Розділ «Масл-біч»

Ця виставка була для мене можливістю заявити про себе, сказати американському неврологічному товариству: «Ось він, погляньте, на що я спроможний», — так само, як чотири роки тому завдяки рекорду з присідань у Каліфорнії я заявив про себе атлетичному товариству на Масл-біч.

Я побоювався, що після завершення резидентури у червні 1965 року залишуся без роботи. Проте після виставки ілюстрацій аксональної дистрофії пропозиції працевлаштування посипалися з усіх Штатів, серед них були дві особливо цінні — від Ковена й Олмстеда з Колумбійського університету, а також від Роберта Террі, знаного невропатолога з Медичного коледжу Альберта Ейнштейна. Мене вразила як новаторська робота Террі, коли він у 1964 році прийшов до Каліфорнійського університету, так і останні застосування ним знахідок електронної мікроскопії у дослідженнях хвороби Альцгеймера. Тоді мене найбільше цікавили дегенеративні захворювання нервової системи, що розвивались як у молодому віці, наприклад хвороба Галлервордена-Шпатца, так і в літньому — на кшталт хвороби Альцгеймера.

Певно, я міг лишитися в університеті, жити у будиночку в каньйоні Топанґа, але все ж відчував, що мушу просуватися далі, а саме — вирушити до Нью-Йорка. Я усвідомлював, що життя у Каліфорнії пропонувало забагато спокус і насолод, розумів, що потрапляю в залежність від цього сумнівного легковажного життя, не кажучи вже про іншу залежність — наркотичну, що дедалі більше посилювалася. Відчував, що мушу поїхати кудись, де зможу загартуватись і спробувати справжнє життя, де зможу присвятити себе роботі й, можливо, розкрити чи створити своє справжнє «я», виокремити власний голос. Попри зацікавлення аксональною дистрофією, на якій спеціалізувалися Ковен і Олмстед, я хотів займатися чимось іншим, тісно поєднати невропатологічні та нейрохімічні дослідження. Новий коледж Ейнштейна пропонував спеціальні міждисциплінарні стипендії в галузі невропатології та нейрохімії (ці дві дисципліни були поєднані завдяки генію Солу Корі), тож я пристав на цю пропозицію.[169]

Упродовж трьох років у Каліфорнійському університеті я працював на повну силу, без жодної відпустки. Я раз у раз ходив до шефа, грізного (хоча й люб’язного) Августа Роза з проханням надати мені кілька вихідних, та він непохитно відповідав: «Для тебе, Сакс, що не день — то відпочинок». Після цього я злякано йшов геть, відмовившись від цієї ідеї.

Але я не полишав своїх поїздок на мотоциклі на вихідних, часто відвідував Долину смерті, іноді — Анза-Борреґо.[170] Мені подобалися пустелі. Зрідка навідувався до Баха-Каліфорнії,[171] проймаючись відчуттям цілковито іншої культури, хоча дорога за межами Енсенади[172] була дуже вибоїста. До завершення резидентури в Каліфорнійському університеті й переїзду до Нью-Йорка я намотав понад 160 тисяч кілометрів на мотоциклі. До 1965 року транспортний потік на дорогах ставав усе щільнішим, особливо на Сході, тож мені більше не вдавалося насолодитися їздою, життям на колесах так само вільно й весело, як під час перебування в Каліфорнії.

Я часом розмірковую над тим, чому прожив понад п’ятдесят років у Нью-Йорку, якщо мене так зачаровував Захід, а особливо Південний Захід. Тепер багато що мене поєднує з Нью-Йорком — пацієнти, студенти, друзі, психоаналітик, — та я завжди відчував, що це місто не зачіпає мене так, як Каліфорнія. Гадаю, це туга не лише і не стільки за самим місцем перебування, скільки за молодістю, особливим часом, відчуттям закоханості, можливістю сказати: «Переді мною — майбутнє».