Розділ «Масл-біч»

Мелова служба у військово-морських силах добігала кінця — він пішов служити одразу після школи, — тож тепер сподівався вступити до університету. Я мав переїжджати до Лос-Анджелеса для подальшого навчання у резидентурі Каліфорнійського університету, тому ми вирішили разом винайняти квартиру у Венісі, Каліфорнія, — поближче до Веніс-біч і спортивної зали на Масл-біч, де можна було б продовжувати тренування. Я допомагав Мелові із заповненням анкет і заяв на вступ до коледжу Санта-Моніки і придбав йому потриманий BMW — копію моєї машини. Він не любив приймати від мене подарунки чи гроші і знайшов собі роботу на килимовій фабриці недалеко від нашої оселі.

Квартирка була невелика, з маленькою кімнатою і кухнею. Ми з Мелом мали окремі ліжка, а решту помешкання було завалено книгами, численними щоденниками та статтями, які я писав роками. Натомість Мелових пожитків було зовсім небагато.

Ми приємно проводили час уранці: із задоволенням пили каву та снідали, а тоді кожен йшов собі на роботу — Мел на килимову фабрику, а я — до університету. Після роботи йшли до тренажерної зали, а опісля — до кафе «Сідс», розташованого на узбережжі, де полюбляли збиратися важкоатлети. Щотижня ходили в кіно, а кілька разів на тиждень Мел вирушав у самостійну мотоциклетну поїздку.

Вечори бували досить напружені: мені було важко зосередитися, оскільки я занадто гостро відчував Мелову фізичну присутність, не говорячи вже про його чоловічий, плотський аромат, який я так любив. Мелові подобався масаж, і він часто лягав на ліжко долілиць, просячи мене помасажувати його оголену спину. Одягнувши тренувальні шорти, я сідав на нього, мастив спину кістковою олією, яку ми використовували для збереження м’якості нашого мотоциклетного екіпірування, і повільно масажував його струнку, могутню, м’язисту спину. Розслабляючись, віддаючись моїм рукам, він отримував від цього задоволення, як і я — власне, я був на межі оргазму. На межі — це ще нічого, можна було зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається. Проте одного разу я не зміг стриматися і сперма заюшила всю його спину. Я відчув, як Мел раптово напружився, а тоді мовчки підвівся і пішов у душ.

За весь вечір він не зронив жодного слова: очевидно, я зайшов надто далеко. (Зненацька я згадав про материні слова, а також мені на думку спало те, що МЕЛ — це її ініціали — Мюріель Еслі Ландау).

Наступного ранку Мел коротко кинув: «Я маю з’їхати, знайти власне житло». Я нічого не відповів, але мало не заплакав. Він розповів мені, що кілька тижнів тому під час однієї зі своїх мотоциклетних поїздок зустрів молоду жінку (хоча насправді не таку вже й молоду — вона мала двійко дітей-підлітків), і вона запросила його лишитися у неї. Мел тоді відкинув цю пропозицію заради дружби, проте тепер відчував, що має залишити мене. Однак він сподівався, що ми зможемо лишитися «добрими друзями».

Я з нею не зустрічався, та вважав, що вона забрала у мене Мела. Згадуючи про Річарда десятьма роками раніше, я мучив себе питанням, чи такою була моя доля — закохуватись у «нормальних» чоловіків.

Почувався страшенно самотнім і покинутим, коли Мел виїхав із нашої квартири, і саме у цей переломний момент мене потягнуло до наркотиків як до певного способу надолуження. Я винайняв будиночок у каньйоні Топанґа, який був дуже усамітненим, адже розташовувався на вершині немощеної стежки, і постановив собі більше ніколи ні з ким не жити.[168]

Фактично ми з Мелом і далі підтримували зв’язок ще років із п’ятнадцять, хоча під поверхнею завжди вирували тривожні підводні течії. Переважно це, вочевидь, стосувалося Мела, адже він не міг почуватися повністю вільно у питанні власної сексуальності і бажав фізичного контакту зі мною, тоді як я, оскільки визначився із сексуальною орієнтацією, відкинув усі свої ілюзії та надії щодо нього.

Остання наша зустріч виявилася не менш двозначною. У 1978 році я відвідував Сан-Франциско, куди також приїхав і Мел з Орегону. Він перебував у нетиповому для нього збудженому стані й наполягав на тому, щоб ми разом пішли до лазні. Я ніколи не був у таких закладах — лазні для гомосексуалів у Сан-Франциско мене не приваблювали. Коли ми роздяглися, я помітив, що Мелова шкіра, раніше така бездоганно молочно-біла, тепер укрита коричнюватими плямами кольору кави з молоком. «Так, це нейрофіброматоз, — сказав він. Брат також на нього хворів. Я гадав, ти маєш це побачити». Я обійняв Мела й заплакав. Згадав про Річарда Селіга, який свого часу показав мені лімфосаркому — невже усі чоловіки, яких я кохаю, приречені страждати від страшних хвороб? Полишивши лазню, ми попрощалися і радше офіційно потиснули один одному руки. Після того не зустрічалися й не писали один одному.

Під час нашого «медового місяця» я мріяв, що ми проведемо разом усе життя, навіть щасливо доживемо до старості — тоді мені було двадцять вісім. Зараз мені вісімдесят, і я намагаюся відтворити яку-не-яку автобіографію. Я ловлю себе на думці про Мела, про нас обох, про ті давні, ліричні, невинні часи, міркую, що могло з ним трапитися, чи він ще живий (нейрофіброматоз, або хвороба Реклінгхаузена — звір непередбачуваний). Цікаво, чи прочитає він те, що я зараз пишу, і чи хоч із трохи більшим теплом згадає, якими ми були — запальними, молодими і дуже збентеженими.

Якщо після тактовної відмови Річарда Селіґа («Я не такий, але ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму») я не почувався зневаженим чи нещасним, то фактично гидливе відторгнення Мела дуже глибоко мене вразило, позбавляючи, як я гадав, усякої надії на життя, сповнене справжньої любові, пригнічуючи, змушуючи замикатись у собі й шукати розради у наркотичних фантазіях і насолодах.

Упродовж двох років перебування у Сан-Франциско я втягнувся у таку собі невинну дволикість — змінював білий халат інтерна на шкіру звіра й пускався у подорож на байку, але тепер я занурювався у дволикість іще темнішу, ще небезпечнішу. З понеділка по п’ятницю я повністю присвячував себе пацієнтам в університетській лікарні, та на вихідних не сідав за байк, а вирушав у віртуальну подорож — наркотичну — з коноплею, насінням пурпурового в’юнку чи ЛСД. Ці мандри я втаємничував, нікому про них не розповідав, не згадував жодній душі.

Якось один приятель запропонував мені «особливу» сигарету, однак що у ній такого особливого, він не сказав. Я нервово зробив затяжку, тоді ще одну, і ще, а потім жадібно докурив усю. Жадібно, бо вона викликала те, на що ніколи не була здатна конопля — розкішне, майже до оргазму, відчуття шаленої глибини й наповненості. Я запитав, що було у тій сигареті, і приятель сказав, що вона містить амфетамін.

Я не знаю, наскільки схильність до залежностей пов’язана чи зумовлена обставинами або ж душевним станом. Усе, що я знаю — це те, що після тієї насиченої амфетаміном сигарети я потрапив на гачок і перебував на ньому упродовж наступних чотирьох років. У стані цієї рабської залежності було неможливо спати, не хотілося їсти, усе оберталося довкола того, як додатково збудити мозкові центри задоволення.

Під час боротьби з амфетаміновою залежністю (а я швидко перейшов від швидко всотуваної марихуани до метамфетаміну, що вживають перорально чи внутрішньовенно) я прочитав про досліди Джеймса Олда над пацюками. Їм у мозкові центри винагороди (прилеглі ядра й інші глибокі підкіркові структури) вживлювали електроди, і вони могли стимулювати ці центри натисканням важеля. Вони смикали важіль безупинно, аж поки не помирали від виснаження. Накачавшись амфетаміном, я почувався безпорадно заведеним, немов один із Олдових пацюків. Я вживав усе більші й більші дози, змушуючи серце несамовито калатати, а кров’яний тиск — підскакувати до майже летального рівня. Цей стан характеризувався ненаситністю — наркотику ніколи не було достатньо. Екстаз від амфетаміну був беззмістовним і абсолютно самодостатнім — нікого й нічого я не потребував для «завершення» насолоди — вона була цілковитою, всеосяжною, але зовсім пустою. Усі інші спонуки, цілі, інтереси, бажання розчинялися в екстатичній порожнечі.

Я тоді мало задумувався над тим, як це впливає на моє тіло і, очевидно, на мій мозок. Я знав деяких людей на Масл-біч та Веніс-біч, які померли від передозування амфетаміном, тож мені пощастило, що я не дістав серцевого нападу чи інсульту. Я і розумів, і не розумів, що ходжу по краю прірви.

У понеділок вранці я незмінно повертався до роботи у розбалансованому, майже нарколептичному стані, але, гадаю, ніхто не усвідомлював, що на вихідних я перебував десь у міжзоряному просторі, був здрібнений до розмірів нашпигованого електродами пацюка. Коли мене запитували, що я робив на вихідних, відповідав, що був «далеко», проте ніхто, вочевидь, навіть не здогадувався, наскільки «далеко» і у якому сенсі.

Наразі у неврологічних часописах вийшли друком кілька моїх статей, та я сподівався на дещо більше — виставку на щорічній конференції Американської неврологічної академії (АНА), що мала невдовзі відбутися.

Із допомогою неперевершеного факультетського фотографа і мого друга Тома Долана, який поділяв моє захоплення біологією океану та безхребетними, я від зйомки західних пейзажів перейшов до фіксування невидимих для ока об’єктів невропатології. Ми невтомно працювали над створенням якомога кращих знімків, що ілюструють непомітну для неозброєного ока появу роздутих до величезних розмірів аксонів, характерних для хвороби Галлервордена-Шпатца, дефіцит вітаміну Е у щурів чи інтоксикацію від імінодіпропіонітрилу у мишей. Ми перетворили їх на великі діапозитиви на кольоровій плівці «Кодахром» і змайстрували спеціальний освітлюваний негатоскоп для просвічування їх зсередини, а також доповнювали знімки підписами. У нас пішло кілька місяців на те, щоб зібрати це воєдино, спакувати, а потім змонтувати для демонстрації на конференції АНА, що мала відбутися у Клівленді навесні 1965 року. Наш показ увінчався величезним успіхом, як, власне, я і сподівався. Я зловив себе на тому, що, попри свою звичну сором’язливість і стриманість, тягнув людей до цих слайдів, без угаву теревенячи про те, якими захопливими й цікавими є ці три різновиди аксональної дистрофії, такі різні з точки зору клініки й розташування, проте такі подібні на рівні аксонів і клітин.