювали не надто жваво, а мене ця тема цікавила, тож я прийняв пропозицію. Спершу така позиція мені подобалася, хоча водночас перебування там вкрай засмучувало. Певно, неврологам частіше за інших лікарів доводиться стикатися із трагічними випадками невиліковних, невідступних захворювань, що здатні спричиняти величезні страждання. Поряд із симпатією, прихильністю і співчуттям потрібно також уміти відмежовуватися, щоб не надто глибоко ототожнювати себе з пацієнтами.

Проте у 23-му відділенні провадили так звану стратегію зміни поведінки, застосовуючи систему винагород і покарань, зокрема «лікувальне покарання». Мені нестерпно було бачити ставлення до цих пацієнтів, яких часом замикали в ізольованих палатах, морили голодом чи запихали у гамівні сорочки. Крім усього іншого це нагадало, як до мене у дитинстві ставилися в пансіоні — істеричний директор-садист нерідко піддавав мене й інших хлопчиків фізичним покаранням. Часом я відчував, що занурююся у майже безпорадне ототожнення себе з пацієнтами.

Я ретельно спостерігав за цими пацієнтами, проймався їхніми проблемами і як лікар намагався розкрити їхній прихований потенціал. Наскільки це було можливо, залучав їх до ігор — сфери, нейтральної з точки зору моралі. З Джоном і Майклом, розумово відсталими близнюками-аутистами, які чудово розумілися на календарях і числах, гра полягала у пошуку множників, або ж простих чисел; з Жозе — аутистом, наділеним талантом художника, в основі гри було малювання і візуальне мистецтво; водночас для Найджела, німого юнака, який також страждав на аутизм і, вочевидь, мав вади розвитку, визначальну роль відігравала музика. Я привіз до відділення своє старе піаніно, а коли сідав грати, Найджел разом із кількома іншими юними пацієнтами збиралися довкола. І якщо Найджелу подобалася музика, він заводив якийсь химерний вигадливий танець. (В одному з консультаційних листів я порівняв його з «розумово відсталим Ніжинським»[234]).

Стіва, німого аутиста, я залучив до гри у більярд: стіл знайшов у підвалі лікарні й доправив його у відділення. Хлопчик із блискавичною швидкістю опановував нові навички і, незважаючи на те, що він проводив біля цього столу цілі години наодинці, все ж, очевидно, полюбляв грати зі мною. Наскільки я міг судити, це — єдине, чим він займався чи то в колективі, чи то лише для себе. Якщо у певний момент його увагу не поглинав більярдний стіл, він поводився надактивно: стрілою носився довкола, піднімав і ретельно оглядав усе, що потрапляло йому на очі — свого роду дослідницька поведінка, напівграйлива, напівманіакальна — такі симптоми часом можна спостерігати при синдромі Туретта[235] чи деяких ураженнях лобних доль.

Ці пацієнти мене вражали, і на початку 1974 року розпочав писати про них. До квітня були готові двадцять чотири історії — я вирішив, що цього достатньо для невеликої книги.

Відділення 23-тє було закритого типу, а таке ув’язнення найтяжче переносив Стів. Він, бувало, сідав біля вікна чи закритих дротяною сіткою скляних дверей. Ніхто з персоналу ніколи не виводив його надвір. «Він утече, — відмахувалися вони. — Неодмінно спробує втекти».

Мені шкода було Стіва, але попри те, що він не вмів говорити, я відчував: від мене він не тікатиме (судячи з того, як він чекає і як горнеться до мене біля більярдного столу). Я порадився з колегою, який обіймав посаду психолога в Центрі розвитку Бронкса — денному стаціонарі, де я також проводив щотижневі огляди. Він познайомився зі Стівом і погодився, що вдвох ми зможемо безпечно вивести хлопця прогулятися. Ми розповіли про свій задум докторові Такетомо, керівнику відділення, який все ретельно обдумав, а тоді дав свою згоду, сказавши: «Можете вивести його надвір, але під вашу відповідальність. Переконайтеся, що він повернеться цілим і неушкодженим».

Коли ми вивели Стіва з відділення, він збентежився, проте нібито розумів, що ми ведемо його на прогулянку. Ми посадили його в машину і поїхали до Нью-Йоркського ботанічного саду, що в десяти хвилинах їзди від лікарні. Стів тішився рослинами — саме був травень, і довкола запаморочливим цвітом буяв бузок. Його приваблювали вкриті травою лощини й просторінь навкруги. У певну мить Стів зірвав квітку, довго дивився на неї і зронив перше слово, яке будь-кому з нас доводилося від нього чути: «Кульбаба!».

Ми приголомшено застигли, адже й гадки не мали, що Стів розрізняє якісь квіти, не кажучи вже про їхні назви. Ми провели у саду півгодини, а тоді повільно поїхали назад, щоб Стів міг роздивитися юрби людей і магазини на Аллертон-авеню, метушню на вулицях — словом, усе те, чого він був позбавлений у лікарні. Коли ми заходили назад у відділення, він трохи пручався, однак, здається, розумів, що це не остання прогулянка.

Персонал, який одностайно протестував проти поїздки й пророкував їй катастрофічні наслідки, тепер, здавалося, лютував, коли ми розповідали, як Стів добре поводився, яким щасливим був у саду, як сказав своє перше слово. У всякому разі, зустріли нас злісними поглядами.

Я зазвичай уникав великих службових нарад, що відбувалися щосереди, однак наступного дня після нашої прогулянки зі Стівом доктор Такетомо наполіг на тому, щоб на наступній я був присутнім. У мене були недобрі передчуття з приводу того, що, ймовірно, там почую, а ще більше — що сам, імовірно, скажу. Ці побоювання цілком підтвердилися.

Головний штатний психолог заявив, що запроваджена стратегія зміни поведінки є добре структурованою й успішною, і що я нівелюю її своїми ідеями про «гру», що не мають нічого спільного з винагородами й покараннями. У відповідь я почав захищати важливість гри і критикувати модель винагороди-покарання. Сказав, що, на моє переконання, це нечувана зневага прав пацієнтів заради науки, що часом відгонить садизмом. Мою відповідь сприйняли не надто доброзичливо, і нарада скінчилася озлобленою мовчанкою.

Два дні по тому до мене підійшов Такетомо: «Ходять чутки, що ви сексуально розбещуєте своїх молодих пацієнтів».

Я був приголомшений. Відповів, що мені й на думку такого ніколи не спадало. Адже дуже відповідально ставлюся до своєї роботи з пацієнтами і ніколи не дозволю собі зловживати повноваженнями лікаря задля того, щоб використовувати їх із брудною метою.

Відчуваючи, як у мені закипає злість, я додав: «Можливо, ви в курсі, що Ернест Джонс,[236] невролог, колега і біограф Фройда, у молодості працював із розумово відсталими і дітьми з вадами розвитку, аж поки не поповзли чутки, що він розбещує своїх малолітніх пацієнтів. Ці чутки змусили його покинути Англію, і він переїхав до Канади».