Розділ «Вдома»

Інколи мені здавалося, що я покинув Англію потайки. Отримавши там чи не найкращу освіту, увібрав найкраще з англійського стилю й прози, тисячолітніх звичаїв і традицій, а тоді взяв цей цінний інтелектуальний вантаж, усе, що було вкладено в мене, й повіз із країни, навіть не сказавши «дякую» і «прощавай».

Та все ж я і далі вважав Англію домом, повертався туди так часто, як тільки міг, і почувався сильнішим — кращим письменником, — коли моя нога ступала на рідну землю. Я підтримував близькі стосунки з родичами, друзями, колегами в Англії і вірив, що десять, двадцять, тридцять років, які я провів в Америці — не більше, ніж тривалий візит, і що рано чи пізно я повернуся додому.

Відчуття Англії як «дому» похитнулося в 1990 році, коли помер тато, і будинок на Мейпсбері-роуд, у якому я народився і виріс, до якого постійно приїжджав і в якому часто зупинявся, повертаючись до Англії, будинок, у якому кожен сантиметр був для мене заповнений спогадами й емоціями — було продано. Я більше не відчував, що мені є куди повертатися, тож відвідини стали просто відвідинами, а не поверненнями до своєї країни і своїх рідних.

Однак я відчував дивну гордість від того, що мав британський паспорт, який (до 2000 року) був у прекрасній, розкішній міцній палітурці та із золотим тисненням, що суттєво відрізнявся від тоненьких маленьких предметів, які видавали більшість країн. Я не прагнув американського громадянства й був радий мати зелену карту і статус «іноземця-резидента». Це збігалося з моїми почуттями, принаймні більшість часу — доброзичливий законослухняний іноземець, який помічає усе довкола, але не має громадянських обов’язків на кшталт голосування, участі в суді в ролі присяжного чи необхідності долучатися до суспільної й політичної діяльності країни. Я часто почувався (як сказала про себе Темпл Ґрандін) антропологом на Марсі. (Коли жив у Каліфорнії й відчував єдність із горами, лісами й пустелями Заходу, це почуття огортало мене значно менше).

А потім, у червні 2008-го, на свій подив, довідався, що моє ім’я фігурує у почесному списку до дня народження королеви, що я мав стати командором Ордену Британської імперії. Термін «командор» мене розважив — я не міг уявити себе в ролі капітана на містку есмінця чи лінкора, але був зацікавлений і дуже зворушений цією відзнакою.

Хоча я і не схильний до офіційних костюмів та інших формальностей (зазвичай мій одяг вільний і поношений, а костюм у мене лише один), мені припали до душі формальні процедури у Букінгемському палаці: настанови щодо того, як кланятися, як відходити назад перед королевою, як очікувати, доки вона потисне руку чи звернеться до когось. (До королівської особи не можна було торкатися чи говорити без запрошення). Я трохи боявся, що зроблю щось жахливе, скажімо, знепритомнію чи зіпсую повітря просто перед королевою, але все пройшло добре. Під час церемонії мене надзвичайно вразила витривалість королеви: до того часу, коли мене запросили, вона понад дві години стояла без жодної підтримки (того дня було нагороджено двісті осіб). Королева коротко, але сердечно звернулася до мене, поцікавилася, над чим я працюю. Я відчув, що це дуже славна, приязна людина з почуттям гумору. Виникло відчуття, наче вона — і Англія — говорили: «Ти зробив корисну, почесну справу. Повертайся додому. Усе пробачено».

Життя у медицині і прийом пацієнтів не були витіснені написанням «Зримих голосів», «Острова» чи «Дядька Вольфрама». Я й далі приймав пацієнтів у Бет-Авраамі, у «Малих сестер» та інших місцях.

Улітку 2005 року я поїхав до Англії, щоб навідати Клайва Верінґа, музиканта зі складною формою амнезії, який став головним персонажем фільму Джонатана Міллера 1986 року «В’язень свідомості». Дружина Клайва, Дебора (з якою я багато років листувався), якраз випустила чудову книгу про нього і сподівалася, що тепер я побачу, яким він став після двадцяти років жахливого енцефаліту. Клайв майже нічого не пам’ятав зі свого дорослого життя, а нові події трималися в його пам’яті не довше кількох секунд, однак він міг грати на органі й диригувати хором, так само, як робив це, коли професійно займався музикою. Він був прикладом особливої сили музики й музичної пам’яті, і я хотів написати про це. Міркуючи над цією й багатьма іншими «нейромузичними» темами, я відчував, що повинен спробувати створити книгу про музику й мозок.

«Музикофілію», як зрештою було названо книгу, було розпочато як скромний проект. Я гадав, що це буде тоненька книжечка, можливо, на три розділи. Проте коли я почав згадувати людей із музичною синестезією; з амузією, які не розпізнавали жодну музику; людей із лобно-скроневою деменцією, у яких трапляються раптові сплески чи вивільнення музичних талантів і пристрастей, про наявність яких вони не підозрювали; людей, одержимих музикою чи з одержимістю, викликаною музикою; і людей, яких переслідували «вушні черви» чи нав’язливі музичні образи або ж музичні галюцинації, книга значно розширилася.

До того ж, мене зачарувала лікувальна сила музики, відколи я побачив її дію на своїх пацієнтах-постенцефалітиках сорок років тому, навіть ще до їхнього пробудження від леводопи. Відтоді мене вражала здатність музики допомагати пацієнтам у багатьох інших станах: під час амнезії, афазії, депресії і навіть деменції.

Відколи «Капелюх» уперше вийшов друком у 1985 році, потік листів від читачів до мене почав невпинно рости, і вони часто надсилали описи того, що переживали самі. Це, так би мовити, значно розширювало мою практику поза межами клініки. «Музикофілію» (а згодом і «Галюцинації») було значною мірою розширено за допомогою деяких із цих листів і повідомлень не менше, ніж за допомогою мого листування і розмов з лікарями й дослідниками.

А поки я писав про багатьох нових пацієнтів і на нові теми у «Музикофілії», також повторно навідував ряд пацієнтів, про яких писав раніше, цього разу зосереджуючись на їхніх реакціях на музику й розглядаючи їх у світлі нових форм нейровізуалізації й уявлень про те, як мозок-розум створює концепції і категорії.

Коли я перетнув сімдесятирічну межу, то мав відмінне здоров’я — було кілька ортопедичних проблем, але нічого серйозного чи такого, що загрожувало б життю. Я не замислювався над хворобами чи смертю, попри те, що втратив усіх трьох старших братів, а також багато друзів і ровесників.

Однак у грудні 2005 року раптово і драматично дав про себе знати рак — меланома у правому оці, що проявилася як раптове запалення на одному з боків, а потім як часткова втрата зору. Можливо, вона упродовж певного часу постійно росла, а на той момент підібралася близько до ямки, крихітної центральної ділянки, у якій зір є найгострішим. Меланома має погану репутацію, і почувши діагноз, я сприйняв його як смертний вирок. Але, як поспішив додати лікар, очні меланоми є відносно безпечними — вони рідко пускають метастази й надзвичайно добре піддаються лікуванню.

Рак було опромінено, потім кілька разів оброблено лазером, оскільки на певних ділянках він і далі відновлювався. Упродовж перших півтора року лікування гострота зору в правому оці майже щоденно коливалася — від цілковитої сліпоти до повного відновлення зору, і ці коливання сповнювали мене то жахом, то полегшенням, то знову жахом — від однієї емоційної крайності до іншої.

Це було б важко переживати (а мені було б навіть важче з цим жити), якби мене не захоплювали деякі зорові феномени, що виникали відповідно до того, як крок за кроком мою сітківку і зір руйнували новоутворення та лазерна терапія: шалені топологічні викривлення, спотворення кольору, спритне, але машинальне заповнення сліпих плям, неконтрольоване розтягнення кольору й форми, тривале осмислення предметів і сцен, коли очі заплющені, а особливо галюцинації, що тепер роїлися у сліпих плямах, які збільшувалися. Очевидно, що мозок був втягнений у це не менше, аніж саме око.

Я боявся осліпнути, втім ще більше боявся смерті, тому уклав із меланомою щось на кшталт угоди: забери око, якщо мусиш, але залиш решту мене у спокої.

У вересні 2009 року, після трьох з половиною років лікування, сітківка правого ока, ослаблена опроміненням, кровоточила, призводячи до повної сліпоти, а спроби зупинити кров не давали жодного результату, тому що сітківка миттєво починала кровоточити знову. Тепер було чимало такого, що позбавило працездатності (однак інколи захоплювало мене!) і чому я тепер мав протистояти — і досліджувати. Втрата стереоскопічного зору стала для мене, як затятого стереофіла, небезпечною. За відсутності глибини сприйняття сходи, бордюри мали вигляд просто ліній на землі, а віддалені об’єкти, здавалося, розташовані на одній площині з ближчими. Із втратою поля зору з правого боку я почав потрапляти у неприємні ситуації, зіштовхуватися з предметами чи людьми, які немовби виринали переді мною з нізвідки. І я був не лише фізично, але й розумово сліпий на правий бік. Також не міг навіть уявляти наявність речей, яких більше не бачив. Таке однобічне просторове ігнорування, як його називають неврологи, є зазвичай наслідком паралічу чи новоутворення у зоровій зоні чи тім’яній долі мозку. Для мене, як для невролога, ці явища були особливо захопливими, оскільки вони у дивовижний спосіб демонстрували, як працює мозок (або неправильно працює, або не може працювати), коли вхідний сигнал від органів чуття є недостатнім чи відхиленим від норми. Я зафіксував все у найдрібніших деталях (щоденникові записи про меланому сягали 90 тисяч слів) і вивчав, проводячи різноманітні сприйняттєві експерименти. Увесь цей досвід, як і пережите у випадку з ногою, став для мене experimentum suitatis, експериментом із чи над собою.

Сприйняттєві наслідки пошкодження ока створили родючий ґрунт для дослідження; я почувався так, наче відкривав цілий світ дивних явищ, хоча не міг не думати про те, що всі пацієнти, які мають подібні проблеми з очима, безперечно, переживають ті самі феномени сприйняття, що і я. Отже, пишучи про власний досвід, писатиму також і для них. Настрій відкриття бадьорив мене й допомагав проходити крізь страждання, що інакше б досить-таки лякали й деморалізували мене, так само, як допомагало й те, що я продовжував приймати пацієнтів і писати.