Розділ «Масл-біч»

Мене це не лише шокувало, а й достатньою мірою налякало. Я знав, що після вживання ЛСД й інших препаратів світ на вигляд інакший, відчувається інакше — має усі ознаки особливого, виняткового переживання. Проте моя «розмова» з Джимом і Кеті нічим особливим не вирізнялася: вона була абсолютно типовою, без жодних ознак галюцинації. Я подумав про шизофреників, які спілкуються зі своїми «голосами», але такі голоси зазвичай глузують чи звинувачують, проте аж ніяк не говорять про шинку, яйця та погоду.

«Олівере, обережно, — сказав я собі. — Тримай себе в руках. Не допускай, щоб це повторилося». Занурений у думки, я повільно зжував свою яєчню (а заодно й Джимову з Кеті) і вирішив прогулятися до узбережжя, щоб зустрітися зі справжніми Джимом, Кеті й усіма друзями, із задоволенням купаючись і радіючи вільному пообіддю.

Джим став вагомою частиною мого життя під час перебування у Південній Каліфорнії. Ми з ним бачилися двічі-тричі на тиждень, і мені його дуже бракувало після переїзду до Нью-Йорка. Після 1970 року, крім комп’ютерних ігор (у тому числі й про війну), він зацікавився анімуванням науково-фантастичних фільмів і мультфільмів, тому осів у Лос-Анджелесі.

Коли 1972 року Джим навідав мене у Нью-Йорку, він виглядав задоволеним і щасливим, тішився в очікуванні майбутнього, хоча ще й не знав, житиме він у Каліфорнії чи у Південній Америці (Джим кілька років провів у Парагваї, де йому надзвичайно сподобалося, й придбав там ранчо).

За його словами, він уже два роки не пив, і це мене особливо потішило, тому що Джим мав небезпечну звичку йти в запої, й остання така витівка завершилася панкреатитом.

Джим прямував до Солт-Лейк-Сіті, щоб провести час зі своєю родиною. Три дні по тому мені зателефонувала Кеті, яка повідомила, що Джим помер: він знову пішов у запій, чим спровокував новий спалах панкреатиту. Цього разу хвороба супроводжувалася некрозом підшлункової залози й загальним перитонітом. Йому було всього тридцять п’ять.[163]

Якось у 1963 році я подався на Веніс-біч, щоб зайнятися бодісерфінгом. Хвилі здіймалися досить високі, а у воді більше нікого не було. Проте претензійно вважаючи себе надсильним, я був певен, що можу підкорити ці хвилі.

Мене кілька разів шпурнуло — спершу це забавляло, але потім я побачив, як високо вгорі у мене над головою здіймається величезна хвиля. Коли ж спробував пірнути під неї, мене відкинуло на спину, і я лише безпомічно борсався у воді. Я не мав жодного уявлення про те, як далеко хвиля віднесла мене, аж раптом побачив, що мене зараз розтрощить об берег. Подібні зіткнення — найпоширеніша причина, через яку ламають карки по всьому Тихоокеанському узбережжю. Я встиг лише простягнути праву руку. Від удару її відкинуло назад — я відбувся вивихнутим плечем, натомість урятувавши шию. З ушкодженою рукою тепер не міг достатньо швидко вибратися з-під наступного буруна, що готовий був упасти одразу вслід за першим. Проте в останню мить мене підхопили чиїсь сильні руки й потягнули подалі від стихії. Це був Чет Йортон,[164] надзвичайно сильний молодий культурист. Коли я опинився в безпечному місці, потерпаючи від нестерпного болю (адже моя плечова кістка стирчала не там, де потрібно), Чет із кількома своїми приятелями-атлетами згребли мене — двоє обхопили за талію, а ще двоє ухопили за руку, аж поки плечовий суглоб із тріском не став на місце. Пізніше Чет виграв змагання «Містер Всесвіт» і в сімдесятирічному віці ще був надзвичайно мускулистим. Не бути б мені зараз тут, якби тоді, у 1963 році, він не витяг мене з води.[165] Коли суглоб став на місце й біль у плечі вщух, я відчув біль у руках та грудині. Я видерся на мотоцикл і поїхав до університетського медпункту, де в мене діагностували перелом руки й кількох ребер.

Коли мене у вихідні не викликали у лікарню, я, задля збільшення свого скромного доходу, працював за сумісництвом у лікарні Беверлі-Гіллз. Якось перетнувся з Мей Вест,[166] яка опинилася там через потребу в якійсь незначній операції. (Я не впізнав її обличчя — мав розлад із сприйняттям, але впізнав голос — як же можна його не впізнати?). Ми чимало потеревенили. Коли я прощався, вона запросила мене в гості до свого маєтку в Малібу — хотіла, щоб довкола неї оберталися молоді силачі. Жаль, що я так ніколи й не скористався цим запрошенням.

Якось моя сила стала в пригоді в неврологічній галузі. У відділенні саме займалися перевіркою зору пацієнта, якому поталанило підхопити кокцидіомікозний менінгіт і гідроцефалію водночас. Під час процедури його очі раптово закотилися і він почав непритомніти, описуючи корпусом конусоподібну фігуру. Це досить пом’якшений опис моторошної ситуації, коли через надмірний внутрішньочерепний тиск мигдалики мозочка й мозковий стовбур виштовхуються через великий потиличний отвір в основі черепа. Смерть у таких випадках може настати за кілька секунд. Миттєво оцінивши ситуацію, я зі швидкістю, подібною до рефлексу, ухопив пацієнта й перевернув його догори дриґом: мигдалини мозочка й мозковий стовбур повернулися назад у межі черепа, а я відчував, що вирвав його з самих лап смерті.

Інша пацієнтка у відділенні, сліпа і паралізована, лежала при смерті через рідкісне захворювання оптиконевромієліт, або ж хвороба Девіка.[167] Почувши, що я маю мотоцикл і живу в каньйоні Топанґа, вона висловила незвичне останнє побажання: проїхатися зі мною на мотоциклі, петляючи вгору-вниз серпантином, що в’ється через каньйон. Я приїхав до лікарні в неділю разом із трьома приятелями-атлетами, нам вдалося потай винести пацієнтку з лікарні й міцно прив’язати її позаду мене в сідлі. Неспішно ведучи байк, я влаштував їй подорож Топанґою, як вона й хотіла. Коли ми повернулися, здійнявся скандал — я думав, що мене одразу звільнять. Проте і колеги, і пацієнтка були на моєму боці, мені висунули суворе попередження, але вирішили залишити на посаді. Я був для неврологічної кафедри чимось на кшталт тягаря, проте водночас і предметом гордості — єдиний із резидентів мав надруковані статті. Гадаю, саме це у кількох випадках і врятувало мене.

Часом я міркую над тим, чому так нещадно примушував себе до занять важкою атлетикою. Гадаю, мотиви мав досить банальні — я не був 45-кілограмовим слабаком, як на рекламах культуристів, але був сором’язливим, боязким, невпевненим у собі та надто м’яким. Завдяки важкій атлетиці я став сильним, дуже сильним, проте виявив, що це жодним чином не позначилося на моєму характері — він лишився точнісінько таким, як і раніше. Як і за будь-який надмір, за цей спорт довелося платити. Я настільки накачав присіданнями квадрицепси, що вони стали більш схильними до пошкоджень, і, вочевидь, не без цього впливу, я порвав одне з сухожиль чотириголового стегнового м’язу в 1974 році, а інше — у 1984-му. Коли під час другої травми я лежав у лікарні з довгою шиною на нозі, мене навідав Дейв Шеппард, могутній Дейв, якого я знав іще за часів, коли жив на Масл-біч. Він, накульгуючи, повільно зайшов до палати. Вочевидь, кожен крок давався йому нелегко — чоловік страждав на тяжкий артрит в обох стегнах і очікував на повну заміну суглобів. Атлетика напівзруйнувала наші тіла. Ми з ним подивилися один на одного, і Дейв сказав: «Які ж ми були дурні…». Я ствердно кивнув.

Він сподобався мені, щойно я побачив, як він працює у Центральному осередку молодіжної християнської організації у Сан-Франциско. Це було на початку 1961 року. Мені припало до душі його ім’я: Мел, що з грецької означає «мед» чи «солодощі». Коли він назвав його, у мене в думках зринув потік асоціацій: «медовий», «медоносний», «медоточивий», «медяник»…

— Гарне ім’я — Мел, — зауважив я. — А я — Олівер.

Він мав міцну атлетичну статуру з могутніми плечима й стегнами та бездоганно гладеньку молочно-білу шкіру. Мел розповів, що йому всього дев’ятнадцять, служить у військово-морських силах, а його судно — американський «Нортон-Саунд» — дислокується в Сан-Франциско, тож за можливості він тренується в асоціації. Я тоді також багато тренувався, очікуючи, що можу побити рекорд із присіду, тож наші розклади тренувань іноді збігалися.

Після тренування та душу я мотоциклом підвозив Мела на корабель. Він мав теплу коричневу куртку з оленячої шкіри (за його словами, він сам підстрелив цього оленя у рідній Міннесоті), а я давав йому запасний мотошолом, що завжди возив із собою. Я гадав, що ми добре виглядаємо разом, і коли він сидів позаду мене у сідлі, міцно обхопивши руками талію, я відчував, як тілом розливається лоскотливе збудження. Мел казав, що вперше катався на мотоциклі.

Ми добре проводили разом час упродовж року — того ж року, коли я проходив інтернатуру в Маунт-Зіоні. Ми разом їздили на мотоциклетні прогулянки, ночували в наметах просто неба, плавали у ставках і озерах, а іноді боролися один з одним. Тоді мене, а можливо, і його також, сповнювало чуттєве тремтіння. Було щось еротичне в цьому настирливому протистоянні наших тіл, попри відсутність явного сексуального складника. Сторонньому спостерігачеві і на думку б не спало, що перед ними щось більше, ніж просто боротьба двох молодих чоловіків. Ми обидва пишалися своїми животами з кубиками й качали прес по сто чи більше разів за один підхід. Мел сідав на мене верхи й жартома вдаряв у живіт із кожним підйомом, а потім ми мінялися місцями.

Я вважав це сексуально збуджувальним, гадаю, він також. Мел завжди пропонував: «Поборімося», «Покачаймо прес», хоча це й не було цілеспрямованим статевим актом. Ми могли боротися чи качати прес і водночас отримувати від цього задоволення. Далі справа не заходила.

Я відчував Мелову слабкість, недостатню усвідомленість, прихований страх статевого контакту з іншим чоловіком. Проте наважувався думати, що особливі почуття, які він до мене мав, можуть подолати ці страхи. Я розумів, що маю просуватися дуже обережно.

Наш пасторальний і певною мірою цнотливий медовий місяць, упродовж якого ми насолоджувалися теперішнім і мало зважали на майбутнє, тривав рік, але наближалося літо 1962-го, і ми змушені були будувати плани.