Розділ «Масл-біч»

Подорожуючи на мотоциклі Каліфорнією, я завжди возив із собою «Нікон F» із набором об’єктивів. Особливо мені подобався об’єктив для макрозйомки, що давав змогу широким планом знімати квіти й кору, лишайники та мох. Також я мав великоформатний фотоапарат «Лінхоф», формату 9 × 12 сантиметрів, з чималою триногою. Я запаковував усе в спальний мішок, що добре захищав від зіткнень і струсів.

Магія проявляння і друку фото була знайома мені ще з дитинства, коли моя невеличка хімічна лабораторія із затемненими шторами могла слугувати темною кімнатою. Ще раз я розкрив цю магію у Каліфорнійському університеті — на кафедрі невропатології була прекрасно оснащена темна кімната, і я, погойдуючи великі негативні відбитки у проявній ванній, полюбляв спостерігати, як мало-помалу вимальовується зображення. Понад усе мене вабила пейзажна зйомка, і натхнення для поїздок на вихідних я часом черпав у «Аризона Хайвейс»,[158] де розміщувалися неперевершені фото Анселя Адамса,[159] Еліота Портера[160] та інших — ці знімки стали для мене взірцевими.

Я обзавівся житлом поблизу Масл-біч у Венісі, на південь від Санта-Моніки. Там проживало чимало сильних світу цього, включно з Дейвом Ешменом і Дейвом Шепардом, важкоатлетами, які брали участь в Олімпійських іграх. Дейв Ешмен, полісмен, стриманий і розсудливий, що є рідкістю у світі фанатиків здорового способу життя, п’яниць, хвальків і тих, хто поїдає стероїди (хоч тоді я і вживав багато різних препаратів, стероїди завжди оминав). Мені розповіли, що йому не було рівних у присіданні зі штангою на грудях — ця вправа була набагато складнішою та хитрішою, ніж присідати, тримаючи її на плечах. Адже, тримаючи перед собою штангу, потрібно зберігати ідеальну рівновагу і стійкість. Якось у неділю по обіді я прийшов на поміст на Веніс-біч. Дейв обдивився мене, новачка, і кинув виклик — помірятися з ним силою у присіданні зі штангою перед грудьми. Відмовитися я не міг — був би затаврований як слабак чи боягуз. Я сказав: «Добре!» — голосом, що мав бути твердим і рішучим, а насправді вийшов кволенький хрип. Ми змагалися аж до 230 кілограмів. Я думав, що поєдинок добігає кінця, аж доки не побачив, що він переходить від 230-ти до 250 кілограмів. На мій подив — до того заледве робив цю вправу — я вистояв. Дейв сказав, що це його межа, проте я, підкорюючись хвалькуватому імпульсу, збільшив вагу до 260-ти. І подолав цю планку — хоча й здавалося, що очі вилазять із орбіт, і з острахом думав, який же у мене внутрішньочерепний тиск. Після цього мене визнали на Масл-біч і нагородили прізвиськом «доктор Присід».

На Масл-біч було чимало інших силачів. Мак Бетчелор, власник бару, в якому ми всі збиралися, мав найбільші й найсильніші руки, які мені тільки доводилося бачити; був беззаперечним чемпіоном із армреслінгу, також говорять, що він міг голіруч зігнути срібний долар, хоча сам я цього не бачив. Було там і двоє велетів — Чак Оренс і Стів Мержаніан — вони мали напівбожественний статус і тримались осторонь від решти збіговиська Масл-біч. Чак міг однією рукою підважити 170-кілограмову гирю, а Стів винайшов нову вправу — вивагу лежачи на похилій площині. Обидва важили близько 135 кілограмів і хвалькувато демонстрували накачані руки та груди. Були нерозлучними товаришами й заповнювали весь простір автомобіля «Фольксваген Бітл», яким володіли удвох.

Попри свої величезні габарити, Чак палко прагнув збільшити їх ще, і одного разу раптово з’явився на порозі кафедри невропатології в університеті, повністю затуляючи дверний отвір. Він сказав, що його цікавить гормон росту людини, і попросив мене показати, де розташований гіпофіз. Я був оточений маринованими мізками, тож дістав один із ємності, щоб показати Чакові цю залозу розміром із горошину в основі мозку. «То он де він», — зрадів Чак і подався геть. Утім я занепокоївся: що він задумав? Чи правильно я вчинив, показавши йому гіпофіз? Моя уява зовсім розігралася: от він блукає лабораторією, витягує мізки — дещиця формаліну його не лякає — висмикує звідти гіпофіз, немов якусь ожину, або ще гірше — розпочинає серію химерних убивств — проламує жертвам черепи, видирає мізки й жадібно видобуває звідти залозу.

Також там був Гел Коннолі, олімпійський чемпіон, метальник молота, якого я часто зустрічав у залі на Масл-біч. Одна його рука була практично паралізована і звисала від самого плеча у положенні «офіціанта, який просить чайові». Невролог у мені миттю розпізнав цю недугу — параліч Ерба, що виникає внаслідок надмірного розтягування м’язів плечового сплетіння під час пологів, якщо трапляється так, що дитина народжується боком, і її доводиться витягати за руку. Але хоч одна рука й була непридатною, інша — завоювала чемпіонський титул на світовому рівні. Його атлетизм був зворушливим уроком сили волі й надолуження втраченого, він нагадував мені випадки, які я часом спостерігав в університетській клініці: пацієнти з церебральним паралічем, яких майже не слухалися руки, вчилися писати чи грати в шахи ногами.

На Масл-біч я фотографував, намагаючись уловити все розмаїття його персонажів та їхніх характерних рис. Паралельно з цим я задумав книгу про узбережжя — змалювання людей і місць, пейзажів і подій у тому дивному світі, яким був Масл-біч на початку 1960-х.

Не знаю, чи написав би я таку книгу — описи та словесні портрети, пересипані фотознімками. Полишаючи університет, я спакував усі світлини, зроблені між 1962 і 1965 роками, нариси й нотатки у валізу. Валіза до Нью-Йорка так і не доїхала, в університеті ніхто гадки не мав, у чому річ; у поштових відділеннях Лос-Анджелеса й Нью-Йорка я також не зміг домогтися відповіді. Таким чином, я втратив майже всі знімки, зроблені за три роки мого життя на узбережжі, якимось чином уціліло лише з десяток із них. Люблю уявляти собі, що ця валіза ще десь існує й одного дня може раптово знайтися.

Джим Ґамільтон — один із юрби важкоатлетів на Масл-біч, який дуже вирізнявся з-поміж інших. Мав величезну шапку кучерявого волосся, чималу кучеряву бороду, вуса — на обличчі було видно лише кінчик носа й усміхнені, глибоко посаджені очі. Широкогрудий здоровань із животом Фальстафових габаритів[161] був одним із найкращих виконавців виваги лежачи на узбережжі. Джим кульгав під час ходьби — одна з його ніг була коротша за іншу, і по всій її довжині виднілися сліди хірургічного втручання. Він розповів мені, що потрапив у мотоциклетну аварію, зазнав множинних складних переломів і понад рік провів у лікарні. Йому було вісімнадцять — саме закінчив школу. Це дуже складний період, сповнений самотності й болю. Він був би нестерпним, якби Джим на свій і всіх довкола подив не відкрив у собі надзвичайні здібності до математики. Вони ніяк не проявлялися у школі, яку він не любив, проте відтоді все, чого він потребував, це були книги з математики та теорії ігор. Півтора року вимушеної фізичної бездіяльності, упродовж яких він переніс майже дюжину операцій із відновлення розтрощеної ноги, стали для нього періодом надзвичайно захопливої розумової активності, і він з усе більшою наснагою та легкістю підкорював математичний всесвіт.

Після випуску зі школи Джим не уявляв, чим займатиметься, проте коли виписався з лікарні, завдяки здібностям до математики, влаштувався програмістом у корпорацію Rand. Мало хто з його приятелів і товаришів по чарці у Масл-біч здогадувався про математичний бік його життя.

Джим не мав постійної адреси проживання — переглядаючи наше листування 1960-х років, я натрапляв на листівки, надіслані з мотелів у Санта-Моніці, Ван-Найсі, Венсі, Брентвуді, Вествуді, Голлівуді, а також із десятка інших місць. Уявлення не маю, яка адреса була вказана у його водійських правах — підозрюю, що та, де він жив ще в дитинстві у Солт-Лейк-Сіті. Джим походив із відомої мормонської родини нащадків Бригама Янґа.[162]

Для Джима не було проблемою переїжджати з мотелю до мотелю або ж просто ночувати в машині, тому що свої нечисленні пожитки — переважно одяг і книги — він тримав у «Ренд», де часом і ночував. Він розробляв для надпотужних ЕОМ низку програм з ігор у шахи й перевіряв їх (і себе), граючи з ними. Особливе задоволення від цього процесу він отримував, перебуваючи під сильною дією ЛСД — він вважав, що це робило ігри непередбачуванішими, натхненнішими.

Він мав одне коло приятелів на Масл-біч, а також інше — колег-математиків, і так, як і знаний угорський математик Пал Ердеш, міг заскочити до них посеред ночі, годинку-другу провести за «мозковою атакою», а тоді розташуватися у них на дивані до ранку.

До нашої з ним зустрічі Джим зрідка проводив вихідні в Лас-Вегасі, спостерігаючи за гравцями в блекджек і міркуючи над стратегією, що забезпечувала б учаснику гри не блискавичний, проте стабільно успішний результат. Домовившись про тримісячну відпустку із «Ренд», він засів у готельному номері у Лас-Вегасі й увесь час, коли не спав, проводив за грою в блекджек. Неквапливо, але стабільно він виграв і накопичив понад 100 тисяч доларів — дуже солідну для 1950-х суму. Однак саме тоді до нього завітали два кремезних джентльмени. Вони сказали, що його стабільний виграш не був непоміченим. Вочевидь, Джиму відомий певний «спосіб», але тепер настав час полишати місто. Джим прислухався до них і того ж дня вшився з Вегаса.

Він мав великий, брудний (що колись був білим) кабріолет, забитий картонними пакетами з-під молока та іншим мотлохом — у дорозі Джим щодня випивав майже чотири літри, а то й більше молока і просто жбурляв пусті пакети на заднє сидіння. У цьому м’язовому юрмиську ми й заприятелювали. Я любив розпитувати про предмет його найбільшого зацікавлення — математичну логіку, теорію ігор і комп’ютерні ігри, — а він, своєю, чергою хотів дізнатися про те, чим цікавлюся й захоплююся я. Коли у мене з’явився будиночок у каньйоні Топанґа, він із дівчиною Кеті часто навідувався в гості.

Як невролога, мене професійно цікавила природа різних станів мозку, а не лише спричинених чи видозмінених дією ліків. На початку 1960-х швидко накопичувалися нові знання та уявлення про психотропні ліки і їхній вплив на мозкові нейромедіатори, і я прагнув випробувати це сам. Я гадав, що подібний досвід допоможе зрозуміти, через що проходять деякі мої пацієнти.

Деякі приятелі з Масл-біч підбивали мене до спроб підсісти на артан, що був мені відомий лише як антипаркінсонічний засіб. «Просто візьми двадцять пігулок, — казали вони. — Почасти ти себе все одно контролюватимеш. Цей досвід буде дуже особливим». Тож якось я описав у «Галюцинаціях» свій недільний ранок:

Я відрахував двадцять пігулок, запив водою і всівся чекати ефекту. У мене пересохло в горлі, розширилися зіниці, було важко читати, але це й усе. Жодного психогенного ефекту не сталося, і це мене найбільше розчарувало. Я точно не знав, чого очікую, але чогось таки чекав.

Коли у вхідні двері постукали, я якраз був на кухні, ставив чайник. Це були мої друзі Джим і Кеті, які часто зазирали до мене в неділю зранку. «Заходьте, відчинено», — гукнув я. Коли вони пройшли у вітальню, я запитав: «Як вам посмажити яйця?». Джим сказав, що полюбляє окату яєчню, а Кеті хотіла обсмажену з обох боків. Поки яйця з шинкою сичали на плиті, ми трохи потеревенили — між кухнею та вітальнею були низенькі стулкові двері, тож нам було добре чути одне одного. За п’ять хвилин я проголосив: «Усе готово», — поставив яєчню з шинкою на тацю, увійшов у вітальню і… побачив, що кімната абсолютно порожня. Ані Джима, ані Кеті, ані жодних ознак їхньої появи. Я був настільки приголомшеним, що мало не впустив тацю.

Я не одразу второпав, що голоси Джима і Кеті, їхня «присутність» були нереальними, викликаними галюцинаціями. Ми мали звичну дружню розмову. Їхні голоси звучали як і завжди, я нічого й не запідозрив, доки не прочинив двері й не побачив цілком порожню вітальню — ця розмова (принаймні їхні відповіді) була цілковитим витвором мого мозку.