Розділ «Сіті-Айленд»

Попри те, що у 1965 році я полишив Західне узбережжя й подався до Нью-Йорка, все ж підтримував тісний зв’язок із Томом Ґанном, навідуючи його щоразу, коли бував у Сан-Франциско. Тепер він ділив старий будинок із Майком Кітеєм і, наскільки я міг зрозуміти, чотирма чи п’ятьма іншими людьми. Там, звичайно ж, були тисячі книг (Том читав запоєм, безперервно й нестримно), але я натрапив і на колекцію пивної реклами, окремі елементи якої були датовані 1880-ми роками, чимало платівок, а також на численні нечувані прянощі й аромати, що наповнювали кухню. Том і Майк полюбляли куховарити, і сам будинок мав м’який приємний запах, ряснів особистостями й характерами — людьми, які походжали туди-сюди. Будучи завжди одинаком, я полюбляв ці короткі спалахи життя у колективі, що здавалося сповненим злагоди й любові (безперечно, траплялися і конфлікти, але я здебільшого про них не знав).

Том завжди страшенно любив гуляти пагорбами Сан-Франциско. Я ніколи не бачив його на велосипеді чи за кермом автомобіля — він за своєю суттю був пішоходом, як і Дікенс, який усе спостерігав, осмислював і рано чи пізно використовував у своїх творах. Також Том полюбляв блукати Нью-Йорком, і коли навідувався до мене, ми на поромі Стейтен-Айленд чи поїздом їхали до якоїсь віддаленої місцини або ж просто прогулювалися містом. Зазвичай на завершення цих прогулянок ми заходили до ресторану, хоча одного разу я спробував приготувати їжу у себе вдома. (Том тоді вживав антигістаміни й після них почувався сонним, щоб кудись виходити). Кухар з мене кепський, і все пішло шкереберть: каррі вибухнула, й мене всього присипало жовтим порошком. Певно, цей випадок закарбувався в його пам’яті, оскільки тоді у 1984 році він надіслав мені свій вірш «Жовта сарраценія», на рукописі був дарчий напис: «Для Сакса з шафранними руками від Сонного Ґанна».[268]

А в супровідному листі написав:

Як я радий тебе бачити, о шафраннорукий! Можливо, здавалося, що я в антигістамінній дрімоті, та я був уважним і зацікавленим. Я міркував над тим, що ти говорив про анекдот і оповідь. Гадаю, ми всі живемо у вирі анекдотів… Ми (більшість із нас) творимо оповіді з життя. Цікаво, звідки походить поклик «творити» себе?

Ми ніколи не знали, куди нас заведе розмова. Того дня я читав Томові фрагмент із ще не опублікованої історії про містера Томпсона, пацієнта, який страждав на амнезію і мав щомиті наново збирати воєдино власний світ і себе самого. Я тоді писав, що кожен із нас будує і проживає «оповідь», що окреслює нас. Тома захоплювали ці історії, і він часто розпитував мене на цю тему (хоча я для цього майже не потребував заохочень). Переглядаючи наше листування, в одному з його перших листів я натрапив на такі рядки: «Приємно було побачитися з тобою минулих вихідних. Відтоді ми з Майком усе думаємо про фантомні кінцівки». Або в іншому листі: «Пам’ятаю, як ти говорив про „Біль“. Це також буде хороша книга». (На жаль, я так її і не написав).

Хоча Том ще у 1960-ті почав надсилати мені всі свої книги (завжди з чарівними, унікальними дарчими написами), я лише після виходу «Мігрені» на початку 1971 року зміг відповісти йому тим самим. Опісля цей потік запрацював в обидва боки, і ми розпочали регулярне листування (мої листи нерідко сягали кількох сторінок, а його — гострі й посутні — часто вміщувалися на листівку). Часом ми обговорювали процес письма — стрімкі порухи й зупинки, просвітлення і затьмарення, які здавалися невід’ємною частиною творчого процесу.

У 1982 році я написав йому, що майже нестерпні затримки, перерви і втрати ентузіазму у створенні «Ноги», здається, нарешті добігли кінця після восьми років роботи. Том відписав:

Мене завжди засмучувало, що ти позбавляєш нас «Ноги як точки опори», хоча, напевно, вона дійде до нас у новій редакції… Я наразі дещо ледачий. Порядок у мене такий: тривала перерва у будь-якому послідовному писанні після закінчення рукопису; опісля — нерішучий старт, за яким упродовж наступних кількох років прямують різноманітні сплески активності, що завершуються усвідомленням нової книги як цілого, у якому я роблю зі своєї теми відкриття, про які навіть подумати не міг. Є щось незбагненне у психології письменника. Але, гадаю, краще не проявляти виняткової гнучкості: перешкоди, відчуття безпорадності, час, коли мова сама собою здається мертвою — думаю, це зрештою стає мені в пригоді, тому що коли настають «оживання», вони на цьому тлі є ще енергійнішими.

Для Тома було критично важливо, щоб час належав йому: не можна було квапити його поезію — варто дати їй з’являтися самій. Отже, за значної любові до викладання (студенти також його дуже любили) він обмежив свою викладацьку роботу у Берклі одним семестром на рік. По суті, це було його єдине джерело доходу, окрім рецензій, які він час від часу писав, чи творів на замовлення. «Мій дохід, — писав Том, — в середньому становить половину від доходу місцевого водія автобуса чи двірника, проте це мій вибір, тому що дозвілля мені більше до душі, ніж робота на повний день». Але я не думаю, що Том переживав скруту через свої незначні статки — йому невластиве марнотратство (хоча з іншими він був щедрим) і за природою він був ощадливим. (Ситуація дещо покращилася у 1992 році, коли йому було присуджено премію МакАртура,[269] після чого він міг собі дозволити більше подорожувати й насолодитися певною фінансовою свободою, дещо потішити себе).

Ми часто писали один одному про книги, які нас захопили, або які, на нашу думку, сподобалися б нам обом. («Найкращий поет із нових, якого я для себе відкрив останніми роками, — це Род Тейлор… дивовижний письменник! Ти вже читав?» Я не читав, проте одразу ж придбав собі «Чемпіона Східного узбережжя Флориди».) Наші смаки не завжди збігалися — так одна книга, що захопила мене, викликала у нього таке шалене презирство, гнів і критику, що я радів тому, що це було висловлено у приватному листі. (Як і Оден, Том рідко рецензував те, що було йому не до вподоби, і загалом писав рецензії у тоні високої оцінки.[270] Мені імпонувала шляхетність, урівноваженість цих критичних відгуків, особливо у «Поетичних подіях».)

Коли доходило до зауважень до книг один одного, Том значно краще за мене висловлював свої думки. Я захоплювався майже всіма його віршами, але рідко намагався аналізувати їх, тоді як Том завжди докладав усіх зусиль для того, щоб окреслити конкретні сильні й слабкі сторони надісланих мною праць так, як він їх бачив. А надто спершу мене, бувало, жахала його прямота — зокрема те, що мої писання можуть здатися йому розпливчастими, недбалими, безладними або й гірше. На початках я з острахом очікував його критичних зауважень, проте починаючи з 1971 року, відколи надіслав «Мігрень», чекав на його відгуки з нетерпінням, почав залежати від них, і вони важили для мене більше, аніж будь-які інші.

У 1980-ті я надіслав Тому рукописи кількох прикінцевих історій для книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Деякі з них йому дуже сподобалися (зокрема «Художник-аутист» та «Близнюки»), проте одну з них, «Різдво», він назвав «катастрофою». (Зрештою я з ним погодився і відправив її у смітник).

Але найбільше мене схвилював відгук на «Пробудження», які надіслав Тому у 1973 році. У тому листі він порівняв мене тодішнього з тим, ким я був під час нашої першої зустрічі. Том написав:

«Пробудження», безсумнівно, виняткова річ. Пригадую, як колись наприкінці 1960-х ти розповідав, яку книгу хотів би створити: добру наукову працю, що водночас приваблювала б майстерністю написання, і, безперечно, ти втілив це у ній… Також я міркував над Великим щоденником, який ти мені показував. Мені відкрився твій величезний талант, проте я побачив, що тобі так бракує однієї — найважливішої — риси: назвемо її людяністю, чи співчуттям, чи ще чимось подібним. Правду кажучи, я не сподівався, що ти станеш добрим письменником, оскільки не розумів, як можна навчити людину співчувати… Брак співпереживання обмежував твою спостережливість… Але я не знав, що здатність співпереживати часто розвивається у людей лише ближче до тридцяти. Те, чого бракувало тим письменницьким спробам, тепер є блискучою основою «Пробуджень», і це чудово. Це є без перебільшення основою твого стилю, це те, що робить його таким містким, проникливим і розмаїтим… Цікаво, чи ти сам усвідомлюєш, що відбулося. Чи це просто така тривала робота з пацієнтами, чи спричинене кислотою просвітлення, чи щира любов (не плутати з пристрастю). Чи все це разом…

Мене дуже схвилював цей лист, і я раз у раз подумки до нього повертався. Я не знав, що відповісти Тому. Я закохувався — і розкохувався — і певною мірою був закоханий у своїх пацієнтів (той тип любові, або ж співчуття, що навчає проникливості). Я не вважав, що кислота відіграла значну роль у розширенні мого світобачення, хоча знав, що її роль у житті Тома була вкрай важливою.[271] (Незважаючи на заінтригованість фактом, що леводопа, яку я давав пацієнтам-постенцефалітикам, часом викликала подібні ефекти до тих, яких зазнавав я після вживання ЛСД чи інших наркотиків.) Попри те, я розумів, що визначну роль у моєму саморозвитку зіграв психоаналіз (я проходив інтенсивну терапію починаючи з 1966 року).

Коли Том заговорив про розвиток здатності до співпереживання у тридцятирічному віці, я не міг не зацікавитися, чи подумав він тоді й про себе самого, зокрема про зміни в собі і своїй поезії, які можна простежити у «Моїх сумних капітанах» (коли збірка побачила світ, йому було тридцять два). Пізніше він написав про неї: «Збірку розділено на дві частини. Перша — вершина мого колишнього стилю — ритмічна й раціональна, проте у ній, можливо, починає увиразнюватися людяність. У другій частині цей людський порив набуває… нової форми, що практично неминуче спонукає до розвитку нових тем».

У двадцятип’ятирічному віці я вперше прочитав «Відчуття руху», і поруч із красою образів і довершеністю форм мене зачепив майже ніцшеанський акцент на волі. Коли я вже ближче до сорока заходився писати «Пробудження», то суттєво змінився, і Том також. Тепер в мені більше відгукувалися його нові вірші з широким спектром тем і гамою почуттів, і ми обидва радо лишили ніцшеанство позаду. З настанням 1980-х років, коли ми вже перетнули п’ятдесятирічну межу, Томова поезія, не втрачаючи досконалості у формі, стала вільнішою і м’якшою. Безперечно, свою роль тут зіграла втрата друзів: надіслана Томом «Елегія» здалася мені найсильнішим і найзворушливішим віршем серед усіх, що він коли-небудь писав.

Мені подобалося відчуття історії і предків у Томовій поезії. Часом воно було явним, як, наприклад, у «Вірші на честь Чосера» (він мені його надіслав у 1971 році у вигляді новорічної листівки), а найчастіше — прихованим. Інколи я уявляв, що саме Том був Чосером, Донном, лордом Гербертом, який опинився в Америці, у Сан-Франциско у другій половині XX століття. Цей дух предків, прабатьків був невід’ємною частиною його роботи, і він часто покликався на інші джерела або ж запозичував щось в інших поетів. Без втомливих наполягань на «оригінальності» він, тим не менше, завжди перевтілював усі запозичення в процесі роботи. Пізніше Том міркував над цим в автобіографічному есеї:

Я маю розглядати свою творчість як невід’ємну частину взаємодії зі світом. Однак у своїй поезії чимало наслідую інших. Я навчаюся чого можу у того, в кого можу навчитися. Я багато черпаю з читання, тому що ставлюся до нього серйозно. Це частина мого загального досвіду, і більша частина моєї поезії ґрунтується саме на ньому. Я не прошу вибачення за те, що вдаюся до наслідувань… Становлення як унікальної поетичної особистості не було моїм першочерговим зацікавленням, і я тішуся з чудової зауваги Еліота, що мистецтво — це втеча від особистості.