Розділ «Сан-Франциско»

Я повернувся до своєї писанини й чашок кави. Час від часу виходив надвір розім’яти ноги й зацікавлено розглядав водіїв довкола, які хропіли по кабінах, порівнюючи вирази їхніх облич із розслабленими позами.

О 4:20 почав займатися світанок, туманно й нерішуче виринаючи на сході. Один із водіїв прокинувся і подався до вбиральні відлити. Повернувшись до машини, він перевірив вантаж, заліз у кабіну й грюкнув дверима. Двигун заревів — і він із гуркотом посунув зі стоянки. Інші вантажівки зоставалися безмовними й сонними.

До п’ятої години мертвонароджений світанок змінився дрібною мжичкою. Один із кудлатих півників наробив галасу, і у траві засюрчали комахи.

Шоста година. Кафе наповнюється запахом млинців і масла, бекону та яєць. Офіціантки з нічної зміни збираються додому, бажаючи, щоб мені таланило у мандрах Америкою. Почали сходитися працівники денної зміни, які усміхалися, побачивши мене за тим самим столом, за яким я сидів увесь минулий день.

Тепер до цього невеличкого кафе можу прийти й піти, коли завгодно, і мені вже жодних рахунків не виставлять. За останні тридцять годин я випив у них понад сімдесят чашок кави, а таке досягнення потребує якогось маленького заохочення.

На годиннику восьма. Мак і Говард поспіхом відправилися до центру Коулмана допомагати водіям із Мейфлавера розпакувати вантаж. Сьогодні все зненацька змінилося: вони й словом не перекинулися, пропустили сніданок і навіть не вмивалися. Мак відклав свій шкіряний саквояж до інших вихідних.

Я заліз у кабіну, щойно звільнену Маком — повітря у ній ще було теплим і вологим після його сну, — укрився його теплою зношеною ковдрою і за мить задрімав сам. О десятій я раптово похопився зі сну: мене збудила канонада дощу, що періщив по даху, проте Мака з Говардом ще не було.

Вони нарешті з’явилися о пів на першу, брудні й виснажені, ледь волочили ноги, попотягавши у зливу чималенький вантаж.

— Боже… — видихнув Мак. — Як же я змучився… Давайте поїмо — і за годину вже будемо в дорозі.

Минуло три години, а ми так і не зрушили з місця!

Вони курили, вихвалялися, фліртували, словом — розтринькували час, наче перед ними простягалося неквапне тисячоліття. Страшенно роздратований, я нетерпляче згріб свої записники й пішов у кабіну. Донжуан Джон намагався мене заспокоїти:

— Не хвилюйся, друже! Якщо Мак каже, що до середи приїде у Нью-Йорк, то так і буде, навіть якщо він застрягне у «Мандрах щасливця» до вечора вівторка.

Пробувши там понад півтори доби, я невимовно поріднився з цією місциною. Я вже знаю зо двадцять чоловіків, знаю, що вони люблять і не люблять, як жартують і які мають притаманні риси характеру. Вони ж знають про мої уподобання та звички (чи принаймні думають, що знають) і поблажливо кличуть мене «лікар» чи «професор».

Я знаю про всі вантажівки — про їхню вантажопідйомність і товари, про технічні характеристики й «примхи», а також про їхні особливості.

Знайомий з усіма офіціантками у «Мандрах щасливця» — Керол, шефиня, клацнула мене на «Полароїд» зі С’ю і Нелл — я стояв між ними неголений і засліплений спалахом. Вона поставила це фото поруч з іншими — отже, тепер я посідаю окреме місце у її родині з тисячі братів, «коханих», що приїжджають і їдуть далі, прямуючи довгими транскордонними маршрутами.

— Так! — скаже вона потім якомусь здивованому відвідувачу, який буде уважно роздивлятися світлину. — Це «лікар». Класний хлопець він був, хоча й трохи дивакуватий. Роз’їжджав із Маком і Говардом, оцими двома. Часто думаю, як він там тепер…